Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗
У кабінеті замначальника міліції Рибчика я був зранку. Нічого зайвого, як при живому Коломійцеві: два стільці, картина з колгоспниками, які зустрічають монгольського вождя, ваза з сухими квітами, що їх Рибчик називає ікебаною. Сльозливі очі, тонкогубий, з гострим підборіддям, роздвоєним дуже помітно наприкінці. Рухи полохливі, і сам він топчеться на місці так, наче намагається відшукати опертя або як людина серед трясовини. Він увесь час нишпорить у паперах. Там і ховається його сльозливий погляд. Добрих п’ять хвилин підполковник не помічав моєї присутності. Я часто уявляв, як він закидає ногу на дружину, однією рукою підтримуючи звисаюче черево, як у поросної свині. Він продовжував ритися у паперовому розгардіяші, потім підняв несподівано голову і сказав:
– О, Гриша, сідай, сідай… Я хвилиночку…
Ця хвилиночка тягнулася ще добрих п’ять. Я сів, а Рибчик продовжував вивчати стіл. Нарешті він відірвався, подивився на мене і запитав:
– Ну, як?
– Не знаю, – спокійно сказав я, а насправді мені все це остогидло. – Хлопці тут ні при чому, так думаю.
– Як ні при чому? – погляд у Рибчика висох.
– А так. Єдине, що ми можемо їм навісити, – це групова бійка. І то немає доказів.
Рибчик засопів. Він не любив, коли я говорив з ним так, саме так, а не як з Коломійцем.
– Перестань, – зашелестів він. – А хто тоді грабонув ощадкасу на Кобищі і ювелірний біля третьої школи? Три трупи. Почерк один. Гриша, не валяй дурня. Вірмени і цигани, сам знаєш, на таке не підуть.
– Як знати. У циган знайшли десяток годинників, – вставив я своєї. – Якщо так, то треба шукати десь-інде…
– Гриша, не валяй дурня. Є люди. Іди і працюй. Зрозуміло? І нічого тут умнічати. Ти багато думаєш, Силка, – видав підполковник, очі в нього зволожніли, а кінчик язика солодко облизав губи.
– Тут треба думати, Рибчик, – я так просто і назвав його на прізвище, від чого той боязко поморщився, шукаючи відповіді у скупого розуму.
– Ти, старший лейтенант, не інакше – мислитель.
Він пошукав щось очима, потім зупинився на графині, синьому, з жовтими квітками, і мені зробилося на душі паскудно, так, наче провалюєшся у прірву. Я відповів:
– Підполковнику, на вулиці вісімдесят четвертий рік.
– Ти і покопайся… Знайди тих, хто стріляв по вірменському вагону, відшукай стволи, свідків, щоб усе було чинно, а то зразу вісімдесят четвертий рік. Мені хоч двохтисячний, зрозумів? – випалив він, потер лоба вузлуватим вказівним пальцем, лизнув нижню губу. – Джулай помер чи що?
– Угу, – сказав я. – Сьогодні його хоронять. З області навіть наряд на підмогу прислали.
– Ідіоти. Кіпіш тільки наводять.
– Точно.
– Що ти, як папуга.
– Його застрелили, – сказав я і подивився йому прямо в очі, але він відвів погляд, і я зустрівся з запітнілою лисиною.
– Блядь, Силка, ти так і шукаєш роботи. Як застрелили?
– Із винтаря. А в докладній надряпали, що від інфаркту, – видав я.
– А це не ті винтарі, що погуляли на Кобищі?
– Не знаю, – відповів я, але відчув, як щось гидко повзе поза шкірою.
– Марго зникла, й Ульяненко, – задумливо сказав підполковник.
– Слухай, тієї ночі гуляв Батрак зі своєю компанією. Тобі, Вася, ні про що це не говорить?
Підполковник завмер, наче вождь монголів з картини, хрюкнув і подивився, зараз прямо-таки у вічі подивився:
– Про Батрака забудь. Приїдуть полтавські або київські, то надеруть так задницю, що… – він пошукав слова, але не знайшов. Вдихнув на повні легені і заявив: – Копай, копай пацанів, – він хотів лизнути губу, а вийшло – захопив повітря, – а про Батрака забудь.
