Культ - Дереш Любко (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
— Прівєт! — сказала вона, заштовхуючи в писок ложку з гречкою.
— Привіт, — відповів Банзай. Що він ненавидів у дівчатах, так це те, коли вони кажуть... Зрештою, не буду повторюватись. Проблеми зі сновидіннями не минались, як він міг сподіватись, а наростали. Дарця зуміла нівелювати ці думки, ба навіть втішити його, а Риба-Сонце якраз зрівноважить терези.
Іринка явно прагнула нав'язати контакт.
— Йура, а у тебе є які-та брати, сестри?
— Та, сестра Морфій, — ляпнув він перше, що спало на думку. — А братів не маю.
Рибина недовірливо наморщила чоло.
"Тяжкий випадок, пане докроте. Може... ампутуємо? Га? Маленька ампутаційка перед трапезою, для апетиту... Ампутація ще ж нікому зла не зробила, давайте ампутуємо! Ну будь ла-а-а-аска!"
Але Банзай зжалився над нею, тяжко зітхнув (тим самим кажучи збоченому садистові в голові, що ампутації з технічних причин нинькай не буде) і спитав у відповідь:
— А чим ти цікавишся?
— Ну-у-у... — Іринка склала губи бантиком. — Та всім цікавлюсь, а ти?
— Ясно, а музику яку слухаєш? — знову не зовсім ввічливо не відповів він.
— Ну-у-у... "Атпєтиє машеннікі"... може, чюв "Запрєщьонниє барабаньщікі"? А так — там тіпа Ірину Білик, "Рукі ввєрх"... а ти шо?
Банзай подумки сплеснув долонями у драматичному жасі: ну вика(ка/па)на тобі Соля!
— Ну-у-у... — завив він, наслідуючи її інтонації та зберігаючи на лиці блаженність юродивого. — Для душі — "King Crimson", Пітера Гемміла, а так — там всякі тіпа сестри Байко, "Льомі-Льом", Алсу, "Рукі Ввєрх" там... "Запрішшьонні барабаньшшікі"... ну ти поняла...
Рибина, не відчувши жодної дисгармонії між назвами, спитала:
— А це як — тяжола музика, да? Ти любиш тяжолу музику? Патаму шо... тому шо ти виглядиш, ніби ти слушаєш тяжолу музику...
— Тяжола музика??? — Банзай вдав, ніби він не розуміє. — Да нє, да шо ти! "Льомі-Льом" не є тяжолою музикою!
Вони б іще довго сперечалися, що є "тяжолим", а що просто "для душі"... Банзай почував себе Марком Поло, який розказує клаповухим односільцям про дивних морських зміїв, про трьох китів, яких він дійсно бачив, про прекрасних сиренок і т.д., обтяжуючи їхні довірливі вуха всілякими макаронами: "ракушками", "мушельками", "ріжками", "шпахетті" та простою вермішеллю перший сорт "екстра". Їхня дискусія, а радше, сповідь Марко Поло тривала б іще хтозна, скільки, але оці всі суперечки, попри їхню нісенітність, вселяли в Рибу-Сонце нічим не виправдану впевненість, що вона припала студентику до смаку.
Тому Банзай вирішив використати арґументи вагоміші за музичні вподобання.
— Послухай, Іро, ти ніколи не топила цуценят? Маленьких, ше сліпих, таких безпорадних?
Іра гидливо підібрала губи.
— Нє, а шо?
— Та так, думаю, спитаю, може, якраз натраплю на однодумців. Знаєш, я, коли був маленьким, жив у Станіславові. І бабця мала пса, Дінку, сучку дуже симпатичну. І вона два рази на рік давала нам виводок песенят. Але, сама розумієш, вигодувати пса — то цілий маєток... майже. А цуциків щоразу було вісім, дев'ять... бувало, і п'ятнадцять. Такі маленькі, гарненькі всі такі, з такими вушками, так би тільки їх цьомав і тримав на руках!
Іра зачаровано слухала його невигадану історію.
