Патетичний блуд - Дністровий Анатолій (онлайн книга без txt) 📗
«Ти краще й далі читай Далай-ламу, дрочи і ставай просвітленим», — кепкує А. Не ображаюся на такі слова, бо люблю його, як брата.
За стіною чути звуки скрипки.
«Це Катя», — кажу А.
Ми сидимо мовчки, слухаємо музику; дівчата часто грають, готуються до екзаменів. Катя кілька разів збивається й повторює знову, я відчуваю, з якими зусиллями вона підкорює інструмент, шукає потрібну тональність, потрібну інтонацію й ноту. До мене стукають, мабуть, знову проситимуть сковорідку, гукаю: заходьте. З'являється Юля. Вона стоїть на порозі, несміливо нагинається корпусом уперед, але не переступає за поріг, запитує, чи можна увійти. Дивна якась, звичайно, що можна. Я знайомлю її з А., він дивиться на її домашній халат, який ледве прикриває груди, і ніяковіє. Юля моститься мені на коліна, цілує мої пальці, запитує, чим це вони смердять.
«Смердять? Мабуть, мишею».
«Ти ловив мишей?»
«Так, ловив».
Вона заходиться сміхом, каже, що Хо-хо зараз бігає на дев'ятому поверсі й усім показує здохлу мишу. Померла, бідолашна. А. ще більше ніяковіє, очима шукає свою сумку й одяг, каже, що йому пора. Може, він на мене образився? Він добре знає Настю, з якою я зустрічаюся вже більше ніж півроку, і, певно, незадоволений моїм ставленням до неї. Хоча ми про жінок ніколи не говоримо, але ж він не сліпий, бачить усе, що між нами відбувається. Прошу його залишитися бодай на півгодини. А. бурмоче, що на нього чекають, мусить віддати знайомій книжку. Я проводжаю його до сходів, А. зупиняється, дивиться на мене й каже, що написав п'ять нових сторінок «прустівської прози». Усміхаюся, прошу його при нагоді почитати, але він зітхає, що там нема нічого особливого, бо це ж лише «прустівська проза». Я тисну йому на прощання руку й кажу: до завтра. Повертаюся в кімнату. Юля сидить і слухає магнітофон, поставила касету «Мертвого півня». Агов, мої маленькі чортенята...
«Дивний цей твій друг, — каже вона. — Він трохи кумедно поводиться...»
«А. завжди так поводиться, і в цьому він мені найбільше подобається, бо нічого не планує, не вигадує, а просто живе, приходить у гості, просто говорить, говорить без причини на різні теми або взагалі говорить не на теми, таких людей я більше не знаю». Юля каже, що з Декою знову біда, набрався в срачку, повний труп, наші підібрали його під гуртожитком у снігу; пауза; якби не пацани, міг би замерзнути, Віталік, мені за нього страшно, він з кожним днем усе більше котиться вниз. «Я спробую з ним поговорити, — заспокою її, — але думаю, що це нічого не дасть, ти ж знаєш, який він упертий, як баран».
«Так, Дека упертий, — сумно посміхається Юля, — він — фаталіст із романтичним серцем, одна наша викладачка, яка поважає Деку, сказала, що це в нього минеться, йому треба одружитися — і все минеться, багато хто так мучився, поки не відмовився від музики, уявляєш, вона так сказала!» Нічого не говорю, бо знаю: він не відмовиться, бо це означатиме — піти на зраду, а Дека не такий. «Я сьогодні буду з тобою, бо в моїй кімнаті холодно», — каже Юля після кількох хвилин мовчання. Цілую її в губи і кажу: залишайся, в мене тепло, ввімкнено обігрівач, залишайся.
