Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Даруйте, що перебиваю, пане Стерне… Але чогось я тут не втямлю: чому ви не звільнили Лютера? Тобто я хочу сказати, це ж якесь безглуздя: складається враження, що вами маніпулював ваш підлеглий. То йому закортіло писати Нолу, то він цілими днями пропадав у Аврорі. Вибачте, що питаю, але що між вами було? Ви були…
— Коханцями? Та ні.
— То що ж це за дивні стосунки? Ви людина впливова, не з тих, хто дозволяє сісти собі на шию. А тут…
— Я заборгував йому. Я… я… Зараз ви зрозумієте. Одне слово, Лютер був одержимий Гаррі та Нолою, і ситуація чимраз погіршувалася. Якось він повернувся весь у синцях. Сказав, що один аврорівський полісмен жорстоко побив його за те, що він вештається там, а кельнерка з «Кларксу» навіть подала на нього скаргу. Вся ця історія могла обернутися неабиякою халепою. Я сказав, що не хочу, щоб він з’являвся в Аврорі, звелів, щоб він узяв відпустку і подався до батьків у Мен чи ще кудись. А я оплатив би всі його видатки…
— Та він відмовився, — вкинув я.
— Не лише відмовився, а й попросив дати йому авто, бо його блакитний «мустанґ», бачте, занадто впадає в око. Я, звісно, не погодився, сказав, що з мене годі. І тоді він заволав: «Ти не розумієш, Елі! Вони невдовзі поїдуть! За десять днів вони поїдуть разом, назавжди! Назавжди! Вони так вирішили на березі! Вони вирішили їхати тридцятого! Тридцятого серпня вони зникнуть назавжди. Я просто хочу попрощатися з Нолою, це наші з нею останні дні. Ти не можеш позбавити мене її, бо я ж знаю, що й так її втратив». Я був непохитний. Очей з нього не спускав. А потім настало те кляте 29 серпня. Того дня я скрізь шукав Лютера. Він наче у землю запався. Хоч його «мустанґ» стояв на місці. Врешті один слуга обмовився, що Лютер поїхав на одному з моїх автомобілів, чорному «шевроле монте-карло». Сказав, що йому дозволили, і оскільки всі знали, що я йому все дозволяю, ніхто не заперечив. Я мало не збожеволів. Негайно обшукав його кімнату. Знайшов отой Нолин портрет, від якого мене мало не знудило, а потім у коробці під ліжком — листи… Листи, що він їх украв… Листування Гаррі з Нолою. Певне, тягав із поштових скриньок. Я чекав його цілий день, і коли він повернувся надвечір, ми страшенно посварилися…
Стерн помовчав, задивившись у порожнечу.
— Що сталося поміж вами? — запитав я.
— Я… я хотів, щоб він більше не їздив туди! Хотів, щоб це безумство з Нолою закінчилося! Він нічого не хотів слухати! Нічогісінько! Казав, що у них з Нолою все добре, як ніколи! Що ніхто не завадить їм бути разом. Я наче здурів. Ми зчепилися, і я його вдарив. Згріб за барки, накричав на нього і садонув кулаком. Обізвав його лохом. Він повалився додолу, помацав закривавлений ніс. Я заціпенів від жаху. І тоді він сказав… сказав…
Стернові забило дух. Він скривився.
— Що він сказав, пане Стерне? — запитав я, щоб він не збився.
— Він сказав: «То це був ти! Ти!». Він заволав: «Це був ти! Ти!». Я завмер. Поки я приходив до тями, він вибіг із кімнати, заскочив до себе, щоб забрати деякі речі, й поїхав на «шевроле». Він… він упізнав мене по голосу.
Тепер Стерн плакав, несамовито стискаючи кулаки.
— Упізнав по голосу? — запитав я. — Тобто?
— Ох… Була така пора, коли я водився з давніми приятелями з Гарварду. То було таке братство шибайголів. Вихідними їздили ми в Мен, жили в розкішних готелях, пиячили, їли омарів. Нам подобалося чіплятися до людей, бити їх. Ми казали, що хлопці з Мену — лохи, і їх треба бити, щоб вони стали людьми. Нам іще й тридцяти не були, ми були діти заможних батьків. Трохи расисти, нещасні, але агресивні. Вигадали таку гру, філдгол, гилили по головах наших жертв, як по футбольному м’ячу. Якось, 1964 року, ми опинилися біля Портленда, страшенно збурені й добряче під мухою. Дорогою трапився нам один хлопчина. За кермом був я. Спинив тачку і запропонував побавитися…
— То це ви напали на Калеба?
Він аж вибухнув.
— Так! Так! Ніколи собі цього не прощу! Вранці ми прокинулися в розкішному номері люкс, у страшенному похміллі. В усіх газетах писали про напад: хлопчина був у комі. На нас полювала поліція, нас охрестили «ватагою футболістів». Ми вирішили більше про це не згадувати, поховати цю історію в своїй пам’яті. Та мене вона переслідувала: минали дні, місяці, роки, а я тільки про неї й думав. Я аж захворів, не міг жити на світі. Почав їздити до Портленда, дізнавався, як справи в того хлопчини, якого ми покалічили.
