Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие книги онлайн txt) 📗

6. (…абсолютно точно: липень 2000…)

А ще в Берліні, в самісінькому його серці, зі мною трапилося таке (цитую за «Таємницею», хоч і неточно, з варіаціями — надто вже крихкий досвід):

…невдовзі наші ватяні ноги ступили на Вайдендамський міст, під нами текла, мов текіла, Шпреє, сонце світило в очі, ми ані на мить не збавляли ходу і ані на крок не наближалися до залізничного моста над Фрідріхштрасе. Ми крокували нестерпно довго і рішуче розсікали повітря змахами рук, ми вже давно мусили бути у своєму готелі, але той Вайдендамський міст ніяк не міг закінчитися, зрештою, він і початись як слід не міг — через те, що відстань між ним та іншим мостом, перпендикулярним до нього залізничним, аж ніяк не зменшувалась і, судячи з усього, ніколи зменшитися не могла. Аж тоді я зрозумів у чому річ і здушеним голосом проказав: «Слухайте, але ж ми крокуємо на місці». Цей здогад принаймні дещо пояснював — скажімо, те, чому нас так пронизливо обсигналювали з усіх автомобілів.

Так от — це було небо вічності. Саме того разу нам вдалося на недовгу мить опинитись у вічності. Ми вискочили з часу. Залізничний міст попереду не наближався ані на крок, води Шпреє перестали текти, сонце зупинилося в зеніті, часу не існувало. Якби ті казли у своїх машинах нас не обсигналювали, ми б не ускочили в нього назад. А з іншого боку саме вони нас і порятували, адже вічність кошмарна і вони витягнули, своїми пронизливими клаксонами типу «Turske veselje» вони просто-таки вирвали нас із її, вічності, холодних лабет. Можливо, в цьому й спосіб: щойно хтось збереться помирати, йому треба з усієї сили клаксонити — просто у вухо.

Але уявіть собі той кошмар — ти з усіх сил крокуєш, а все залишається на місці і ти нікуди не йдеш!

7. (…2008 — осінь, ба навіть пізня…)

Нову книжку добре починати на новому місці — в іншому місті, в іншій країні, трохи навіть в іншому житті. Я навмисне пишу тут «інший», а не «чужий». Адже Берлін мені давно вже не чужий. Я люблю його передусім за особливе відчуття легкості та відкритості, завдяки якому в Берліні мені вдається все. Перепрошую, я взяв забагато: не все, а дещо — отримати ключ, наприклад. У Берліні мені дають ключа від помешкання, а він виявляється ключем від міста. А часом і від світу.

Крім того, я люблю його за неврівноваженість у різності. Справа навіть не в тому, що це розполовинене місто так і не може остаточно зростися попри фізичну відсутність раз і назавжди усуненої Стіни. Справа передусім у міських пейзажах — деякі з них вражають ледь не швейцарським добробутом, інші — типово посткомуністичним занепадом. Що може поєднувати у спільному організмі Цюрих і Тирану? А Марцан і Далем? Іноді здається, наче існують десятки берлінів і в кожного свій пейзаж. І в одному з таких я щойно опинився. Це не Далем, хоч зовсім близько — Ґруневальд.

Кожна моя книжка страшенно залежить від пейзажу за вікном. Кілька років тому цим пейзажем було кафе «Доллінґер» на розі Леонгардштрассе і Штуттґартер Плятц. Нині мої вікна виходять на озеро Герта, тож відтепер я принаймні знаю, звідки взялася назва західноберлінського футбольного клубу, за який грає, здається, Воронін. Я відразу встиг полюбити мій новий завіконний світ — і столітні дерева, і канал, що сполучає Гертазеє з Кеніґзеє — особливо його насичено-чорні води, здатні навіювати якісь майже міфологічні асоціації.

В один з перших днів я здійснив улюблений ритуал, що його називаю випробовуванням місцевості. Виявилося, що Ґруневальд однаково добре надається як для піших прогулянок-медитацій, так і для велосипедних розвідок. Він має в собі щось від заповідника, і час у ньому якщо й не зупинився цілком, то суттєво пригальмував. Найбільшою мірою Ґруневальд і досі занурений у власні витоки — прекрасну епоху зламу століть, інакше звану fin de siecle, що так неочікувано (для кого — для нинішніх істориків?) обірвалася Першою світовою війною. Ґруневальд і є сам по собі тією прекрасною епохою, штучною й відірваною від епохи реальної, ідеальний та елітарний, з віллами і садибами, застиглий у собі самому і по-буржуазному старомодний. Десь тут наприкінці 1920-х міг би прогулюватися молодий Набоков — у шортах, панамі і з сачком. Саме тут йому вдавалося наловити чергових метеликів до колекції. Ґруневальд — це територія метеликів: озера, канали, луги, дерева, садиби, парки. Добре, що я житиму тут до весни, а потім ще й захоплю більший шматок літа.

