Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие книги онлайн txt) 📗
Ми з'ясували, про що мені йдеться. Я повторив свою тезу про свободу і її протилежність. Він запропонував мені два виступи — перший для персоналу, другий для в'язнів. При цьому перший він міг мені гарантувати, а щодо другого мав порадитися з в'язнями. Він так і сказав — «Мушу порадитися з в'язнями». Якщо серед них будуть зацікавлені, то все гаразд. Я погодився, що слухати літературне читання з примусу — це останнє діло. «До речі, хто тут у вас сидить?» — запитав я. Він відповів вичерпно: «На цей момент убивць немає. Є кілька ґвалтівників. Решта — дрібні кримінальники на кшталт крамничних злодюжок». Я запитав, чи є іноземці. Він сказав, що, як завжди, валом. «З вашої країни теж», — додав він. «Українці? — уточнив я. — У вас на сьогодні сидять якісь українці?». Він трохи позгадував і сказав: «Ні, на сьогодні немає. Кілька росіян. В одного з них прізвище, як у відомого футболіста». Після цього наморщив чоло, згадуючи їхні відомі й не надто прізвища, але так жодного й не згадав.
На прощання він подарував мені альбом Пепперштейна з його в'язничними роботами. «Тут багато гарних думок про свободу і несвободу. Вам сподобається», — сказав він.
У другій половині листопада я отримав від нього мейл відносно моїх виступів — 13 грудня, о пів на десяту ранку, для персоналу, і 15 грудня, о четвертій пополудні — для в'язнів. Я став помаленьку готуватися, підбираючи відповідні уривки. Окремо для персоналу, окремо для в'язнів. Щодо других я почувався впевненіше. Я вибрав для них кілька еротичних сцен, про які у критичних оглядах ранніх 90-х писалося, що вони «межують із порнографією». Ґвалтівникам це мало би сподобатися.
12 грудня пізно увечері я поклав книжки у наплечник і завів будильник на восьму. Необхідність читати вголос уривки з власного роману о дев'ятій тридцять ранку незнайомим тюремним наглядачам не здавалась надто приємною. Про що їм читати — може, про горілчані черги під московськими крамницями? А якщо вони не п'ють? Чи переймуться високим драматизмом вибраного фрагмента? Урешті я зважився прочитати якомога більше віршів українською — щоб вони як слід відчули красу мови. Це саме те, що треба о пів на десяту ранку в'язничному персоналові.
Близько півночі я ще раз перевірив пошту. Там аж пульсував знаками оклику терміновий лист від начальника. У ньому повідомлялося, що «з огляду на сьогоднішній інцидент читання українського письменника, заплановані на 13 і 15 грудня, скасовуються». Я тут-таки вислав йому п'ять слів: «Що трапилося? Подзвоніть, якщо можете». Він подзвонив через хвилину після мого кліку на send.
«У мене втеча, — сказав він. — Я мушу все скасувати». Подякувавши за звістку, я побажав йому спокійної ночі. Сподіваюся, він не сприйняв це за знущання.
Назавтра газета сповістила: вони розігнули решітку і з настанням темряви перелізли на дах, а з нього стрибнули вниз, на вулицю. Тобто на волю. В її темряву, що гостинно розчиняла у собі й обіцяла нестерпно багато.
З того часу їх, мабуть, уже знову впіймали — 33-річного македонця і 43-річного серба з прізвищем відомого футболіста. Їх не могли не впіймати — вони ж як на долоні в цій малесенькій країні, переповненій камерами стеження і дуже підозріливими людьми, які відразу про таких типів доносять куди слід. Куди їм подітися в цій країні найвищої громадянської солідарності?
А головне — начальник правий: це тільки здається, що світ назовні м'якший і людяніший. Насправді він така ж в'язниця, тільки трохи більша за розмірами.
Начальник завжди правий.
ЦУРЮПИНСЬК, ніколи (?)
Цей географічний пункт у Херсонській області з'являється тут винятково для того, щоб не залишати сам на сам під літерою Ц аж два швейцарські міста, причому з різних кантонів. Одного разу мене вже запитували, чи в цій книжці зібрані лише швейцарські міста. Щоб уникнути дальших непорозумінь, я на прикладі літери Ц показую: ні, в жодному разі. На жаль, ніде в Україні мені не вдалося знайти якої-небудь Цинамонівки. Тож доводиться задовільнитися Цурюпинськом, у якому я ще не був, та й навряд чи колись буду.
