Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
Ґегаловуд одвів мене до свого кабінету і пригостив кавою. За його словами, кримінальна поліція вдосвіта обшукала дім Квіннів.
— І що знайшли? — запитав я.
— Нічогісінько, — відказав Ґегаловуд. — Геть нічого.
— А дружина його що каже?
— А ось із нею дивина: ми приїхали о пів на восьму, та її не можна було розбудити. Спала як убита, навіть не помітила, що чоловіка нема.
— Він її присипляє.
— Як це — присипляє?
— Роберт Квінн підсипає їй снодійного, коли хоче, щоб йому дали спокій. Напевне, так було і цієї ночі, щоб вона нічого не запідозрила. Але що вона могла запідозрити? Куди він подався серед ночі? І чому весь був у багні? Щось закопував?
— Так ото ж… Без його зізнання я не маю що йому висунути.
— Таж є каністра з-під бензину.
— Його адвокат заявив, що Роберт знайшов її на березі, він часто там гуляє. Побачив, що там валяється каністра, взяв її і закинув у кущі, щоб не заважала. Нам треба якнайбільше доказів, бо адвокат нас задушить.
— А хто в нього адвокат?
— Не повірите.
— Та кажіть уже.
— Бенджамін Рот.
Я зітхнув.
— Гадаєте, це Роберт Квінн убив Нолу Келлерґан?
— Може бути й таке.
— Я можу з ним поговорити?
— Про це не може бути й мови.
Тієї миті до кабінету, не постукавши, ввійшов якийсь чоловік, і Ґегаловуд одразу ж виструнчився. То був Лансдейн, начальник поліції штату. Вигляд мав невдоволений.
— Я цілий ранок згаяв на розмови з губернатором, журналістами і цим клятим адвокатом, Ротом.
— Із журналістами? Про що?
— Про затриманого сьогодні вночі чолов’ягу.
— Гадаю, в нас з’явився важливий слід.
Начальник поліції приязно поклав долоню на плече Ґегаловудові.
— Перрі… пора вже покласти цьому край.
— Тобто?
— Це якась нескінченна історія. Серйозно, Перрі: ви міняєте обвинувачених мов рукавички. Рот обіцяє здійняти бучу. Губернатор хоче, щоб усе це припинилося. Пора закривати справу.
— Але ж у нас нові дані! Смерть Нолиної матері, затримання Роберта Квінна. Ми ось-ось щось знайдемо!
— Спершу Квеберт, потім Калеб, тепер батько чи цей Квінн, або Стерн, або сам Господь Бог! Що в нас є проти батька? Нічого! Проти Стерна? Нічого. Проти Роберта Квінна? Знову ж таки нічого.
— Але ж ця клята каністра…
— Рот каже, що він легко переконає суддю в невинності Квінна. Ви хочете висунути йому обвинувачення?
— Так.
— Ви програєте, Перрі. Вкотре програєте. Ви чудовий полісмен, Перрі. Може, найкращий. Та інколи треба вміти відступати.
— Але ж…
— Перрі, не псуйте своєї кар’єри… Я не забиратиму у вас цієї справи просто зараз, не хочу ображати вас. Даю вам добу, як другові. Завтра о п’ятій вечора ви прийдете до мене в кабінет і офіційно заявите, що закриваєте справу Келлерґан. У вас є доба. Ви скажете колегам, що волієте відступити, щоб не осоромитися. А потім беріть сім’ю і їдьте кудись у вихідні та відпочиньте, ви заслужили це.
— Таж я…
— Треба вміти відступати, Перрі. Бувайте.
Лансдейн вийшов із кабінету, і Ґегаловуд упав у крісло.
Аж тут, на додачу до всього, мені на мобільник зателефонував Рой Барнаскі.
— Вітаю, Ґольдмане, — радісно заволав він. — Тиждень спливає завтра, як ви знаєте.
— Який іще тиждень, Рою?
— Тиждень. Я дав вам тиждень, перш ніж ми оприлюднимо останні події довкола Ноли Келлерґан. Ви не забули? Здається, ви нічого нового не з’ясували?
— Послухайте, Рою, ми натрапили на слід. Може, краще було б відкласти ту прес-конференцію?
— Ох, ці балачки… Завжди у вас якісь сліди, Ґольдмане… Просто цирк, та й годі. Пора вже покласти цьому край. Я скликав пресу на завтра, на п’яту вечора. Дуже розраховую, що й ви там будете.
— Не можу. Я в Нью-Гемпширі.
— Що? Ґольдмане, ви головна дійова особа! Ви потрібні там!
— Перепрошую, Рою.
Я перервав розмову.
— Барнаскі, мій видавець. Хоче завтра наприкінці дня зібрати журналістів, щоб оприлюднити інформацію: розповість про Нолину хворобу, про те, яка геніальна моя книжка, бо в ній відображено роздвоєння особистості п’ятнадцятирічної дівчинки.