Напередодні літа тут обов'язково з'являться росіяни, це тепер їх ніде не чутно, це тепер мені всюди ввижається тільки один росіянин — Набоков. У травні ж інші, ненабоковські росіяни рішуче наповнять собою всі найдорожчі тутешні ресторани, своїми різкими голосами дертимуть бюргерську атмосферу на шматки і вимагатимуть від життя чогось більшого й більшого. [17] У травні вони зазвичай повертаються до своїх ґруневальдських посілостей, принагідно надбаних за неконтрольовані й цілком позбавлені запаху гроші. Послужив отечеству, доріс до полковника — поживи тепер на пенсії в нормальній країні.

Росіяни в Берліні навіть не як удома, вони вдома. Російської мови навколо вже куди більше, ніж у Франику, ще трохи — і стане більше, ніж у Києві.

І ще я спостеріг: пасажири в ес-банах та метро сиплять монети лише за російську музику. Зіграєш «Подмосковные вечера» або «Катюшу» — і встигай збирати повну шапку. Історія про взяття та капітуляцію не має завершення. Іноді аж ріже в очах від білих прапорів по всьому місту.

8. (…початок травня 2006…)

З наближенням літа їх усе більшає. Вони всюди — у підземних переходах і на станціях метро, а також на площах, у парках і скверах, надто ж поблизу відкритих кафе і ресторанів, та й просто за першим-ліпшим рогом. Берлін тут аж ніяк не виняток, а якраз один з найтиповіших прикладів. Знайомий журналіст навіть збирається писати монографію про берлінських вуличних музикантів. Йому добре, він безробітний, у нього є на це час.

Йому спало на думку почати з класифікації, й він зумів нарахувати аж п'ять базових категорій. Перша — це вчені професіонали, фахово підготовлені по вищих музичних школах виконавці, які з різних причин не знайшли себе у філармонійній рутині. Друга — диваки і самітники, рештки мандрівних менестрелів і рокерів, схильні до тяжкої наркоти пропащі ангели андеґраунду (це саме їх найбільше у підземних переходах, бо вони вже не витримують денного світла). Третя — іноватори й винахідники, віртуози ні на що не схожих інструментів та цілих оркестрів — як наприклад, конструкції з різних за розмірами й формою скляних посудин, наповнених водою (а, може, слиною?). Четверта — абсолютні дурнограї: албано-румунського засмаглого типу дядьки, всі в золотих зубах і чорних окулярах. Вони завжди ходять по троє, переважно у складі саксофон, гітара, акордеон (з варіантом: тамбурин). Грають вони, як уже сказано, безсоромно зле, але це не заважає їм із хитруватою нахабністю і напрочуд виразно артикульованими лайками могутньої в цьому сенсі балканської мови прочісувати пасажирів метро на предмет грошових пожертвувань. Ці хлопці досі паразитують на золотих часах Кустуріци і Бреґовича.

П'ятою групою мій приятель вважає російськомовних вихідців із колишнього есесер, зазвичай незмірно професійніших. Мені здається, мій приятель припускається при цьому відомої логічної помилки — усі представники п'ятої групи можуть належати водночас і до першої. Усі вони справді музиканти, інші мені не траплялися. Це така радянська музучилищна добротність чи що.

У січні — лютому 2004-го я жив над озером Ваннзеє, на самому краєчку берлінського південного заходу, тож до центру міста найчастіше їздив лінією S1, позаяк значно швидша S7 на той час була розірвана ремонтними роботами між Шарлоттенбурґом і Цоо. Проте хоч як часто я їздив, вони завжди з'являлись у моєму потязі, десь між Шьонеберґом та Йоркштрассе, бо то було їхнє місце. Відносно молода пара, він і вона, обоє в околицях тридцяти, він з гітарою, вона з мандоліною. У неї — те, що тутешні служби знайомств називають «слов'янським типом краси». У нього — радше ні. Тобто і не краси, і не слов'янської.