Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗

— Я щойно помила голову. Мені здалося, що це Ая-тян так швидко повернулася.

— А де вона?

— У ванні. Мабуть, уже закінчує. Трохи почекайте.

Канае стояв неподалік і дивився на неї ззаду. Згадка про недавній випадок уже не мучила його, а чорніше за светр ще вологе волосся, що спадало вниз, майже не торкаючись плечей, здавалося прекрасним.

— На що ви так видивилися? Сідайте біля котацу.

— Ваше волосся таке гарне, що аж кортить його погладити. Я б сказав, воно кольору воронячого крила.

— Може, й так. Як кортить, то погладьте.

Підштовхнутий такою спокійною мовою, Канае мимоволі простягнув руку й несміливо торкнувся волосся. Воно здалося йому холодною водою. Та саме в цю мить воскресла в пам'яті призабута картина. І тоді на Мотоко був цей чорний светр, і вона, стоячи до нього спиною, підняла руки й оголила плечі. Виходить, під красивою зовнішньою оболонкою ховалися сліди трагедії. Та ніхто б у це не повірив, якби дивився тільки на пасма її чорного волосся.

Канае засунув ноги під ковдру над котацу і, повернувши голову до Мотоко, кинув щось схоже на комплімент:

— Я гадаю, вам потрібно більше впевненості у своїй красі.

— Таке скажете! Якій красі?

— Збоку видніше. Мабуть, ви особливо дбаєте про своє волосся?

— Таке скажете! Нічого я не роблю. Хіба що підкорочую його ножицями.

— Вам би народитися в епоху Хейан [51]. Довгим волоссям жінки тоді пишалися.

— Аристократки. Прості жінки носили набагато коротше волосся. Це тепер воно в мене довге, а тоді я була зовсім лиса. Потім воно швидко відросло. Мабуть, під впливом радіоактивного випромінювання.

— Мені здається, вам личила б коротка, як у хлопців, зачіска.

— Та годі вам. Сома-сан, ви трохи дивні. Таке вигадаєте!

Мотоко відклала рушник і оглянулась — на тлі її похмурого обличчя, обрамленого вже майже сухим волоссям, виділялися тільки блискучі очі. „Кажуть, що Медуза поглядом обертала людей у камінь, та хіба обличчя, якого ніхто не бачив, могло стати символом краси?! — раптом подумав Канае.

— Сома-сан!..

— Що таке?

„Знову щось химерне скаже”,— приготувався він, але Мотоко звичним спокійним тоном повела:

— Я не дивуюся, що вас потягло на таку розмову. Мені здається, що ви судите про все надто поверхово. Звичайно, я вдячна вам за комплімент, але він не зачіпає найсуттєвішого. Ви могли б собі уявити, що на моїй голові не було й волосинки? Ось чому я нарешті зважилась і показала вам колоїдні шрами на спині. Як жінці мені було соромно це робити. Але я вважала, що вам треба це знати. Адже ви письменник. Невже й після цього ви нічого не зрозуміли? Кажете, що мені треба більшої впевненості в своїй красі? Ви що, жартуєте?

— Їй-бо, не знаю, що вам сказати. Але не подумайте, що мною керувала легковажність.

— Ні, я не маю вас за легковажного. Просто раджу вам не судити про людей за зовнішнім виглядом.

— Я був тоді приголомшений і намагався забути про цей випадок. І це мені майже вдалося. Тож мої слова про красу вашого волосся самі зірвалися з язика. Я хочу сказати, що вони були цілком щирими.

— А я не в силі забути. Рана на лиці загоїлася, так що здалеку її не видно, а от на спині залишився жахливий слід. Я навіть не купаюся разом з Ая-тян. Ви розумієте чому?

— Авжеж, розумію. І саме тому вважаю, що вам шкодить заглиблення в пережите. Та й відмова від червоно-коричневого жакета теж недоречна. І взагалі ви занадто всім цим переймаєтеся.

Мотоко зітхнула й укрила коліна ковдрою, що над котацу. Потім узяла цигарку й закурила. Канае теж добув з кишені цигарки, але дівчина запропонувала свої, і він узяв у неї. З майстерні в кімнату крізь розсунуту перегородку струмувало тепло від грубки.

— Щоб ви знали, я живу не в тому світі, що ви. Ваш світ — це здоров'я, мир і щастя. Ви не відрізняєте невиліковної рани від виліковної. Живете надією на краще. Те ж саме можна сказати і про Ая-тян. А от до мене всі ці блага не мають відношення. Передусім я втратила час. Раз заподіяна рана не гоїться. Постійно ятриться.