І знову я уявив його дружину, але вже в іншій якості: вона, трусячи пузом, залазить на Рибчика. Ось так, про пацанів, про Марго я не думав, наче їх не було взагалі або вони давно мертві. Ми наче по команді подивилися у вікно, мовби там повгніздювалися привиди. Ось так було. А можливо, не так. Алкоголь з віком дуже погано впливає на здоров’я…
Я відразу розповів Гриші Собаководу все, що знав: про підслухану розмову на СТО, звісно, добрехав щось, не без того, але чомусь ця дівчина з випнутими коліньми, з кругленьким задком і великими, майже грубими пальцями на руках не йшла з голови. І тому я говорив, усе говорив, як восени, коли зберуть кукурудзу, картоплю і будинки стоять умиротворено-спокійні в холодній тиші. Собаковод сказав, що Джулая застрелили, але міг би і промовчати – ми все тут, у Хоролі, знаємо раніше за міліцію. Бідоласі Джулаю всадили кабанячий жакан, розвернули груднину. З його ж винтаря. А що Марго пропала, то цього ніхто не знав, хоча я вже казав: за цією дівкою таке щось тяглося, аж зуби зводить і сльози накочуються. Так, начеб вона є і нема водночас. Але про те, що за дві години вона була у Джулая і той як божевільний катався на своєму візку, я промовчав. Узагалі, чого гарного чекати від мента. Нічого доброго з того не вийде, на який би ти бік не впав. А Марго щось поговорила, потім сіла у червоні «Жигулі» і тю-тю, поїхала. А машина у неї була з казенними номерами, не інакше батька. Далі ми всі чули гучну музику. А Джулай ніколи музики не слухав. Хіба як перебере самогону і реве биком якусь ахінею. Потім під’їхала «Волга», а може, водночас. Може і таке бути. Батрак, її братик, їздив на чорній «волжані». А коли взяли ювелірну лавку Білявського, а тим паче ощадкасу, то той Батрак такі «фітілі запалював», куди нам. Грошей кури не клюють. От що я можу сказати: у лавці Білявського торгували дорогими французькими парфумами. Половину розбили, коли стріляли, тому, коли менти приїхали, сморід не тільки від кальсонів Білявського стояв. Так отаких два фанфурики знайшли на подвір’ї у Джулая. Силка йшов, зупинявся, нюхав. Вузенька вуличка, котра в народі називається Сраною, вела на гору. Собаковод так і йшов на чаплиних напівзігнутих крізь червону дерезу, з рваними трусами, протезами, консервними бляшанками. Нюхає слоїка, рухається на цирлах далі з вивернутими, як у качки, ступнями. Головне – ніхто не шукав Батрака, а той би багато чого повідав. Мутний якийсь тип, з вологими очима, як у наркоші. Він зі своїм дружком донецьким розсікав, тягався по блядях, хоча то його справа. Але шукали Марго й Ульяна. Та сама ця шура-бура почалася, коли наші гамселили вірмен, ставили по-своєму на місце, і нікому вдивину не було, і менти це завжди пропускали повз вуха. Хоча ощадкаси і ювелірні в один день зроду не брали. Було: грабонув один козел, охоронець, банк. Порішив свою коханку, але то діло зрозуміле. А тут дивина – ніхто і за холодну воду не брався, шукали зовсім інших. Але наступного дня Силка припантачився знову. І ми, значить, поговорили щиро. І він так, мимохідь, сказав, що нехай пошукають алібі люди в чорних «Волгах». Так і сказав. Тю ти, Джулай же Батраку рідний дід, а Марго – сестра. Тоді і це не зрозуміле для нього, – так видав Гриша. А я йому на те: Джулай сам купив «Волгу» онучку. Да, купив, – видає Собаковод, – у нас їх три, три на район, – розчепірив пальці. Дві належать пенсіонерам, поважним людям, ну, а одна Батраку. Да, діла, непорушні діла. Нехороші діла. Так, значить, у пацанів алібі, – тихо видаю я. Я тобі дам, старий, алібі. А хто писки вірменам товк? Вони з винтарів обстріляли вагон, – гне свого Собаковод, кліпає своїми щурячими очками, а сам думає про інше. Я йому на те, які там, Гриша, винтарі, пугачі, сіркою понабивали. Кажеш, сіркою? – і мугикає ментяра поганий. Я так думав, що малого свого потягну з цієї бодяги і почну здавати хлопців. І враз замовк, наче нічого говорити й, окрім цього світлого ясного дня, нічого немає. Потер він коліна, а на мене цими французькими одеколонами понесло: ну, значить, Ульяненко лишився, Марго і на закуску Батрак. Ми навіть не поручкалися, і він пішов, на напівзігнутих, щасливий, як ідіот. Бачили таких. Щоб таке діло любити, то, щонайменше, кретином треба бути, ну, хоча б для проформи влупитися сп’яну головою об стовпа. Да-м-м… Діла… І я теж двинув в обхід, там місце лишилося ще від нашого місцевого маніяка Валери Шклярова. Це давня історія. Але мені не до Валери, теж мент кандибасив, так я вирішив його перехопити і шугонути. Сто потів з мене зійшло, земля повільно, як тягучка на кондитерській фабриці, повзла з-під ніг. На самому розі, де ми повинні, значить, пересіктися, я зустрів синаша свого. Це я вам зараз кажу спокійно, а так би… так я побачив, як Гриша Силка знімає і нюхає кашкета. Ну, а я напустився на синаша: ах, потрух сучий, це вам не морди бити, це вишак, лоба зеленкою намажуть ідіотам, тобі з Ульяном у першу чергу. Чого? – гуде мій синаш. – А того, що ви довбойоби. Поки ми те та се, по умняках пробиралися з нашою батьківською і синівською любов’ю, Собаковод натягнув кашкет і того… тільки сорочка здулася. Я у нього потім розпитував, так він мені признався за стаканом портяка, що, мовляв, знаю, старий, що у тебе в голові тоді сиділо. От же падлюка вродиться, але зла на нього не маю, святий хрест. Їй-богу, не маю.
