Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗
— Ти зовсім не знаєш малярської братії. Правда звучить інакше. Перенесені в дитинстві побої на все життя прив'язують художника до свого майстра узами любові.
— І на Іреча, й на Сіявуша напали ззаду, як ти на мене, та перерізали їм горлянки тільки через братні ревнощі. І в «Шахнаме» заздрісними своїх синів виховав несправедливий батько…
— Так і є.
— А нині несправедливий батько, який нацькував вас один на одного, задумав зрадити своїх учнів, — сміливо заявив Кара. — Ай! Не ріж! — застогнав він, ще раз скрикнув од болю й додав: — Перерізати мені горлянку, ніби жертовному ягняті — справа немудра, еге ж. Але, якщо ти вб'єш мене, не вислухавши, — а я таки не вірю, що ти зробиш це, ааа!.. Зупинись!.. то роками сушитимеш собі голову над словами, які не почув.
Я перестав притискати шаблю до його горла.
— Майстер Осман з перших днів вашого учнівства стежив за кожним кроком своїх вихованців, його очей не уникала й найдрібніша риса характеру кожного з вас; він з радістю споглядав, як під його орудою ваші таланти, дари Аллаха, розпустилися, наче весняні квіти, й переросли в майстерність. Нині ж майстер Осман одвернувся від своїх учнів, покинув їх напризволяще, аби врятувати цех, якому разом із вами присвятив життя, врятувати стиль того цеху.
— В день похорону Заріфа-ефенді я розповів тобі три притчі, щоб ти усвідомив, яка огидна річ — те, що ми називаємо стилем.
— Але твої притчі — про стиль маляра, — обережно відповів Кара, — а тривога майстра Османа пов'язана зі стилем малярського цеху, він хоче увіковічнити його.
Кара мало не годину розповідав, якого важливого значення надає падишах пошукам мерзотника, що відправив на той світ Заріфа-ефенді та Еніште-ефенді, як заради слідства відчинили двері скарбниці Ендеруна, як майстер Осман використовує цю нагоду, щоб перешкодити виданню книги Еніште та, зрадивши самого себе, покарати тих, хто почав наслідувати європейців. Кара заявив, що зображення коня з обрізаними ніздрями дає йому всі підстави підозрювати в обох убивствах Зейтіна, однак до рук катів потрапить Лейлек, оскільки головний маляр Осман переконаний, що винен саме він. Я відчував, що мій непроханий гість таки говорить правду, бо боїться лоскоту шаблі. Він захопився своєю промовою, наче мала дитина, — мені аж хотілося його розцілувати. Почуте не злякало мене: як я розумів, Лейлек з гри вилітає, і після смерті майстра Османа — хай посилає йому Аллах довгі роки життя — я посяду місце головного маляра.
Лиш одне мене непокоїло: занадто велика вірогідність того, що пророцтвам Кари немає місця в майбутньому. Затяжні паузи в його розповіді наштовхували мене на думку, що майстер Осман змете зі свого шляху не тільки Лейлека, а й мене. Такі думки про ймовірність неймовірного не просто лякали мене, а наганяли жах, адже я міг залишитися без даху над головою та без батьківщини, наче дитина без матері. Щоразу, коли ці підозри зринали в моїй голові, якась внутрішня сила штовхала мене ввігнати лезо шаблі в горлянку Кари, та я стримував себе, не наважуючись поставити ані перед ним, ані перед собою найважливіше запитання: чому нас оголосили зрадниками тільки за те, що ми, наснажені байками про європейських майстрів, зробили до книги Еніште кілька ідіотських ілюстрацій? Я вкотре нагадав собі, що Лейлек і Зейтін змовилися проти мене, тож забрав шаблю від горла Кари й сказав:
— Ходімо до Зейтіна, перетрусимо його дім. Якщо останній малюнок у нього, то нам нічого боятись, і все буде добре. А якщо мініатюри там немає, то візьмемо Зейтіна за шкірку й гуртом нападемо на житло Лейлека.
Я попросив Кару довіряти мені, наголосивши, що його кинджал стане нам обом у пригоді, навіть вибачився перед ним за те, що ніколи запропонувати філіжанки липового чаю. Коли я нахилився, щоб узяти світильника з підлоги, ми вдвох кинули багатозначні погляди на подушку, на якій хвилину тому лежав розпластаний Кара. Тоді я підійшов до свого гостя зі світильником у руці й сказав: нехай той ледь помітний поріз від шаблі на його шиї стане запорукою нашої дружби. З ранки й досі сочилася кров.
