Гойдалка дихання - Мюллер Герта (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Одного разу я просто не пішов на четвергову школу всенародної військової підготовки. Тобто не так щоб зовсім просто. Попередньої ночі був доволі потужний землетрус. У Бухаресті завалився житловий будинок і загинуло чимало людей. У нашому місті з дахів попадали лише димарі, а у нас вдома дві пічні труби опинилися на підлозі. Я вирішив використати це як алібі. Вчитель нічого не сказав, але у мене в голові вже спрацювало те, що я ходив на тренування для людей із вадами хребта. Бо я вбачав у цьому доказ того, що я таки каліка.
У ті цікаві часи мій батько фотографував саксонських дівчат у народних строях і гімнасток. Для цього він навіть купив собі фотоапарат фірми «Лейка». А по неділях він ходив на полювання. По понеділках я бачив, як він знімав шкіру з підстреленого зайця. Такі оголені від хутра, синювато-застиглі і виструнчені, ці зайці були схожими на саксонських гімнасток на колоді. Зайців з'їдали. Хутро прибивали до стіни сараю, а після того як воно висихало, складали до спеціальної бляшаної скриньки. Кожних півроку приходив пан Френкель, щоб забрати їх. Але одного разу він раптом не прийшов. І більше про нього ніхто не питав. Він був євреєм, із біляво-рудим волоссям, високий, стрункий, майже як заєць. Маленький Ферді Райх і його мама, які жили у нас на кінці двору, теж раптово зникли. І ніхто про них більше не питав.
Нічого не питати і не знати було легко. Приїздили біженці з Бессарабії і Трансістрії, їх поселяли, вони жили якийсь час і знову зникали. Приїздили також німецькі солдати з райху, їх селили, вони жили якийсь час і знову зникали. Зникали сусіди і родичі, вчителі, які йшли на війну до румунських фашистів або до Гітлера. Дехто приїздив на фронтову відпустку, а інші не поверталися взагалі. Були хитруни, які переховувалися від фронту, але вдома були героями і розгулювали у військовій формі по танцях і кав'ярнях.
Вчитель природознавства також носив чоботи і військову форму, так він був убраний, коли пояснював нам зозулині черевички як один із різновидів орхідей. І едельвейс. Едельвейс був чимось більшим, ніж просто квітка, це була мода. Усі носили погони і значки із зображеннями різних типів літаків і танків, видами зброї або ж едельвейсом чи тирличем у ролі талісмана. Я збирав погони, обмінював їх і вивчив напам'ять систему військових звань. Найбільше мені подобалися унтер- і обер-єфрейтори. Я думав, що єфрейтори — це такі собі коханці, унтер- і обер-коханці. Бо у нас удома мешкав обер-єфрейтор Дітріх із райху. І коли моя мама засмагала на даху сараю, Дітріх підглядав за нею у підзорну трубу. А мій батько підглядав за ним із веранди, а тоді витягнув його у двір і розбив його підзорну трубу молотком на бруківці двору поряд із сараєм. Моя мама із клуночком речей під пахвою на два дні втекла ночувати до тітки Фінні. А за тиждень до того Дітріх подарував моїй матері на день народження два горнятка для кави мокко. Це була моя провина, бо я йому сказав, що вона збирає горнятка для мокко, і пішов разом із ним у магазин порцеляни. Там я показав Дітріху два горнятка, які точно сподобаються мамі. Вони були блідо-рожеві, як ніжні хрящі, зі сріблястим кантом і такою ж краплинкою на вушку. Ще однією моєю улюбленою пам'яткою був бакелітовий едельвейс із фосфором, він світився уночі, ніби будильник.
Учитель природознавства пішов на війну і не повернувся. Вчитель латини повернувся на час фронтової відпустки і зайшов до нашої школи. Він сів за стіл і дав урок латини. Урок швидко закінчився і був зовсім не таким, якого він сподівався. Учень, який особливо часто отримував квітку гібіскуса, сказав із самого початку:
— Пане вчителю, розкажіть нам, як там, на фронті.
Вчитель прикусив губу і відповів:
— Зовсім не так, як ви собі уявляєте. — І тут його обличчя закам'яніло, а руки затремтіли, ми ніколи раніше не бачили його таким. — Зовсім не так, як ви собі уявляєте, — повторив він.
А тоді він поклав голову на стіл, звісив руки, ніби ватна лялька, донизу, і заридав.
Російське село невеличке. Коли ти йдеш старцювати, то сподіваєшся, що не зустрінеш іншого жебрака з табору. Усі ходять просити з вугіллям. Якщо ти справжній жебрак, то ховатимеш долоні. Ти несеш своє вугілля загорнутим у шмаття, ніби немовля. Стукаєш у двері, і якщо вони відчиняються, відгортаєш шмаття і показуєш, що маєш. У період із травня до вересня шанси виміняти щось на вугілля не дуже великі. Але у тебе є тільки вугілля.
