Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие книги онлайн txt) 📗
Про що ця пісня? Про порожнечу зовнішнього? Що Майкл Стайп хотів сказати всіма тими «шарадами», «водяними гіацинтами», «цукровими тростинами» і «голівудами»? Що він мав на увазі під «цинамоном»? Я не беруся тлумачити цей вірш, хоч того дня він прозвучав у нашій машині десятки разів, і я вже навіть міг час від часу повторювати «c'mon c'mon no one can see me cry». Ні, я не берусь його тлумачити, хоч він, той вірш, а точніше, та пісня неймовірно добре лягала на ту ситуацію: Америка, дороги, Чикаго, божевільний снайпер, що звідкілясь палить по машинах, березень, сонце, шаради, водяний гіацинт, японські коропи, золоті риби в чашах басейнів, арештований Мілошевич.
З усього випливало, що ми маємо повернутися на сент-луїський з'їзд і замість 94-го виходити на 55-й інтерстейт. Це видовжувало сукупний шлях на цілих п'ятнадцять миль, але, що суттєвіше, змушувало розвернутися і повзти в загальному потоці зі швидкістю не більш як півмилі на годину. «І припекло тому ідіотові стріляти саме сьогодні!», — злостився mmn3. Я припустив, що то все через нас, така собі цитата з «Перверзії», Стас Перфецький зі своєю гвинтівкою випірнув у Чикаго. Міхал запропонував за першої ж нагоди втікати з гайвею і пробиватися через місто. mmn3, повагавшися, прийняв цю думку. Все-таки Міхал з нас усіх найбільш тертий калач.
І тому того дня ми, поступово все більше здезорієнтовані, ще кілька годин кружляли містом Чикаґо. Але не тим і не таким, на яке надивились у приозерних кварталах на півночі. Бо це було якесь не таке, жахливо інакше місто. Гадаю, ми перетинали Інґлвуд: напівзруйновані або вкінець занедбані житла, пустирі з горами висипаного сміття, худезні чи, навпаки, товстезні люди, що просто сиділи або лежали на тротуарах, призьбах і ґанках, просто сиділи, просто лежали, просто вмирали. Ну гаразд — окремі з них ще намагалися жебрати у водіїв на світлофорах. Або грати в бейсбол на порепаному асфальті. Зайво підкреслювати, що всі вони були чорношкірі. Офіційна статистика стверджує, що в Інґлвуді 98 відсотків населення негри і 0,44 відсотка білі. Хотів би я подивитися на цих білих! Це було не Чикаґо, це було, приміром, Найробі.
Це було життя, ні, не імітація, на жаль, а таки воно, життя — тверде, як бейсбольна бита, чорне, як ніч серед білого дня, і, ніби наркотик, безжально-звабливе.
До Урбани-Шампейн ми запізнилися години на півтори.
ШТУТТҐАРТ, 2005
Ніколи більше — ані до, ані після — я не вживав горілки чорного кольору. Лиш одного разу в житті мені наливав її гостинно у своєму домі театральний режисер Маульвурф-Кротович. До речі, в одному зі своїх романів Ірван іменує його Маульвюрфом — саме так, через «ю». Насправді ж він пишеться через «у» — Маульвурф. І завжди офіційно додає своє друге родове прізвище, Кротович, яке зраджує в ньому вихідця з подільської шляхти ходачкової, не католицького, а радше аріанського штибу.
Так от, чорною горілкою Маульвурф-Кротович напував мене у місті Штутґарті, на Добельштрассе, де він і мешкає з родиною. У середні віки це була не вулиця, а струмок, Добельбах. Вулиця згодом перейняла його назву, позаяк струмок замурували десь під нею. Найтихішої зі швабських ночей, поклавши вухо на асфальт, можна почути глибинне плюскотіння сімсотлітньої давнини.
У Штутґарті мені всюди траплялися цвинтарі, дуже красиві. Можливо, тому що все діялося наприкінці квітня, коли зелень і цвіт просто-таки лізуть з усіх можливих шпарин, особливо ж із гробничних. Філософ-пантеїст зауважив би, що таким чином до нас промовляють мертві. Та що там промовляють — вони просто-таки випорскують на поверхню, такі ботанічно-намацальні!
Перший із цвинтарів, Гоппенляу, мені випало перетнути, аби потрапити до готелю «Маритим» — як на мої смаки, дещо натягнутого у власному розмахові. Другий, Праґ, ми з Маульвурфом-Кротовичем завбачливо обійшли, здіймаючись на Вайссенгоф, про який тут ані слова, щоб не впасти у спокусу написання ще одного історико-архітектурного есею. Третій, Фанґельсбах, розташований на південний захід від уже згадуваної Добельштрассе, тож саме звідти долинали тієї ночі завивання послідовників не знаного мені сатанинського культу.