На вулицях так само галасували ерзурумійці та їхні переслідувачі, однак до нас ніхто не мав діла. За якусь мить ми опинилися перед будинком Зейтіна, постукали у ворота, потім — у двері, терпляче молотили кулаками у вікна, проте ніхто не озивався. Виходило, що в хаті — нікого, адже ми здійняли такий шум, що якби Зейтін і спав, то неодмінно б прокинувся. Кара першим запропонував те, про що ми мовчки думали:
— Зайдемо всередину?
Руків'ям кинджала Кари я зірвав замок на дверях, потім ми просунули кинджал у шпарину між стіною й дверима й підважили засув усередині. Мені в ніс відразу вдарив запах сирості, бруду й самотності, що панували тут роками. В сяйві світильника нам упало в вічі незастелене ліжко, а на міндерах, на підлозі валялися розкидані кушаки, безрукавки, чалми, мінтани, персько-турецький словник Накши-бенді Німетуллаха-ефенді, кавуки, шматки полотна й тонкі нитки для шиття, безліч подушечок, оксамитове укривало, слоїки з фарбами, пензлі, все малярське причандалля, ще й лежав мідний сахан, на якому красувалася груда недогризків від яблук. Я вже був зробив перший крок у цю кімнату, окрім усього захаращену папером для письма, розмальованими сторінками книг, купками акуратно обрізаних по краях аркушів, але раптом зупинився.
По-перше, найдужче в бій рвався Кара, а по-друге, я знав, що коли талановитий маляр почне ритися в знарядді й паперах менш відомого художника, то це до добра ніколи не приведе. Зейтін — зовсім не талановитий, як дехто вважає, він — пристрасний і старається затінити свій брак майстерності обожнюванням древніх малярів. Тоді як легенди давнини всього-на-всього розбурхують уяву, а малює — рука.
Поки Кара заглядав у кожну скриню, найменшу шкатулку й навіть у кошики для брудної білизни, я ні до чого не доторкнувся, стояв і водив очима по Зейтіновому майні: невипраних рушниках, гребінці з чорного дерева, протхнулому потом рушничку для лазні, флакончиках з трояндовою водою, засмальцьованому, важкому ферадже з розрізами, погнутій мідній таці, зачовганих килимах та всіляких дешевих і непримітних дрібничках, що їх тільки і міг купити Зейтін на зароблені гроші. Він — або страшенний скупердяй, який невідомо де ховає свої акче, або ж — марнотрат, який розкидається ними наліво й направо…
— Без сумніву, це — дім убивці, — збуджено озвався я до Кари. — Та тут навіть килимка для намазу немає.
Та я говорив не те, над чим мізкував. Ще хвильку подумавши, докинув:
— Речі людини, яка не відає, що таке щастя…
Я ганив Зейтіна, та сам погоджувався з голосом свого розуму, який твердив, що нещастя й дружба з шайтаном — нерозлучні супутники живописця.
— Хоча він і знає, як стати щасливим, та сам щастя знайти не може, — сказав Кара й, діставши зі скрині цілу купу малюнків на грубому самаркандському папері, розіклав їх у ряд переді мною. І ми побачили зображення шайтана, що вирвався з-під землі, дерева, вродливої жінки, пса та смерті, — то вже була моя робота. Ці всі малюнки вбитий сьогодні меддах щовечора вішав на стіну й розповідав до них бридкі історії. Кара зацікавився зображенням смерті — я відповів, що воно належить моєму пензлеві.
— До книги Еніште були створені точнісінько такі самі малюнки, — промовив він.
— І меддах, і господар кав'ярні розуміли, що найкраще замовити малюнок, який треба повісити на стіну, знайомому художникові. Отож на прохання меддаха ми нашвидкуруч робили малюнки на товстих аркушах паперу, а він розпитував нас, як ми уявляємо історії тих героїв, які малярські жарти пов'язані з ними, і вже потім повторював наші оповіді, розведені власними вигадками, перед публікою в кав'ярні.
— А чому ти скопіював для нього зображення смерті те саме, яке створив для книги Еніште?
— Я зробив той малюнок, який хотів бачити меддах. Однак не возився над ним, як над зображеннями для твого дядька, малював дуже швидко, так, як веліла рука. Всі інші теж заради розваги грубо й абияк копіювали для меддаха зображення до книги Еніште.
