Голуб - Зюскінд Патрік (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Раптом він відчув, як стомився. Ноги, спина, плечі боліли від кількагодинної ходи, ноги в черевиках пекли вогнем. І йому захотілося їсти, так сильно, що засудомило у шлунку. Він би з’їв суп, салат зі свіжим білим хлібом і шматочок м’яса. Він знав один ресторан неподалік, на вулиці де Канетт, де все це було як меню за двадцять сім франків п’ятдесят, включно з обслуговуванням. Але він не міг піти туди в такому стані, спітнілий і смердючий, та ще й з розірваними штанами.
Він зібрався йти до готелю. По дорозі туди, на вулиці д’Асас, знаходилася туніська крамниця. Вона була ще відчинена. Він купив баночку сардин в олії, маленьку грудочку бринзи, грушу, пляшку червоного вина й лаваш.
Номер готелю був ще меншим, ніж кімната на вулиці де ля Плянш; з одного боку трохи ширша за двері, через які до неї заходиш, і максимум три метри завдовжки. Стіни стояли, правда, не під прямим кутом одна до одної, а, якщо дивитися від дверей, розходилися навкіс, збільшуючи приміщення десь до двометрової ширини, щоб потім раптово знову податися назустріч одна одній та об’єднатися з фронтального боку у формі тригранної ніші. Тобто кімната мала форму труни, та й була вона не надто просторішою за труну. Біля однієї поздовжньої стіни стояло ліжко, біля іншої — був прикріплений умивальник з раковиною та відкидним біде, в ніші стояв стілець. Праворуч, над умивальником, майже під самісінькою стелею, було врізане віконце, що скидалося більше на кватирку, яка виходила на приямок і відчинялася та зачинялася з допомогою двох шнурків. Слабкий, вологий і теплий потік повітря потрапляв крізь цю кватирку до труни, заносячи з собою кілька дуже приглушених шумів із зовнішнього світу: дзенькіт тарілок, шум води в унітазі, іспанські та португальські уривки слів, трішки сміху, комизування дитини й часом, зовсім здалеку, сигнал авта.
Сидячи в майці та підштаниках на краю ліжка, Йонатан їв. Замість столу він підставив собі стілець, поставив на нього валізу та ще й постелив на ній торбинку для закупів. Кишеньковим ножиком він розрізав сардинки, натикав одну половинку, намащував її на скибочку хліба й відправляв шматочок до рота. При пережовуванні ніжне, просякнуте олією м’ясо риби змішувалося з прісним лавашем у масу з витонченим смаком. «Можливо, бракує кілька краплин лимонного соку», — думалося йому, але це було вже майже фривольним гурманством, бо коли він після кожного шматочка відпивав з пляшки ковток червоного вина, пропускаючи через язик і поміж зубів, то металевий присмак риби змішувався з живим кислуватим ароматом вина так переконливо, що Йонатанові здавалося, що він ніколи в житті не пробував смачнішої їжі, ніж у цю мить. У баночці поміщалося чотири сардини, вісім маленьких шматочків, повільно пережованих з хлібом, плюс вісім ковтків вина. Він їв дуже повільно. Якось він читав у журналі, що при поквапливому споживанні їжа, особливо коли ти дуже голодний, погано засвоюється, спричиняє проблеми травлення і навіть нудоту з блювотою. Він їв повільно ще й тому, що думав, ніби ця трапеза в нього остання.
З’ївши сардини й вимочивши залишки олії хлібом, він перейшов до бринзи та груші. Груша була такою соковитою, що вислизала з рук під час чищення, а бринза — такою тугою, що прилипала до леза ножа, і раптом у роті йому стало так кисло-гірко й сухо, що зсудомило ясна. Але потім груша, шматочок солодкої, соковитої груші, — і все знову попливло, змішалося, відстало від піднебіння й зубів, зісковзнуло на язик і далі донизу… і ще шматочок сиру, легкий переляк, і знову примирлива груша на додачу, сир і груша — це було так смачно, що він позішкрябував залишки сиру з обгортки і з’їв осердя груші, яке перед тим вирізав.
Якусь мить він продовжував замріяно сидіти, облизуючи зуби, перш ніж доїв рештки хліба й допив вино. Потім прибрав порожню бляшанку, лушпайки, обгортку з-під сиру, загорнув усе це разом з крихтами в целофанову торбинку, поставив сміття й порожню пляшку в куток за дверима, взяв зі стільця валізу, поставив стілець на місце в нішу, вимив руки й пішов спати. Вовняну ковдру він скрутив у ногах і вкрився тільки простирадлом. Тоді погасив світло. Було темно, хоч око виколи. Навіть згори, де знаходилася кватирка, до кімнати не проникав жодний промінь світла; тільки слабкий, чадний потік повітря та ще якісь звуки зовсім здалеку. Було страшенно душно. «Завтра я накладу на себе руки», — сказав він, після чого заснув.
