Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗

— Нола одержима дияволом? — запитав Льюїс.

— Дияволом? Ні, ні! Ми з Луїзою помічали, що вона часом поводиться дивно, але нічого поганого вона не робила.

— Нола вбила свою матір, Девіде. Ви розумієте, як це серйозно?

Девіда Келлерґана трясло. Він плакав, голова його йшла обертом, думки плуталися. Його знудило. Джеремі Льюїс підставив йому кошик для паперів.

— Джеремі, тільки не кажіть нічого поліції, благаю!

— Але ж це дуже серйозно, Девіде!

— Не кажіть нічого! Богом прошу, мовчіть! Якщо поліція дізнається, Нола опиниться у виправній колонії або й не знаю де. Їй лише дев’ять років…

— То її треба лікувати, — сказав Льюїс. — У неї вселився диявол, його треба вигнати.

— Ні, Джеремі! Тільки не це!

— Треба вигнати диявола, Девіде. Це єдиний спосіб звільнити її від зла.

— Я звільнив її, — мовив пастор Льюїс. — Кілька днів намагалися ми вигнати диявола з її тіла.

— Що за маячня? — пробурмотів я.

— Знаєте що! — вигукнув Льюїс. — Звідки така недовіра? Нола була не Нола: її тілом заволодів злий дух.

— Що ви з нею вчинили? — запитав Ґегаловуд.

— Зазвичай вистачає молитов, сержанте.

— Дозвольте вгадати: цього разу їх було замало!

— Диявол сильний! Щоб упоратися з ним, ми застромили її головою в балію зі свяченою водою.

— Утоплення, — сказав я.

— Але й це не допомогло. Тоді, щоб перемогти злого духа і змусити його вийти з Нолиного тіла, ми її били.

— Ви били дівчинку? — вигукнув Ґегаловуд.

— Не дівчинку — диявола!

— Льюїсе, ви божевільний!

— Ми повинні були її звільнити! І гадали, що нам це вдалося. Та в Ноли почались якісь приступи. Вони з батьком іще жили тут, і вона стала некерована. Почала бачити матір.

— Ви хочете сказати, що в Ноли були галюцинації? — запитав Ґегаловуд.

— Гірше. Це було роздвоєння особистості. Часом вона ставала власною матір’ю і карала себе за те, що скоїла. Якось я побачив її у ванні, вона кричала. Наповнила ванну і, міцно вхопивши себе за волосся, щосили занурилась головою в крижану воду. Так більше тривати не могло. І Девід вирішив виїхати звідціля. Якомога далі. Сказав, що йому треба покинути Джексон, покинути Алабаму, що від зміни обстановки Нола згодом напевно видужає. Саме тоді мені сказали, що аврорівська парафія шукає нового священика, і Девід більше не вагався. Отак він поїхав звідси, знайшовши притулок в іншому кутку Америки, в Нью-Гемпширі.

3. Election day ^[18]

— У вас на віку часом відбуватимуться визначні події. Згадуйте їх у книжках, Маркусе. Бо якщо з'ясується, що книжки погані, вони принаймні матимуть одну перевагу — там закарбується декілька сторінок Історії.

З газети «Конкорд джеральд» від 5 листопада 2008 року:

«Барака Обаму обрано сорок четвертим президентом Сполучених Штатів»

Кандидат від Демократичної партії Барак Обама під час президентських виборів здобув перемогу над республіканцем Маккейном і став сорок четвертим президентом Сполуечних Штатів. Штат Нью-Гемпширу де 2004 року переміг Джордж У. Буш, знову перейшов до табору демократів […]

5 листопада 2008 року

Наступного дня після виборів Нью-Йорк торжествував. Люди на вулицях до пізньої ночі святкували перемогу демократів, наче виганяючи бісів двох останніх президентських термінів. А я брав участь у народному тріумфі лише за посередництвом телевізора в кабінеті, звідки вже три доби не витикав носа.

Того ранку Деніза з’явилася до офісу в светрі з Обамою, з чашкою з Обамою, з бейджиком із Обамою і принесла пакет наліпок із Обамою.

— Ох, Маркусе, ви вже тут, — сказала вона в дверях, побачивши, що скрізь увімкнене світло. — Ви були надворі вчора ввечері? Оце перемога! Я вам принесла наліпки на авто.

Вона поклала речі на стіл, ввімкнула кавоварку, вимкнула автовідповідач і ввійшла до мого кабінету. Побачивши, на що він перетворився, вона аж очі витріщила.

— О боже, Маркусе, що тут сталося?