Коли я пишу «тієї ночі», то маю на увазі свою другу штутґартську ніч, яку я провів у гостинній домівці Маульвурф-Кротовичів. Перша минула в «Маритимі» й запам'яталася хіба що спільною поїздкою в готельному ліфті з невимовно молодою і гарною перекладачкою французького автора. За вечерею ми випили багато вина. Я тричі помилявся поверхом.
Друга ж ніч ознаменувалася тим, що Маульвурф-Кротович гостинно пригощав мене чорною горілкою, купленою в д'юті фрі на котромусь летовищі. За його словами, в ній було цілих п'ятдесят градусів. Я щоразу піддавав це сумнівові. Ми незлецьки посиділи години до третьої, майже спорожнивши літрову пляху, після чого господар дому згадав, що о восьмій у нього лекція з акторської майстерності. Це було своєчасно, бо слова «майстерність» він уже не вимовляв. Я натомість уже не вимовляв жодного з його прізвищ — ані першого, що не дивно, ані, уявіть собі, другого. Продовжувати спілкування в таких умовах було незручно, і я погодився спати. Маульвурф-Кротович довго й повільно показував мені синову спальню — ось ліжко, ось двері у коридор, а ось на балкон, а це рушники, а це пляшка води, а це стіни, а там стелі, а от вікно, а за вікном Штутґарт. Я зажадав нічної сорочки, ковпака й уриналу, на що Маульвурф-Кротович востаннє тієї ночі реготнув і зник у лабіринтах помешкання. (За його пізнішим зізнанням, наступного ранку, таки приплентавшись на лекцію, він оголосив студентам позапланову тему «Двадцять один спосіб виходу молодого актора з похмілля»).
Невдовзі я, майже щасливий, заснув під невгамовні дзвони тисячі дзвіниць, шум двох тисяч гірських водоспадів і хрипкувате крещендо цілого легіону ангелів у моїх вухах. Мою голову крутило в центрифузі, як уже колись написалося мені в іншому місці. І все було б чудово, якби за неповну годину мені не довелося вставати за фізіологічною потребою — тією, що її у вихованих колах чомусь прийнято називати малою. Насправді вона була надзвичайно великою, мається на увазі, що сцяти хотілося просто-таки страшенно, тож я навпомацки ринув до дверей, котрі, як я запам'ятав, провадили у коридор. Двері не піддавалися. Я натискав з усіх сил на клямку і навалювався на них плечем, але двері не піддавалися. Я відходив і, немов леопард, знову кидався на них — усе з тим же успіхом. Клямка безсило совалася вгору-вниз, не вступаючи в жоден контакт із замком. Я підозрював якусь елементарну заковику, але як мені було її позбутись, я не знав. А тим часом робилося все нестерпніше.
Я кинувся у протилежний бік і вирвався на балкон. Унизу під ним протікав струмок Добельбах, я навіть чув його свіже весняне плюскотіння. Можна було б із балкону надзюрити в нього. Але для цього слід було струменем сечі просвердлити асфальтово-ґрунтову товщу на сімсотлітню глибину і пробитись у середньовіччя. Я відмовився від такого випробування. З Фанґельсбахського цвинтаря долинали ритуальні завивання не знаних мені сатаністів. Я мимоволі зафіксував, що то, напевно, репетиція до Вальпуржиної ночі. Проте від цього здогаду мені не полегшало.
Мною поволі заволодівав розпач.
Я ще раз кинувся до дверей у сподіванні, що свіжий доторк моєї протверезілої руки змінить усе на краще. Сподівання було даремне.
Чому я не став гатити кулаками у ті двері — не знаю. Проте я донині вдячний собі за те, що не здався і не гатив.
(Насправді там, за дверима, був ніякий не коридор, а спальня Маульвурф-Кротовичів. Про це я ще дізнаюся — вранці).
Коли я вдруге (вдесяте?) вилетів на балкон, то раптом зауважив на ньому повно вазонів, більших і менших — пальми, амариліси, кактуси, алое, герань, щось іще. Їх не було тут раніше, вони з'явилися щойно, щоб урятувати мене від розриву міхура або й серця, чомусь подумалося мені.
Я в дитинстві виростав у тісному оточенні кімнатних рослин, наша хатина у Франику на Гаркуші нагадувала захаращену й запилену шкільну оранжерею. Вони й сьогодні трапляються мені на кожному кроці в моєму домі. Я переважно знаю їхні назви. Часом, переважно вночі, коли мені особливо добре або особливо зле від випитого, я розмовляю з ними, курячи на балконі. Я певен, що вони розуміють усе, що я їм кажу — це видно з їхніх листків і квітів. І коли я перепитую, чи вони справді почули і зрозуміли мене, то вони це підтверджують. У мене є знайомі, котрі, підглядаючи за мною, бачили, як у лісі я подібним чином розмовляю з деревами. І коли я прошу дерева знаком підтвердити, що вони мене почули і зрозуміли, то вони починають одностайно шуміти листям.
