Львівська пані - Сангал Юрко (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Так-так, такі часи настали, що на літа ніхто не зважає, а лише зневажають за них. Ось недавно бачила, як у дворику малі байстрюки збиткувалися зі старої Явдохи. Вона робила їм зауваження, аби вони не гримали їй під вікнами. І знаєте, що вони відповіли?! Не повірите: «Стара, заткнися!» А вона як розійшлася, як почала їх проклинати на чім світ стоїть, що мені самій страшно стало. А вони ще більше обзивати її: «Явдоха — дурна пердоха». То вона взяла різку й, бігаючи за ними по подвір’ї, хотіла їм всипати, але вони ухилялися, і з таким реготом, ніби із-під землі вся чортівня повилазила. І чим більше вона намагалася відімстити, тим більшого приниження зазнавала. Така вакханалія закрутилася, що мені здалося: земля провалюється, а замість дворика вже зіяє чорна-пречорна порожнеча, в яку хтось хоче мене скинути. Я ніби всіма нервами вчепилася за поруччя, але воно виривалося й потягнуло мене вниз… І тоді я хутко, як ніколи, звелася на ноги й ледве встигла шмигнути до покою, бо здавалося, що під кожним моїм кроком балкон тріщить. Боюся тих малих байстрюків, як нечисті. Вони тільки й позирають, аби зробити якусь шкоду. І нічого їм не вдієш, бо самі ще не знають, що творять. До того ж батьки потурають, залякуючи дітей відьмами, та при цьому ще мають нахабство показувати на моє вікно. І вам не дають жити? Верещать нестерпно, ніби показилися… Як зачую, що котрась знову байстрюка породила, мені якби хтось кавалок життя відібрав. І нема ради на них! О, пані Ярино, як же я вдячна, що ви прийшли й підтримали мене на дусі! Бо чим більше живу, тим більше все проти мене повстає, і не знаю, куди подітися. Не гадала, що молодість так рано від мене втече. Кому ще можу вилити душу, як не вам? Усього найкращого! Не забувайте мене!
Як то добре — бути ще комусь потрібною; хтось тебе зачує, відчує й що-небудь розповість тобі, аби тим показати, що ти ще живеш…
У ПОЛОНІ ПРОСТОРУ І ЧАСУ
…каркають, ніби душу дзьобають. За такої погоди вони відчувають себе господарями. Навколо так сіро, а ще й вони літають над головою чорною хмарою. Кружляють тут, як ті літаки у війну, що видивлялися, кого поділити. І що то за поріддя: коли вони є, то вже нікого не чути, ніби все на світі завмерло? Приховують у собі стільки зловісного… На мою біду. Тільки й чатують, аби щось здохло. Падлина така! Я й досі з жахом лице закриваю, коли згадаю, як після бомбардування на вулиці валялися трупи, а вони їм очі виїдали. І робили це з такою несамовитою силою, що мертве тіло починало рухатися, ніби опираючись. Скільки ж їх тоді розвелося! Всі гинуть, а їх стає все більше та більше. Ось і нині — тьма! Падлина така! Дзьобають душу…
Такий вітер! Голову зірвало й покотило… Він сьогодні невгамовний, як дикий жеребець. А як виє! Певно, чогось хоче. До хати хоче, та я його не впущу. Він і на вулиці такий лютий, а що було б у хаті? Як впустиш, то потім і не виженеш. А як добивається! Ладен, ніби злодій, вікно розбити й залізти сюди. У коминку гуде. Невдоволений… Тріщить сердито вогнем. Який! Підлизується полум’ям, як пес язиком. Иґи! Свищи, свищи… Я знаю, що б ти зараз зі мною витворив, попадись я тобі на вулиці. Так рве, роздирає все, як чоловік тіло жінки, коли на нього найде… І навіть не знаєш, страшно тобі чи солодко. Ще дівчиськом я так любила вітерець, що ладна була догола роздягнутися, аби відчувати його кожною клітиною свого тіла. Одного разу промокла наскрізь, то так і зробила… Мої перса, живіт, спину, сідниці… проймало блаженством, пестило ніжним дотиком, і я, переповнена радісним земним чуттям, готова була полетіти за тим вітерцем на край світу. Та й він не хотів мене відпускати і так поривав за собою, що годі було встояти…
…ще донедавна відстукував кожну хвилину, а тепер щось на нього найшло і не хоче зі мною розмовляти. Я ним потрусила, а він як задеренчить… — ніби роздратований чоловік, якому довго не давали писок відкрити. Тепер і торкатися боюсь, а то взагалі перестане мене слухатися. Як упертий козел: не хоче сказати мені, котра година. Зараз як гримну до підлоги, то не тільки піде, а й побіжить… Усе життя на нього увагу звертала, а він тепер мене зрадив. Бувало, вже нікого не чути, а він мені — тік та тік, а моє серце йому — тук та тук. Завжди його накрути, послухай, та ще постав на місце, бо не на своєму місці він не ту годину показує… Такий був вередливий, як мала дитина. А тепер стрілки опустив додолу, ніби дід, який вже нічого не може… Що? Вже по тобі? Здох? І як мені з тобою бути? Викинути тебе — це як викинути добрий кавалок свого життя, а залишити так, як є — то лише виїдатимеш мені очі… Ну чого так вирячився? Якщо тік та тік перестало, то це не значить, що тук та тук — так само!
