Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Рипнули двері в канцелярії, і пан сотник упізнав, що то писар. Кресануло кресало, пан писар закурював свою череп'яну люлечку. Хвиля диму попливла над головою в пана сотника, і він, не любивши того зілля, скривився. Вони почали щоденну свою розмову, ліниво перекидуючись словами й вітаючись на уклони перехожих. Було тихо й затишно, десь кликала господиня курей, десь туркотіла горлиця, вистукував об дерево дятел, і вони дуже швидко згодилися піти посидіти в шинку. Зійшли з ганку й подибали через майдан — попереду сотник, а за ним, наче здоровенний лантушисько, писар. Люди чемно кланялися, і вони поважно відповідали, а коли зайшли до шинку, так само поважно привітали мир, що там засідав.
— Мені не йде з голови той кметь, — сказав пан сотник, і писар, наливаючи свою маленьку чарочку, гмикнув.
— Дався він вам, — байдуже промимрив він. — Залиште його в спокої!…
— Його милість пан гетьман, — фальцетом вигукнув пан сотник, — прислав мене не для того, щоб я дозволяв непотребства, які чиняться у вашому краї! Пан гетьман давно невдоволений орільськими сотнями, і я в себе не терпітиму непотребства!
Писар подивився на сотника крізь важкі мішки, в яких ховалися його очі, і не відповів. Пана сотника це, однак, розсердило. Бо він уже мав відразу й до писаря. "Треба вигнати його к бісовій матері!" — подумав роздратовано і смикнув такий ковтень пива, що аж закашлявся.
— Чи буває той чоловік у церкві? — спитав украдливо. — Чи ходить колись у підводи, чи несе козачу службу, коли він козак? А коли він, пане писарю, не козак, то кому несе підданство?
— Е-е, ви знову своєї, — буркнув пан писар. — Чи не бачите, що він не при розумі?
— Не бачу! — прошепотів сотник зловісно. — Бо я побував у його господі. Хай то й не личило при моєму уряді, але мене прислав його ясновельможність наводити тут лад. Чи бував пан писар у його господі?
Писар, здавалося, зацікавився. Його очі спалахнули, і він присунувся ближче до сотника.
— Та в нього начебто ніхто не бував, — сказав. — I що ваша милість там побачив?
— Лад! — коротко відказав сотник. — У дурника не буде так вимито й прибрано. В дурника не буде так упорядковано реманент, ваша милосте!
— Ха-ха-ха! — зареготав пан писар, і його черево заходило, аж захитався стіл. — А може, то його любаска там порядкує, ха-ха!
— Любаска? — здивувався пан сотник. — У нього хіба може бути любаска?
— Атож! — сміявся пан писар. — У сусідньому селі. I нема тут чого дивуватися, ваша милосте!
Сотник уже не хотів розмовляти. Він пив пиво, а в його голові знову зароїлося й замигтіло. Думка за думкою, одна проганяла іншу, друга находила натомість, ще інша зміщала ту; пан сотник відчував озлість, яка давно не знаходила виходу. "Суд, — подумав він. — Застати його й обвинуватити в перелюбстві".
Але чи має та любаска чоловіка?
— Дівка, — позіхнув пан писар, наливаючи собі другу маленьку чарочку. — Тут ви, пане сотнику, не вгризете нічого!
— А я й не гризу! — обурено визвірився пан сотник. — Я питаю вас, і ви повинні з шанобою мені відповідати.
— Я й відповідаю, — байдуже сказав пан писар і перехилив чарочку…
Цей кметь, крутилося в голові пана сотника, й справді наче заховавсь у шкалупину. Але його треба звідти вибити. Конче треба, бо пана сотника вже смокче черв'ячок. Шкода, що справа віри не в його владі. Адже піп тут також добра псявіра. З ним у пана сотника не повелося відразу.
— I невже він не п'є горілки? — знову спитав з надією в голосі сотник.
— То нечувана річ, щоб хтось не пив горілки!
— А не п'є, — байдуже відказав пан писар. — Хіба що вгостили б ви, ваша милосте…
То був глум, але сотник не завважив. Його раптом просвітлило. Це ще не була до решти зрозуміла думка, власне, й рішення ще не було, але пана сотника просвітлило. Відчував усією душею — у тих писаревих словах був глибший зміст. Але не поспішав, хотів обдумати це ретельніше. Щоб усі ниточки пов'язалися і не було ніде прорви. Поки що можна спокійно посмакувати пиво, а там видно буде.
I він перестав розпитувати писаря, начебто довідався про все. Ковтнув пива й потримав його в роті. Перекотив між зубами й задоволене ковтнув. Пиво й справді було добре, а вже цього досить, щоб усмак ним насолодитися.
Iван повертався од Мотрі заспокоєний. Дівчина зустріла його, як завше, і він відчув той її непорівнянний запах, що так вабив його. Бо коло нього був добрий кінь, який корився його волі, було й сонце, яке відчував, мов жінку, і жінка, яку відчував, як траву. Зовсім забув про свою тугу й гіркоту. Забув навіть про лева, з яким так довго водився на дорозі, і про зарості полину, що там росли. Iшов, патли розвіювалися за ним, як кінська грива, і він радий був з того — відчував, наче кінь іде поруч.
Сонце стало палке й гріло гарячіше, він повертався додому, щоб знову заходитися біля роботи. Вже вабила його, і хотів оддатися їй, як умів, — усім єством. Надходили жнива — мав намір вижати свою нивку за день і ніч. Тоді вимолотити й возити дрова на зиму. Потім він знайде вохри й причепурить хату, а тоді роздобуде зілля, щоб у хаті добре пахло і щоб не дорікав йому домовик. Бо той не любив, коли в хаті був нелад, запускав йому в душу пазурі — мусив тужити.
Він ішов та йшов все швидше і швидше, а коли дістався туди, де боровся з левом, зупинився. Лев лежав на дорозі, розкинувши жовтогаряче тіло, і від його шкури струмувало світло. Iван зачудувався й підійшов до лева зовсім близько. З левової голови вилітали бджоли, а коли Iван нагнувся, запахло йому медом. Бджоли задзвеніли над ним, і він вийняв з левової голови пахучий стільник, їв мед, і йому ставало зовсім солодко. Мед пахнув усіма тими травами, що росли навдокіл, відчувалось у ньому й сонце, що росло в небі. Дзвеніли бджоли й не займали його, а він їв та їв запахущий мед, чудний і солодкий сік землі — йому радісно калатало серце. Узяв ще один стільник і знову відчув траву й сонце. А коли пішов, на душі з'явилися ясна погожість, умиротворення й рівновага. I він відчув усю красу світу.
Степ навколо заріс чебрецем, який лив чудодійні запахи, сонце теж заслалося чебрецем, а на небі не було ні хмаринки. Відчув широкий і неозорий світ і яскравий день, що лився в нього, йому добре дихалося, широка й привільна дорога стелилася перед ним; чисто бриніли бджоли — вони вже знову почали носити мед до левової голови. А навколо все дихало розкішним спокоєм, теплом та роздоллям. Йому стало легко. Жив цією хвилею і був добрий, мов дитина. Руки йому вже свербіли до роботи, і він думав про неї, як про чудотворення.
