Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗
ВЛІТКУ, СТО СОРОК ШІСТЬ ДНІВ ТОМУ
— Ой, як приємно! Така злива!
Канае вистромив голову з вікна й радісно спостерігав, як бризки густого дощу витанцьовували в садку, на вулиці за парканом і на черепичних дахах сусідніх будинків.
— Змокнете! От дивак! — озвалася ззаду Мотоко, але гість не відходив від вікна. Дощ не падав йому на голову, лише вітер заносив на підвіконня густу мряку й холодив щоки. І коли на дедалі темнішому небі спалахнула блискавка і прокотився грім, Канае якось особливо збадьорився.
Була остання неділя серпня, а напередодні по телефону Аяко повідомила йому на роботу, що Мотоко повернулася з Хіросіми, та через зайнятість Канае не міг одразу завітати в дім Нісімото, з великою неохотою відклавши відвідини на сьогодні. Ген-тян захотів їсти, а тому господиня накрила стіл до вечері досить рано, коли ще в вікна лилося сонячне проміння, та якось непомітно надворі смеркло, десь далеко прокотився зловісний грім. І відразу Аяко зблідла, втратила апетит. А малому хоч би що — гомонів і сміявся з того, що Ая-тян така велика, а боїться грому. За вечерею в кімнаті було душно, але Канае не сподівався, що незабаром, як тільки підніметься разом з дівчатами на другий поверх, на землю впадуть великі краплі дощу, а тоді почнеться злива.
— Добрячий дощ! — наче сама до себе, промовила ззаду Мотоко.
— А який був учора ввечері! Я змок до рубця. Зате вночі стало прохолодно, як восени.
— Ая-тян, правда ж, у цій кімнаті такий протяг, що навіть літню духоту легко перетерпіти? А от там була така спека!
Відповіді Аяко гість не почув.
— Де це „там”?
Цього разу промовчала Мотоко. „А може, це я не дочув?” — подумав Канае й оглянувся. Дівчата сиділи за столиком одна навпроти одної — Мотоко дивилася в його бік, а Аяко опустила очі додолу.
— Ну годі, йдіть сюди,— запросила Мотоко.
Кімната поринула в напівтемряву, та важко було сказати, що спричинилося до цього — важкі хмари чи пізній час. Певно, до заходу сонця було ще далеко, але рясний дощ, здавалось, огорнув усе мороком. Тисячі його білястих цівочок висіли за вікном немов заслона, небо прорізала блискавка, а вслід за нею металево вибухнув грім.
— Ой!..
— Ая-тян, ти що, злякалася? Та не бійся.
Канае озирнувся — Аяко припала обличчям до столика.
— Аяко-сан так страшно закричала, що я подумав, ніби грім ударив у кімнату.
Кепкуючи, гість уже повертався від вікна, як Мотоко звернулася до нього:
— Сома-сан, зачиніть вікно, бо Ая-тян боїться. І ввімкніть світло, будь ласка.
Канае зачинив вікно й простяг руку до вимикача, та хоч скільки крутив ним, лампочка над столом не спалахувала.
— Може, її вимикач у коридорі?
— Та ні, тут. Але на всякий випадок загляньте і в коридор.
Канае спробував коридорного вимикача, а тоді спустився темними сходами до господині.
— Нема струму. Я саме думала принести, вам свічку,— сказала стара, прибираючи в кухні, де вогник над раковиною розганяв темряву. На веранді навпроти їдальні, обхопивши коліна руками, щось мугикав собі під ніс незворушний Ген-тян.
Канае позичив у господині свічку і знову піднявся на другий поверх.
— Там теж нема електрики. А як почувається Аяко-сан?
— Ще дужче затремтіла, коли ви спустилися вниз. Погладьте її по спині, і вона заспокоїться.
Аяко підвела голову і щось промимрила, але саме в ту хвилину знову вдарив грім, і вона, зойкнувши, затулила обличчя руками.
— Яке безглуздя! — зітхнув Канае.— Може, сховаєтеся під москітну сітку? Я не думав, що ви така боягузка.
— Але чарівна…— кинула Мотоко.
У цих спокійно вимовлених словах вчувалася скоріше іронія, ніж приязнь. „Щось їй і тут не до вподоби”,— сяйнуло в голові Канае. Здавалось, ніби за час відсутності Мотоко ще більше віддалилась від нього.
— Варто було б запастися ще одною свічкою, бо невідомо коли подадуть струм.
По той бік вікна дощ і не збирався вщухати. Небо дедалі темнішало, і ось уже ледь-ледь видніло тільки обличчя Мотоко й посуд на столику. Канае знайшов свою склянку і випив теплуватий ячмінний відвар. При закритому вікні в кімнаті стало душно.