Уночі була гроза. Це була одна з тих бур, які розряджаються не одразу цілою серією ударів блискавки та грому, а поступово, не поспішаючи, довго тримаючи свою силу. Протягом двох годин у небі нерішуче погримувало, злегка поблискувало, тихенько бубоніло, снувало з одного кінця міста до іншого, ніби не знало, де йому скупчитися, розтягувалося, росло й розросталося, доки нарешті нап’яло тонке свинцеве простирадло над цілим містом; продовжуючи чекати, заряджалося у зволіканні ще більшою напругою, та все ще не починалося… Під простирадлом не було жодного поруху. Ані найменшого подиху повітря в задушливій атмосфері, не рухався жодний листочок, жодна порошинка. Місто, здавалося, заціпеніло, воно тремтіло від заціпеніння, якщо так можна сказати; воно тремтіло в невимовній напрузі, ніби саме було грозою й збиралося луснути проти неба.
Та ось нарешті, десь під ранок, коли вже почало трохи світати, вдарило, один-єдиний раз, але так потужно, наче вибухнуло ціле місто. Йонатан підскочив у ліжку. Він не встиг усвідомити удару, не кажучи вже про те, щоб зрозуміти, що це грім; усе було значно гірше: у мить пробудження удар наповнив усі його члени чистісіньким жахом, жахом, причини якого він не знав, смертельним жахом. Єдине, що він почув, це відгомін грому, багатоголосе відлуння й гуркотіння грому. Вчувалося, ніби знадвору валяться додолу будинки, наче книжкові полиці, і перше, що він подумав, було: сталося, ось він, кінець. Він мав на увазі не тільки свій власний кінець, а кінець світу, всесвітню катастрофу, землетрус, атомну бомбу або те й інше, у всякому разі — абсолютний кінець.
Але раптом усе стихло. Не чути було жодного гуркоту, падіння, тріску, нічогісінько, і жодного відлуння. І ця раптова тиша, що продовжувала тривати, була ще жахливішою за вирування кінця світу. Бо Йонатанові здавалося, ніби, незважаючи на те, що він досі живий, крім нього не було більше нічого — жодного візаві, ані верху чи низу, ані зовнішнього, ані іншого, на що б він міг зорієнтуватися. Всі відчуття, зір, слух, почуття рівноваги — усе, що могло б підказати йому, хто він і де, — зникли в цілковитій порожнечі темряви та тиші. Він відчував лише несамовитий стукіт свого серця та тремтіння власного тіла. Він знав тільки те, що знаходиться в ліжку, але поняття не мав, що це за ліжко й де воно стоїть — якщо воно взагалі стояло, а не летіло кудись у безодню, бо здавалося, що воно хитається, тому він міцно вхопився обома руками за матрац, щоб не перекинутися, щоб не втратити це єдине щось, що він тримав у руках. Він шукав очима опори в темряві, вухами — опори в тиші; нічого не чув, нічого не бачив, зовсім нічого; у шлунку крутило, йому відригувалося жахливим присмаком сардин. «Хоч би не знудило, — подумав він, — хоч би не виблювати, хоч би не вивернути зараз ще й себе самого!»… Та ось, після якоїсь невимовно жахливої вічності, він все-таки щось помітив, а саме слабенький проблиск праворуч зверху, трішечки світла. І він втупився в нього, вчепився за нього очима, за маленьку, квадратну плямку світла, за отвір, кордон між тут і там, за таке собі вікно в кімнаті… але в якій кімнаті? Та це ж не його кімната! Це нізащо в світі не твоя кімната! У твоїй кімнаті вікно знаходиться в ногах ліжка, а не так високо на стелі. Це… це так само не кімната в хаті дядька, це дитяча кімната у будинку батьків у Шарентоні — ні, не дитяча, це погріб, так, погріб, ти в погребі в батьківській хаті, ти ще дитина, тобі тільки наснилося, що ти дорослий, гидкий старий охоронець у Парижі, але ти дітвак і сидиш у погребі батьківської хати, надворі — війна, а ти тут у полоні, контужений і забутий. Чому вони не приходять? Чому не врятують мене? Чому так моторошно тихо? Де поділися всі люди? Господи, де решта людей? Я ж не можу жити без інших людей!