В одному городі я побачив петунії, а також цілий ряд світло-рожевих горняток зі сріблястим кантом. Коли я пішов далі, то заплющив на мить очі і вимовив ГОРНЯТКО ДЛЯ МОККО, а подумки порахував літери: шістнадцять. Тоді я відрахував шістнадцять кроків, а потім тридцять два за обидва горнятка. Але там, де я зупинився, не було будинку. Я порахував сто шістдесят кроків за усі десять горняток, які стояли у серванті моєї мами, й опинився на три будинки далі. У городі не було петуній. Я постукав у перші двері.
Їхати завжди було за щастя.
По-перше: поки ти їдеш, ти ще не на місці. Поки ти ще не на місці, ти не мусиш працювати. Поїздка — це момент відпочинку.
По-друге: поки ти їдеш, ти перебуваєш на території, якій до тебе байдуже. Дерево не кричатиме на тебе і не битиме. Під деревом усе це може трапитися, але саме дерево ні в чому не винне.
Єдина зупинка, яку ми запам'ятали, приїхавши до табору, називалася НОВО-ГОРЛОВКА. Це могла бути назва табору чи сусіднього міста або ж цілої місцевості. Фабрика називалася не так, а КОКСОХІМЗАВОД. А у дворі табору поряд із краном для води лежала чавунна накривка для каналізації з написом кирилицею. Мої шкільні знання грецької допомогли мені відчитати ДНЕПРОПЕТРОВСК. І це могло бути якесь місто поблизу або ж просто якась сталеварня десь на протилежному кінці Росії. Вийшовши з табору, ти бачив замість букв широкий степ і обжиті ділянки степу. І через це поїздки також були щастям.
Тих, хто займався транспортуванням, щоранку призначали на машини у гаражі за табором, вони їздили переважно по двоє. Ми разом із Карлі Гальменом підійшли до чотиритонної «Ланції», моделі тридцятих років. Ми добре знали усі п'ять машин у гаражі, їхні переваги і недоліки. «Ланція» була хорошою машиною, не занадто високою і повністю металевою, без дерев'яних частин. Трохи гіршим був п'ятитонний MAN із колесами, які у висоту сягали до грудей дорослій людині. На кращій «Ланції» їздив шофер Кобелян з перекривленим ротом. Він був добряком.
Коли Кобелян казав КИРПИЧ, ми розуміли, що сьогодні ми поїдемо крізь безкраї степи за червоною цеглою. Якщо попередньої ночі йшов дощ, обгорілі рештки машин і танків поблискували у ямах на узбіччі. Ховрахи тікали з-під коліс. Карлі Гальмен сидів біля шофера у кабіні. Я більше любив стояти у кузові і триматися за дах кабіни. Семиповерхову казарму з червоної цегли з порожніми незаскленими віконницями і без даху було видно здалеку. Напівзруйнована і самотня серед пустелі, вона тим не менше була зведена за дуже сучасним проектом. Можливо, це була перша будівля майбутнього мікрорайону, але будівництво було припинене з дня на день. Мабуть, війна почалася ще до того, як будівлю встигли накрити дахом.
Сільська дорога була в ямах і вибоїнах, вантажівка підстрибувала на них, проїжджаючи повз розкидані у просторі оселі. У деяких дворах височіла кропива по пояс, а серед неї стояли залізні остови ліжок, на яких сиділи білі кури, вихудлі і дрібні, як шматки хмар.
— Кропива росте тільки там, де живуть люди, — казала мені бабця. — А лопухи — тільки там, де є барани.
Я ніколи не бачив людей у цих дворах. Я хотів побачити людей, які живуть не у таборі, мають дім, паркан, двір, кімнату з хідником, а можливо, навіть тріпачку до цього хідника. Там, де тріпають хідники, думав я собі, можна довіряти тиші, там панує цивільне життя, там людей не чіпають.
Під час нашої першої поїздки з Кобеляном я побачив в одному з дворів залізну поперечину для вибивання хідників. На ній можна було пересувати хідник під час вибивання вперед і назад. А поряд із цією конструкцією стояв великий білий емальований дзбан для води. Зі своїм дзьобом, тонкою шийкою й округлим животиком дзбан був схожий на лебедя. Це було настільки гарно, що я намагався знайти цей дзбан очима щоразу, коли ми їхали повз, навіть якщо надворі був страшенний вітер. Більше ніколи я не бачив такої поперечини для тріпання хідників і такого лебедя.