— А ви, Мотоко-сан, не боїтеся грому?
— Та ні. Я ж не мала дитина.
— А взагалі ви чогось боїтеся?
— Начебто нічого. А ви, Сома-сан?
— Ви питаєте, чи боюся я землетрусу, грому, пожежі та батька? Не дуже. Хіба Сімми, головного редактора. І трохи вас, Мотоко-сан.
— Мене? Дивно. Чому?
— Бо я не можу вгадати, коли ви розсердитеся.
Мотоко голосно засміялася, а в наступну мить знову поблизу торохнув грім, і Аяко, зойкнувши, кинулась на підлогу.
— Не бійтеся,, блискавка вдарила тепер трохи далі, бо між її спалахом і звуком минув деякий час,— підбадьорюючи дівчину, пояснював Канае. Її руки тим часом судомно вчепилися в його коліна, але Мотоко з-за столика, напевно
цього не бачила. І все-таки душа в Канае була не на місці. У кімнатній тиші відлунювало тільки зловісне лопотіння дощу об вікна. Крізь запітнілі шибки всередину проникало чимраз менше надвечірнього світла.
— Та, мабуть, я сфальшивила, коли сказала, що нічого не боюся. Бо насправді я живу в страху. Якщо подумати, то найбільше я боюся себе.
— Це ж чому?
Мотоко задумалася, проти світла її обличчя не було видно, все, крім вікна, здавалося чорним, як морська безодня.
— Ви цілісінький місяць були в Хіросімі?
— Ага…
— Зупинялися у знайомих? Мабуть, у вас там є родичі?
— Я все втратила.
Така відповідь не задовольняла Канае, але допитуватися пропала охота. Йому н€ вірилося, що Мотоко жила протягом місяця в готелі. Коліно під рукою Аяко якось дивно розігрілось і спітніло.
— Аяко-сан, заспокойтеся, грім уже віддалився.
Дівчина ворухнулася, забрала руки з його коліна, але сиділа, опустивши голову, майже поряд.
— Було так страшно,— ледве видушила вона з себе.
— Значить, ви боягузка.
— Особливо боюся грому. Нічого не можу з собою вдіяти.
Дощ трохи втих, час від часу по небу прокочувався грім. Канае підвівся і знову підійшов до вікна.
— Відчиню на хвилинку, бо душно. Думаю, всередину не бризкатиме.
Крізь відчинене вікно йому в обличчя вдарив вологий вітер. На городі в напівсутіні виблискували водяні струмки.
— Мабуть, така злива завдала шкоди городині Нісімото-сан,— вертаючись до столика, навмання проказав Канае. Його коліно знову опинилося поруч з Аяко.
— Поки мене не було, ви здружилися? — несподівано озвалася Мотоко. Її голос, що наче промацував усе в темряві, злякав Канае, здригнулась і Аяко.
— Зовсім ні,— відповів гість.
— А ви не ображайтеся.
— Та я не ображаюся: Аяко-сан, я кажу правду чи ні?
— Правду. Оскільки вас, Мотоко-сан, не було, то я…— Аяко запнулась, але останні слова прозвучали, як зітхання.
— На біса така соромливість! А я гадала, ви знайдете спільну мову. Ая-тян, ви їздили на море?
— Ні, не їздили.
— Взяли б із собою Ген-тяна, він був би такий радий. От дивні люди!
„Напевне, Аяко почервоніла”,— подумав Канае. „Ви їздили купатися на море? ..” Ні, Аяко не відважилася кудись із ним поїхати — ні на море, ні в гори. Не спокусилася також і його пропозицією вирушити на Хоккайдо. Чогось побоювалася. І все-таки, зустрічаючись іноді з нею, він почав думати про неї як про свою наречену.
— То, може, хоч у кіно ходили? — не відступала Мотоко.
— Ні.
— Невже й з дому не виходили?
— Ходили тільки на храмове свято. Адже Сома-сан рідко навідувався.
Тепер і йому не годилося мовчати.
— Бо я був зайнятий. Узяв відпустку на тиждень, щоб з'їздити до батьків. Тож потім уже не мав вільного часу. Життя службовця не райське.
Канае здалося, ніби по обличчю Мотоко пробігла тінь зневаги.
— От підібралося двоє скромників!
Ніхто з них не відповідав. „Аяко завжди сором'язлива,— міркував Канае.— Під час весняної прогулянки по парку вона переживала через те, що разом з нею не було Мотоко. Цей її настрій давався взнаки й пізніше, видно, прогулянку зі мною вона вважала зрадою подруги. Раз забрала собі це в голову і відтоді вже не зрікалася. Бо Мотоко прискіплива”.