Середина дня, а як вилюдніло надворі. Може, то всі повмирали і лише я залишилася? Хоч бери й кричи, аби хтось висунувся. Аааааа! Та ніхто нікого не ріже! Ні! Сама ти дурна! Сама ти дітей лякаєш! Та замовкни нарешті, а то зараз плюну тобі на голову. Треба забиратися до хати, маю вже досить балачок…
УРОК
Я тільки-но подумала: «Щось тебе давно нема…», як по хвилі ти заходиш. Кажеш, вчитися маєш багато. Вчитися — воно конче треба, але ти не залишай мене саму. Як тебе нема, то мені завжди здається, що за мною стіни нема. А замість стіни хтось стоїть. Це так страшно, що з того всього мушу лежати, аби він не схопив мене за коси…
Та я така рада, що ти вивчився!.. Це так мене тішить! Я все собі гадаю, що в тобі тече й моя кров. І яка ж то втіха, коли бачиш у когось свої риси. Може, настане колись такий момент, що так по крові, від нашого далекого нащадка, враз відродимося всі ми… Га, Юліане, чи як ти гадаєш? Кажеш, що мусиш думати, як гроші заробити. Е, Юліане, повір старій: якщо людина думає тільки про гроші, то вона ніґди тих грошей не має. Мужчина повинен думати лише про те, що йому приносить хліб. Твій дід був шевцем, і найкращим майстром! Він ще за Польщі отримав свідоцтво. А тоді здобути цей документ було о-го-го як важко, і лише майстер мав право відкривати свою майстерню. Якщо ти вмів шити, то це не значило, що ти міг шити. Була спеціальна гільдія, яка слідкувала за тим, чи у всіх шевців є ліцензія. Коли дідові вдалося її отримати, він відразу послав до моїх батьків сватів. Мені навіть губи не ворухнулися відмовити, хоч я на той час була заручена. Та я ніґди не шкодувала, що так вчинила, бо жила з твоїм дідом, як у Бога за пазухою. Недурно кажуть: знайди себе — і ти знайдеш когось… А тобі, Юліане, вже пора шукати, аби не стати старим насінником, як той осінній огірок на полі. Коли чоловік і жінка вкупі — це і є найбільше щастя; і хоч би який тоді дощ навколо перезав, на вас він не падатиме. Та й мені не буде так скучно, а то таке, ніби життя зараз обходить мене стороною. Тільки бери ту, яка тебе любить. А то нема гіршої хороби, як чоловік почне сохнути за жінкою. Тільки біду на себе накличе; спустить вона йому все життя на пси… Ой, не знає чоловік, що таке жінка… Подивися лишень на нашу сусідку Уляну, яка вже мала чотирьох чоловіків. Одного чоловіка електрикою забило, другого машина переїхала, третій згинув у чужих краях, четвертий повісився. Недавно ще мала коханця, та й того трамвай переїхав. Подейкують, що такі жінки родяться восени. Вони мають велику владу над чоловіками, але ніяк не можуть ради собі з нею дати. Такій вистачить глянути на будь-якого чоловіка, то він стане як укопаний і, тупо позираючи їй в очі, не знатиме, в чому справа. Нема їй легшого, як обвести чоловіка навколо пальця. І поки не з’їсть його душу — не відпустить від себе. І його мучить, і сама мучиться. Може, такі жінки дуже добрі як коханки, але краще борони Боже тебе від такого кохання!.. А ще, Юліане, є стерви. Тільки-но побачиш тонкі губи й почуєш пискливий голос — стережися. Цих ні чоловік, ні ремінь не вгамує. Вони вічно не знають, чого хочуть… Вони воліли б зробитися курвами, але не всі для цього мають нагоду, а деякі просто бояться, що тоді за кілька років утратять і жіночу, і людську подобу. Коли вони бояться чоловіка, то ще якось можна з ними жити, але щастя все-одно не буде. Так само, Юліане, я не радила б тобі й стару діву. Якщо вже її ніхто не захотів, то вона й тобі не потрібна. Може, і є серед них непогані люди, але жінки вони вже нікудишні. З часом покриваються невидимою пліснявою, під якою або гниють, або квасяться, як капуста у власному соці. Тому такі жінки, найчастіше, або гіркі, або кислі на смак. Чоловікові від такої ніякого задоволення. Я воліла б тобі краще вдову чи розведену, хоч навіть і з дітьми. Та найліпше — знайди собі дівчину, яка ще не зіпсута і до якої б ти мав повагу. Бо якщо не будеш поважати своєї жінки, то прийде час, що не втратиш повагу й до себе. І тоді позбудешся всього. Повір, як жінка без чоловіка ніщо, так і чоловік без жінки. Лише вони обоє можуть протистояти смерті, породити життя. Якщо не будуть триматися разом, то світу настане кінець. Я не зможу спокійно померти, якщо не знатиму, що ти після себе когось залишив. Інакше це для мене — як подвійна смерть.