— А хіба ви не можете пересилити себе й забутися? — спитав Канае, силкуючись надати своєму голосу якомога співчутливішого тону.

— Пересилити себе? Якби це мені вдалося, я б спробувала… Мабуть, вам дивно, коли я кажу, що минуле не виходить з думки. Але це факт.

— Та бачу…

— Фізичну рану можна забути. Приміром, я не думаю про шрами на спині. Не турбуюся кількістю лейкоцитів у крові. А от сердечна рана болить, так би мовити, за кожним віддихом і тому не забувається. Трапляється, що й дух спирає, не вистачає повітря…

— Погано з горлом? — цілком щиро занепокоївся Канае.

— Який ви недогадливий! Я кажу алегорично.

— То значить, усе гаразд?

— Навпаки,— відповіла Мотоко і, стежачи за випущеним угору димом, повела далі: — Коли вже так сталося, то я довго не протримаюсь. Моє єство розсипається на шматки, дух занепадає. Находить щось схоже на втрату пам'яті, я забуваю навіть назви навколишніх речей. Не розумію при значення предметів домашнього вжитку. Я не уявляю собі, навіщо вони, яке відношення мають до мене. Я згадала про втрату пам'яті, але це не означає, що я забула минуле. Ні, я багато чого пам'ятаю, але не збагну сенсу повсякденності. Правда, дивно?

— З вами таке часто буває?

— Інколи. Як напад хвороби. От хоча б минулого літа. У Хіросімі мені раптом погіршало. Мабуть, від сильної спеки я наче втратила контакт з реальним життям, аж поки не опинилася в лікарні через розлад нервової системи.

— І поправилися?

— Цілком. Хай це вас не дивує. Бо як тільки я трохи відпочину, то оживаю. Але сердечна рана не гоїться.

— Ми всі приречені.

— Я не згідна, що всі. Адже ви, Сома-сан, здорові. У вас є все — і здоров'я, і мир, і щастя.

— Не смійтеся з мене.

— Ви сердитеся? Тоді пробачте. Я не хотіла…— незвично слабким голосом проказала Мотоко.

— І я почуваюся приреченим.

— Невже? Та це зовсім інша приреченість. Ви вірите в людей, у можливість миру, а тому здатні брати участь у антивоєнному русі. А от моє життя позбавлене подібного змісту.

— А що ж у вас залишилося?

— Нічого. Нічогісінько.

Мотоко подалася вперед і взяла ще одну цигарку. І тоді її волосся заслонило майже пів обличчя, але вона навіть не ворухнула рукою, щоб відгорнути його. Тримаючи в пальцях незапалену цигарку, вона бездумно дивилася на свої руки.

— Я оце пригадав, як ви колись сказали, що мир — це висячий міст, перекинутий від однієї прірви до іншої.

— Невже це мої слова?

— Ваші. Мене вразив образ висячого моста і я запам'ятав цю фразу. Що ви хотіли нею сказати?

— Не пригадую. Що ж до висячого моста, то цей символ я запозичила, здається, у Гіокудо.

— Якого Гіокудо?

— Урагамі Гіокудо [52]. Ви завжди посилалися то на Бекліна, то на Мунка і, певно, тому я вирішила витягти вам на зло Гіокудо. А ось і Ая-тян іде.

Прислухаючись, Мотоко відгорнула набік волосся й запалила цигарку. Відчинилися двері, і з'явилася Аяко. її голова теж була обвинута рушником.

— Пробачте. Я в такому вигляді…

— І ви, Аяко-сан, мили голову?

Аяко присіла й відразу почала вітати гостя з Новим роком. Урочисті фрази так не пасували до тюрбана на її голові, що Канае не втримавсь і розсміявся. Веселий настрій передавсь і Аяко, а Мотоко пихкала цигаркою і знуджено поглядала на співрозмовників.

— Аяко-сан, стривайте! Я саме слухав цікаві роздуми про Гіокудо.

— Ніякі це не роздуми,— сухо відповіла Мотоко.

— В усякому разі, я з радістю вас послухаю.

— Ну, що ж, але я не досить обізнана з творчістю Гіокудо, бо побачила не так уже й багато його картин. Однак наскільки я можу судити, на більшості його полотен, намальованих у стилі південної школи, видно невеликий висячий міст, а на ньому людину завбільшки з горошину. Вода й гори — неодмінні атрибути картин послідовників цієї художньої школи, а тому не дивно, що Гіокудо зображав гірські потоки з перекинутими через них висячими мостами. Хотілося б зрозуміти інше: чому на цих мостах обов'язково з'являлася, мов фабрична марка, майже непомітна людська постать?