Я сидів у кріслі й дивився на стіну, яку вночі обліпив своїми нотатками і схемами розслідування, знову й знову слухав записи Гаррі, Ненсі Геттевей і Роберта Квінна.

— Я тут чогось ніяк не можу второпати, — сказав я. — І це не дає мені спокою.

— Ви тут цілісіньку ніч просиділи?

— Так.

— Ох, Маркусе, а я думала, ви надворі, розвіялися трохи від цієї справи. Адже ви так давно не відпочивали. Це роман так вам дошкуляє?

— Мені дошкуляє те, що я довідався минулого тижня.

— А що ви довідалися?

— Я й сам до пуття не знаю. Як учинити, коли раптом зрозумів, що людина, якою ти завжди захоплювався, з якої брав приклад, тебе зрадила і збрехала тобі?

На мить вона замислилася.

— У мене таке вже було. З першим чоловіком. Я заскочила його в ліжку зі своєю найкращою подругою.

— І що ви зробили?

— Нічого. Промовчала. І нічогісінько не вдіяла. Це сталося в Гемптонсі, в готелі на березі океану, ми поїхали туди на вихідні з подругою та її чоловіком. У суботу надвечір я пішла прогулятися. Сама, бо мій чоловік сказав, що стомився. Повернулась я набагато раніше, ніж планувала. Зрештою, гуляти самій невелика втіха. Пішла у номер, відчинила двері магнітним ключем і побачила їх у ліжку. Він розлігся на ній, найближчій моїй подрузі. Ті магнітні ключі — просто диво, можна зайти тихенько як мишка. Вони не бачили мене і не чули. Якусь хвилю я дивилася на них, спостерігала, як мій чоловік сіпається туди-сюди, а вона скімлить, мов сучечка. Потім так само нечутно вислизнула з номера, проблювалась у вбиральні внизу і пішла гуляти далі. Повернулася за годину; мій чоловік сидів у готельному барі разом із чоловіком подруги, пив джин і реготав. Я нічого не сказала. Ми разом повечеряли. Я вдала, ніби нічого не сталося. Увечері він завалився спати, сказав, що зморився від неробства. Я знову промовчала. Мовчала півроку.

— І зрештою подали на розлучення…

— Ні. Він покинув мене і пішов до неї.

— Ви шкодуєте, що нічого не вдіяли?

— Весь час. Щодня.

— Тоді мені треба діяти. Ви ж саме це хочете сказати?

— Так. Дійте, Маркусе. Не будьте обдуреною дурною гускою, як я оце.

Я всміхнувся.

— Денізо, ви хто завгодно, тільки не гуска.

— Маркусе, що сталося минулого тижня? Про що ви там дізналися?

За п'ять днів до того

31 жовтня професор Гідеон Алканор, один із провідних фахівців з дитячої психіатрії Східного узбережжя і добрий приятель Ґегаловуда, підтвердив те, в чому вже не було сумнівів: у Ноли був серйозний психічний розлад.

Наступного дня після повернення з Джексона ми з Ґегаловудом вирушили до Бостона, і Алканор прийняв нас у своєму кабінеті в бостонській дитячій лікарні. Ознайомившись із попередньо надісланими даними, він вважав, що можна діагностувати дитячий психоз.

— Що це означає, якщо в загальних рисах? — нетерпляче запитав Ґегаловуд.

Алканор зняв окуляри і довго протирав їх, наче обдумуючи те, що хотів сказати. Аж раптом обернувся до мене.

— Це означає, що, на мою думку, ви, пане Ґольдмане, маєте рацію. Я прочитав вашу книжку кілька тижнів тому. З огляду на те, що ви змальовуєте, а також на дані, які надіслав мені Перрі, я виснував би, що Нола часом втрачала зв’язок із реальністю. Певне, під час одного з таких нападів вона й підпалила материну кімнату. Тієї ночі, 30 серпня 1969 року, в Ноли виникли викривлені стосунки з дійсністю: вона хоче вбити матір, але поняття «вбити» тієї конкретної миті для неї нічого не означає. Вона вчинила дещо, та змісту його не усвідомлювала. На цю первинну травму потім наклався епізод із вигнанням злого духа, адже згадки про нього могли цілком спровокувати роздвоєння особистості, часові «перемикання», коли Нола раптом перетворювалася на свою матір, яку сама ж і вбила. І тут усе ускладнюється: втрачаючи зв’язок із реальністю, Нола цілком опиняється у полоні спогаду про матір і про свій страшний учинок.