Оголений нерв - Талан Світлана (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
— Уже не будете боятися тут жити? — спитала Настя матір близнюків.
— Нехай вороги наші нас бояться! — всміхнулася жінка.
Останнім часом Настя втомлювалася, бо після роботи поспішала до місцевої організації патріотів. Стільки ще треба зробити, щоб просвітліли голови людей! У першу чергу вони зайнялися просвітницькою роботою серед населення. Важко розмовляти з людьми, які зомбовані російськими ЗМІ, але Настя знала, що потрібно набратися терпіння і багато працювати, говорити, роз’яснювати. Зараз до роботи почали залучати прогресивну частину молоді, вчителів, лікарів і небайдужих людей. Настя знала, що буде нелегко, але хтось повинен вести просвітницьку діяльність. Усе більше людей повертаються обличчям до рідної країни, але ще багато тих, у кого вата замість мізків.
Пізно ввечері Настя повернулася додому стомлена, але задоволена прожитим днем. На зборах вони розробили дієвий план заходів на вересень. Коли почнуться заняття у навчальних закладах, патріоти підуть до дітей та молоді — за ними майбутнє країни. Настя поставила чайник на плиту, на стіл виклала з сумочки мобільний. Геник влаштувався працювати водієм таксі, тож просив йому не телефонувати, бо може бути за кермом. Сьогодні він ще не телефонував, тож повинен подати звістку. Так і є! Телефон завібрував на столі.
— Привіт, мамо! У мене все добре. А ти як? — так він завжди починав розмову.
— Усе добре, синку, — сказала Настя і почула у слухавці вже знайоме «Бух!» — Знову скажеш, що граєш у боулінг?
Геннадій мовчав. І раптом Настя почула у слухавці «Всім в укриття! Обстріли справа!»
— Що то? — стривожено запитала Настя. — Де ти зараз?
Син відхекався і сказав:
— Не навчила ти мене брехати, мамо. Я не в Києві на роботі, а в зоні АТО.
— Здається, я це зрозуміла, — зітхнула Настя.
— Зі мною Улянка, — сказав Геник, — коли скінчиться війна, ми з нею одружимося.
— Хай вас збереже Господь!
— А як там дядько Вадим?
— Коли повернеться мама, я переїду до нього.
Після розмови з сином Настя довго не могла заснути. У голові роїлися різні думки. До повсякденних клопотів додалося хвилювання за сина. Знала, що буде дуже нелегко, але усмішки загиблих воїнів на фотографіях завжди будуть освітлювати дорогу в майбутнє.