ЦЮРИХ, 2004
Готель називається «Леонекк», і в ньому ми з Пат прожили нашу першу швейцарську ніч. Нікому з нас досі не доводилося ночувати у Швейцарії, тому все це здавалось і дивним, і неповторним. «О яка ти, швейцарська ноче?» — таким рядком я міг би почати (або й завершити) все ще не написаний вірш.
До Швейцарії часом дуже хочеться еміґрувати — особливо, якщо ти письменник, а твоя країна цілком очевидно перестає бути твоєю і рішучими хижими стрибками перемінюється в їхню. Позитивні приклади Гессе, Джойса, Канетті, Набокова та мільйона інших літературних еміґрантів надихають і спрямовують. Попри те у всіх нормальних митців на Швейцарію прийнято нарікати і з невблаганною їдкістю Макса Фріша не залишати каменя на камені від її нудьги, чистоти, порядку та громадянської самоорганізованості. Таким чином, усе складається просто ідеально: ти в безпеці, оточений красою гірських ландшафтів і побутовим комфортом, а твоя неспокійна пульсуюча думка жодним каральним органом не обмежена у своїх бунтуваннях проти цієї самовдоволеної Системи, в якій нічого, крім курйозних референдумів на тему довжини собачих повідків, уже не відбувається. Тож вона, твоя думка, ревно бунтує і рветься на волю з альпійської золотої клітки, чи то пак тюрми народів.
(Насправді, якщо я колись емігрую, то не до Швейцарії, а, скажімо, до Грузії — так само гірська країна).
Повертаючись до згаданого ненаписаного рядка: швейцарська ніч виявилася не просто тихою, а німотною. Таку концентровану тишу слід консервувати в банках (до речі!). Ніде більше на світі люди не сплять у такому абсолютно потойбічному вакуумі. Нічна Швейцарія є конфедерацією метафізичного сну, і горе тому, хто порушить його своїм, наприклад, хропінням чи необачним спусканням води в унітаз. Умить з'явиться безшелесна поліція ночі і нечутно пов'яже до кантональної підземної буцегарні.
Ця тиша ночі була номером три. Номером один був колір води у річці Ліммат і озері. Номером два — самоорганізовані групки бомжів навколо залізничного вокзалу, більше схожі на мандрівних філософів і комедіантів.
А номер чотири трапився зранку після нашої першої швейцарської ночі.
Не всі з вас можуть знати, де в Цюриху розташований готель «Леонекк» і як він виглядає з фасаду. Але це тут не надто й важливо. Зате справді важливо, щоб ви могли уявити собі той ранок на межі липня, теплий дощ, вогке повітря, мокрий асфальт, початок Леонгардштрассе, що відгалузившися від Вайнберґштрассе, починає дертися вгору, ніби вона якась львівська або чернівецька, і всі ті будинки з вежами та мансардами — так само цілком львівські або чернівецькі, тільки ніким не позахоплювані, жодного кулеметника у гнізді, всі гнізда пташині. Уявили?
Так от. Ми примостилися на терасі готельного кафе, що в абсолютній згоді з почуттям швейцарського гумору носить назву «Crazy Cow». Ми снідаємо кавою й дощовими запахами — теплих крапель, кущів, листків, асфальту, кори. Тоді з-за повороту з'являється напівказкова машина якогось особливо яскравого кольору. Її водій сигналить у ріжок, машина гальмує, з підніжок зістрибують два пластичні бородані, схожі на циркових жонглерів чи порноакторів — з оголеними вище ліктя татуйованими руками. Нижче ліктя на них такого ж кольору еластичні рукавиці. Вони блискуче і блискавично звантажують у надра машини вміст усіх чотирьох контейнерів, виставлених уздовж тротуару, і знову застрибують на свої підніжки. Ріжок сигналить, машина рушає далі вгору по Леонгардштрассе, і в мить, коли вона вирівнюється з нашою терасою, один з бороданів — той, що ближче, підморгнувши, віддає нам честь, прикладаючи два пальці до дашка свого кепі. Доброго ранку, країно!
«Дивися, — каже Пат, — якісь не сміттярі, а зірки». «Якщо цього року програємо останню надію на виборах, — відповідаю їй, — то виїдемо до Швейцарії. У ній ми не пропадемо. Я трохи потренуюсь — і буду їздити на підніжці сміттєвоза, як ці веселі хлопці. Тільки б не бачити всі ті морди рідної батьківщини».