Ще з десятої ранку, коли внизу на вахті мені вручили повідомлення про гонорар, я відчуваю щасливе збудження й радість. Як-не-як — перший гонорар — прийшов грошовий переказ на двадцять гривень. Це малі гроші, але коли в кишені — голий вася, то й такі бабки в радість. В обласній газеті надрукували мою невелику статтю про гоголівську конференцію, що відбулася в університеті. Коли мій приятель Валік, який рік тому закінчив наш вуз, а зараз працює в тій газеті заввідділом культури й науки, запропонував мені писати, я не надав цьому жодного значення, не зробив цього й тоді, коли місяць тому настукав на друкарській машинці матеріал і відіслав йому в Чернігів. А тепер маю двадцять гривень! Пів моєї стипендії! Через економічну кризу нам стипендій не виплачують по кілька місяців, а тут — двадцять гривень! Я зможу купити картоплі, моркви, цибулі й олії, я зможу дотягнути до середини весни! Бо мені вже соромно ходити поверхами по кімнатах і клянчити в одних — картоплину, в інших — склянку гречки та інші складники для звичайної юшки. Я тепер сам зможу пригощати й давати, коли до мене приходитимуть. А коли в мене ще залишиться трохи грошей, зможу купити нові шкарпетки, бо старі вже геть нещасні, штопані-перештопані. Бляха, я називаю брахманом того, хто тут, у цьому світі, не бере те, що непотрібне. Біжу на пошту біля музичного факультету, стаю в чергу за кількома бабусями, які розмовляють про базарні ціни на продукти харчування. Дивне це поштове відділення — сюди приходять переважно самі пенсіонери, й інколи студенти, але ті бувають рідко. Слухаю бабусь і думаю, що мені також треба буде зганяти на ринок і купити все необхідне. Гарний сьогодні день: підвалили бабки, несподівано прийшла сонячна погода (як у Еліота — весна серед зими), тане сніг, пригріває, швидко кінець лютого, завершиться цей нестерпний холод, від якого в мене постійно холодні плечі й груди, не кажучи вже про руки й ноги. Дякувати Богу, цієї зими мене оминула застуда, бо не знати, чи викараскався б із неї, а минулої, якраз на зимові канікули, коли сам сидів у порожньому гуртожитку, маючи жахливу застуду, боявся, що не витримаю. Добре, що провідувала Настя, яка мене лікувала й виходила, тоді в тілі була така слабкість, що не міг підвестися з ліжка, лише лежав і марив, заплющував очі й шепотів у сні, розплющував, кволо дивився на темінь за вікном і не знав, скільки діб усе це триває і котра зараз година, вечір чи світанок. Настя приносила з дому в півлітрових баночках гарячі бульйони, котлети й годувала мене, купувала ліки і змушувала пити всілякі таблетки, антибіотики від кашлю й застуди, а ще натирала спиртом, тепло одягала; від такої ласки я плакав і за неї молився. Хочу, щоб їй поталанило, бо в неї добре серце, нехай знайде заспокоєння, якщо цього запрагне. Бляха, який же я мудак! До неї зовсім неуважний!
Нарешті мені дають гроші, хоча перед тим я мусив заповнювати квитанцію, вписувати свої паспортні дані і таке інше. Відразу йду купувати продукти. Виходжу на ніжинську набережну над Остром, тут найменше людей, і прямую в бік ринку, перестріваю знайомого викладача з сучасного ділового мовлення, говоримо кілька хвилин, запрошує мене, коли матиму час, до себе на чарку; деколи ми випиваємо, бо він живе в моєму гуртожитку на четвертому поверсі, де мешкають (знизу аж до сьомого) викладачі. На ринку від раптового потепління сніг під ногами перетворився в мокре, сіро-брудне місиво. Як на зло, промокають ноги, спершу ліва стопа повністю і пальці на правій. Дивлюся на свої подерті черевики й полегшено зітхаю — носити їх залишилося ще від сили місяць, а потім можна буде взувати туфлі. Кручуся біля похилих бабусь у темних куфайках, розпитую про ціни, хоча яке це має значення — в них однакові ціни; в однієї, найдобрішої з лиця, купую два кілограми картоплі, моркву та цибулю. Повертаюся. Переді мною йде молода жінка в червонясто-рудій дублянці й несе два важких пакети, набитих продуктами. Раптом в одному з пакетів обривається ручка, і в брудне місиво вилітають покупки: поліетиленовий пакет молока, пачка масла, пляшка олії, цигарки, сірники, консерви, яблука. Від розпачу вона скрикує, зупиняється й не знає, що робити. Жінка дивиться навколо, я дивлюся на красиве обличчя й впізнаю її: вона часто буває в старому корпусі, там, де мій історико-філологічний факультет, а на третьому поверсі — факультет іноземних мов, на якому вона, мабуть, і працює. Пропоную допомогти, піднімаю розсипані покупки і складаю в надірваний пакет. Жінка розгублено дивиться, затинається, белькоче слова подяки та дурнуваті виправдання, що треба було кращий пакет купити, я перебиваю її й пропоную якраз це й зробити, он, бачите, вусатий чорнявий чоловік продає міцні, місткі пакети, купіть один. «Справді?» — перепитує вона і йде. Спостерігаю за нею: жінка витягує коричневого шкіряного гаманця, дістає гривню й простягає продавцеві, а той дає їй пакет. Вона бере його, з розгубленою усмішкою дивиться на мене. Ми складаємо покупки в новий пакет, я кажу їй, що допоможу нести. Жінка запитливо зиркає, її очі стають широкими і зніяковілими, мені стає не по собі, я беру в неї пакети, запитую, куди йти. Господи, яка вона красива... Жінка каже, що тут, недалеко, біля Покровської церкви. Через ринок ми пробираємося мовчки, навколишній галас, метушня і скупчення людей не дають можливості поговорити. На виході з ринку, де людей значно менше, ми йдемо поруч, і я зважуюся задавати незначні запитання.