Так минуло два роки, і якось, не в змозі вже все це терпіти, я вирішив дати йому роботу і можливість нормально жити. Вдав, ніби мені треба поміняти колесо, попросив допомогти і найняв його водієм. Я давав йому все, що він хотів… Улаштував йому на веранді майстерню, щоб він малював, дав йому грошей, подарував авто, але почуття провини не минало. Мені хотілося робити для нього більше й більше! Я зіпсував його мистецьку кар’єру, і ось я почав фінансувати різні виставки, дозволяв йому цілими днями малювати. Потім він почав казати, що йому самотньо, що він нікому не потрібен. Казав, що жінок йому залишається тільки малювати. Він хотів малювати білявок, бо вони нагадували йому колишню наречену. Тоді я найняв цілу юрму білявих повій, щоб вони йому позували. Та якось в Аврорі він зустрів Нолу. І закохався. Сказав, що після тієї його нареченої вперше зумів покохати знову. А потім приїхав Гаррі, геніальний письменник і красень. Такий, яким би хотів бути сам Лютер. І Нола закохалася в Квеберта. Тоді Лютер вирішив, що він теж хоче бути Гаррі… І що я мав удіяти? Я вкрав у нього життя, я забрав у нього все. Як я міг не дозволити йому кохати?
— То це все було для того, щоб позбутися почуття провини?
— Та називайте це як завгодно.
— А двадцять дев’ятого серпня… що було далі?
— Коли Лютер зрозумів, що це я… він забрав речі й поїхав геть на чорному «шевроле». Я відразу подався за ним. Хотів поговорити. Хотів, щоб він вибачив мені. Та він пропав. Я шукав його цілий день і частину ночі. Марно. Я так лютував на себе. Сподівався, що він сам повернеться. Та наступного дня надвечір по радіо оголосили про зникнення Ноли Келлерґан. Підозрюваний був за кермом «чорного шевроле»… Мені нема чого вам пояснювати. Я вирішив нікому нічого не казати, щоб не подумали на Лютера. Та ще й тому, що, можливо, я був не менше винен, ніж він. Тому й не втерпів я, коли ви прийшли сюди і почали порпатися в минулому. Та, зрештою, саме завдяки вам я дізнався, що Лютер не вбивав Ноли. Це було так, наче я і сам її не вбивав. Ви зняли камінь з мого сумління, пане Ґольдмане.
— А «мустанг»?
— Він у мене в гаражі, під брезентом. Тридцять три роки ховаю його там.
— А листи?
— Їх я теж зберіг.
— Я хотів би поглянути на них, якщо можна.
Стерн зняв зі стіни картину, за нею був невеличкий сейф. Він відчинив його і дістав коробку з-під взуття, там було повно листів. Отак я і познайомився з листуванням Гаррі та Ноли, тим, що лягло за основу «Початків зла». Я відразу впізнав перший лист, той самий, яким починалася книга. Лист від 5 липня 1975 року, той сумний лист, який написала Нола, коли Гаррі не захотів її і вона дізналася, що він провів вечір 4 липня з Дженні Довн. Того дня вона запхнула під двері конверт із листом і двома світлинами з Рокленда. На одній була зграя чайок, на другій вони обоє, разом, на пляжі.
— Як це опинилося в Лютера? — запитав я.
— Хтозна, — відказав Стерн. — Та я не здивувався, якби він заліз до Гаррі в дім.
Я замислився: звісно, він міг спокійнісінько поцупити листи за ті кілька днів, поки Гаррі не було в Аврорі. Та чому Гаррі ніколи не казав мені, що в нього зникли листи? Я попросив дозволу взяти листи з собою, і Стерн погодився. Мене гризли сумніви.
*
Гаррі стояв лицем до Нью-Йорка, слухав мене і плакав.
— Коли я побачив ті листи, — продовжував я, — в голові в мене все перемішалося. Я почав думати про вашу книжку, ту, що її ви лишили для мене в роздягальні фітнес-клубу, — «Чайки Аврори». І раптом до мене дійшло те, чого я раніше не помічав: у «Початках зла» немає чайок! Як я міг не помічати цього так довго: жодної чайки! А ви ж присягалися, що там будуть чайки! І тоді я збагнув, що «Початки зла» написали не ви. Книжка, що ви писали влітку 1975 року, — це «Чайки Аврори». Цю книжку ви написали, цю книжку Нола передруковувала на машинці. А підтвердження я здобув, попросивши Ґегаловуда порівняти почерк листів, які отримувала Нола, і напису на рукописі, що знайшли біля її тіла. Сержант сказав, що результати збігаються, і я збагнув, що коли ви просили спалити той ваш рукопис, той, написаний від руки, ви мене просто використали. Почерк був не ваш… Книжку, яка зробила вас великим письменником, написали не ви! Ви її вкрали в Лютера!