— Ясно. Одне слово, завтра наприкінці дня ми, здається, офіційно все спаскудимо.
У Ґегаловуда залишалася остання доба, і він не збирався сидіти дурно. Запропонував поїхати до Аврори і допитати Тамару та Дженні, щоб з’ясувати все про Роберта.
Дорогою зателефонував Тревісові й попередив про наш приїзд. Ми знайшли його перед домом Квіннів. Він був геть розгублений.
— То на каністрі справді Робертові відбитки? — запитав він.
— Так, — підтвердив Ґегаловуд.
— Ох, повірити не можу! Нащо ж він таке утнув?
— Хтозна…
— Гадаєте… гадаєте він причетний до вбивства Ноли?
— Зараз усе можливо. Як Дженні й Тамара?
— Кепсько. Ох і кепсько! Вони приголомшені. Та і я теж. Це жах! Просто жах!
Він засмучено сів на капоті свого авто.
— У чому річ? — відчувши, що щось негаразд, запитав Ґегаловуд.
— Сержанте, я зранку думаю про це… Мені стільки всього згадалося через цю халепу…
— І що ж ви згадали?
— Роберт Квінн дуже цікавився розслідуванням. Я тоді часто бачився з Дженні, по неділях обідав у них. Він весь час говорив зі мною про розслідування.
— Але ж і його дружина тільки про це й говорила?
— Так, за столом. Та варто було мені прийти, як батько пригощав мене пивом на терасі й весь час розпитував. Кого ми підозрюємо та чи натрапили на слід… А по обіді проводив мене, і ми знову розмовляли. Я вже не знав, як відчепитися від нього…
— Ви хочете сказати, що…
— Та нічого я не хочу сказати. Але…
— Що «але»?
Він понишпорив у кишені піджака і дістав фото.
— Ось що знайшов я сьогодні вранці в родинному альбомі, Дженні зберігає його в нас удома.
На світлині Роберт Квінн стояв коло чорного «шевроле монте-карло» перед входом до «Кларксу». На звороті був напис: «Аврора, серпень 1975 року».
— Що це означає? — запитав Ґегаловуд.
— Я запитав те саме у Дженні. Вона сказала, що того літа батько хотів придбати нове авто, та ніяк не міг обрати модель. Він звернувся до місцевих дилерів із проханням про тест-драйв і декілька вихідних підряд мав змогу тестувати різні моделі.
— Зокрема, і чорний «монте-карло»?
— Зокрема, і чорний «монте-карло».
— Ви хочете сказати, що в день зникнення Ноли за кермом цього автомобіля міг бути Роберт Квінн?
— Так.
Ґегаловуд пригладив чуба і попросив дозволу взяти світлину.
— Тревісе, — сказав я, — нам треба поговорити з Тамарою і Дженні. Вони вдома?
— Так. Заходьте, вони у вітальні.
Тамара з Дженні сторопіло сиділи на дивані. Понад годину намагалися ми з ними говорити, та вони були такі ошелешені, що не могли зібратися з думками. Нарешті Тамара, хлипаючи, спромоглася розповісти, що сталося вчора ввечері. Вони з Робертом рано повечеряли, а потім дивилися телевізор.
— Ви не помітили чогось незвичайного в чоловіковій поведінці? — запитав Ґегаловуд.
— Ні… Втім, помітила-таки, він хотів, щоб я неодмінно випила чашку чаю. Я відмовлялася, а він знай торочив: «Пий, кицюню, пий. Це сечогінний напій, тобі буде добре». Ото я і випила той клятий чай. І заснула простісінько тут, на дивані.
— О котрій годині?
— Десь об одинадцятій.
— А потім?
— А потім провал, чорна діра. Спала як убита. Прокинулася вже о пів на восьму ранку. Я так і лежала на дивані, а в двері стукала поліція.
— Пані Квінн, чи правда, що ваш чоловік збирався придбати «шевроле монте-карло»?
— Ну… я вже не пам’ятаю… Так… може… та… та ви гадаєте, він міг скривдити ту дитину? Гадаєте, це він?
Її знудило, і вона кинулася до вбиральні.
Усі ті балачки не мали сенсу. Ми поїхали, так і не дізнавшись нічого нового. Час діяв проти нас. В авто я запропонував Ґегаловудові висунути Робертові неспростовний доказ — світлину чорного «монте-карло».
— Марно, — відказав він. — Рот знає, що Лансдейн здався і, певне, порадив Квіннові тягти куцого за хвіст. Квінн не заговорить. І ми спіймаємо облизня. Завтра о п’ятій вечора справу закриють, а ваш друзяка Барнаскі влаштує фіґлі-міґлі перед усіма телекамерами країни. Роберта Квінна випустять на волю, а з нас кепкуватиме вся Америка.