— І тоді баба закривала Дінку в буді, підкликала мене малого і казала, щоб я їх всіх потопив. За то вона мені давала цукерку. І знаєш що? Я топив їх! Щоразу! Двічі на рік! Як екзамени у вас в коледжі! Літом і зимою. Знаєш, як? Береш старе відро, наливаєш води, але тільки до половини, щоби потім не вихлюпувалася... І береш іще одне відро. І береш п е с и к і в. Кидаєш їх всіх у воду... вони тоді, між іншим, не гавкають, бо ше не вміють, а радше, м'явчать. І тоді притискаєш зверху другим відром. І відразу ж дізнаєшся — забагато ти набрав у відро води, чи в сам раз... а потім вони починають пускати носом бульки... під водою. Ти би як побачила ту комедію, цілий день реготала б. Така забава! — Банзай екстатично закочував очі, всім своїм виглядом показуючи, яка то була для нього фрайда.
Його рожеві спогади про дитинство, ці солодкі роки задовго до статевого дозрівання і вульґарних підліткових прищів, могли тривати цілу вічність, якби коло Банзая не сіла Дарця. У руках вона тримала два горнятка компоту: для себе й для Юрка. Він м'яко їй посміхнувся, дякуючи за пійло. Риба-Сонце побачила цей усміх і тихо скреготнула зубами.
Дарця сіла дуже близько до нього, можна сказати, тісно, так, що він чув тепло її руки.
— Дарця! Валі атсюда! Чьо ти сюда припьорлась?! — загавкала крізь зуби Іринка. Її багряно намальовані губи люто скривились. На них масно блищали краплинки жиру від жилавого м'яса у гречці. Дарця не сказала нічого, рівно як і не зрушила з місця. Вона піднесла до рота горнятко, затуляючи все лице, крім очей, тримаючи його обома руками, мов дитина, і почала голосно сьорбати компот. Вона не зводила з Іринки погляду.
— Ти шо, може, а г л о х л а? — Риба-Сонце заводилась усе більше від того, що Дарця (так-так, Дарця!) посміла ослухатися. Раптом Іринка зрозуміла, що на неї тисне не лише погляд дівчини. Банзай відклав ложку набік і підпер підборіддя п'ястуками, так, щоб не було видно посмішки. Він дивився на неї дуже уважно, мов на реліктовий вид латимерії, виловлений у дідусевому ставку коло хати.
— Нублядьвсьо! — процідила вона.
Риба-Сонце брязнула ложкою (тут ніхто виделками не їв, бо їх попросту не було), з гуркотом встала на весь свій зріст валькірії й понесла тарілку до стійки, де ставилося брудне начиння.
Юрко мовчки доїв зупу, Дарця мочки, хоча й дуже голосно, досьорбала компот. З-за горнятка були видно краї посмішки.
3.
Надворі стало справді зимно, як на жовтень. Хідники були сухими й білими від замерзлої вологи. Калюжі стягло морозом. Листя на холоді змерзлось у хрусткі пласти, що скрипіли під ногами. Банзаю було холодно, бо він одягнув лише вільну зелену м'яку футболку з довгими зеленими рукавами й легку зелену вітрівку. Було зимно навіть у вуха й пальці на ногах: під черевиками були тонкі шкарпетки, а шапку він не носив принципово: у свої двадцять два він все ще вважав, що справжні чоловіки шапок не носять. (У його шафі все ж таки була одна, але Банзай її дуже цурався.)
Дарця, також без шапки, але з шаликом на шиї і в рукавичках, спочатку вхопила його за долоню, хукаючи на побілілу шкіру (з її рота вихмарювалися клубки молочної пари), а побачивши, що Юрко й далі помимо волі цокотить зубами, влізла йому під руку, так, щоб він обіймав її за плечі. Дарця була нижчою на голову, а з гір дув крижаний вітер, тож Банзай особливо не заперечував. А десь глибоко всередині навіть потайки радів цьому.
