Жінка його мрії - Ульяненко Олесь (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
– О, ця порожня. Сьогодні морока була... Хорошо. От живуть, сито їдять, п’ють, чого душа забажає, і втрачають обережність. Взагалі, людина - досить-таки безпечний фізіологічний предмет. Тупо і просто, краще не народжуватися. - Стас висунув з ніші каталку. - Це донька водія, він возить міністрів... Догралася... тато сраки, як дорогу у краще її життя, цим вилизував, а вона набухалася, на-нюхалася і перед самим домом заснула за кермом. Всмятку.
– Да, прикрий випадок, - сказав капітан.
– Випадків не буває, капітане. Все заплановано там, - і він ткнув пальцем у стелю. - І тільки тоді, коли ти починаєш гнути проти часової стрілки, бац! Фрикасе з мізків, кишок і лайна.
– Ти так думаєш? В смислі, що сплановано? - оторопіло подивився на нього Величко з непрочитаним питанням на обличчі: ви що, всі сьогодні змовилися?
– Ти менше думай. Про деякі речі не треба думати, а просто слухати і робити.
– Блядь, що за день сьогодні такий, - гаркнув Величко і засунув у нішу труп.
– Далі у нас охоронець... Цей ідіот закрив грудьми свого шефа. Тисяча баксів - багато для перепустки на той світ? - Стас поморщив обличчя. - Ну, здається, все.
Капітан зупинився, і Стас зрозумів його. Він витягнув сигарету, розім’яв її і відповів тим же поглядом Величку.
– Ладу поховали, - сказав капітан, ковтаючи липку слину. - Видно по порожніх камерах.
– Х-м-м, як сказати.
У приміщенні було світло, наче вдень: блищали нікельовані дверцята холодильників, зовсім відсутні запахи, і великий пухнастий рудий кіт теплим клубком терся об ноги Стаса. Капітан подивився на кота, як на якусь первісну істоту, чи, взагалі, дику істоту, чи десь таке, що заслуговує найбільшого вивчення. Напевне, йому б тут сподобалося, думав капітан, але за інших умов. Щось не давало йому спокою. Капітан повів поглядом у бік порожньої ніші, клацнув губою - вишукано і лунко.
– Справді?
Стас якось дивакувато хихикнув, пихнув сигаретою, засунув до кишень руки, від чого матня його штанів відтягнулася мало не до підлоги.
– Хм. Ага. Ходім потолкуємо.
– Можна і тут.
Стас знову хихикнув і підтягнув штани.
– Хи-хи, тебе що, від мертвяків пре? Я знаю, що тебе від мужиків останнім часом вставляє... Ну, як знаєш...
– Почалося, - у Величка змінився голос. - Слухай, а її дійсно поховали?
– Ага. Тільки... Якщо це можна назвати її...
Кіт вигнув спину і пішов попід стелажами, де купами лежали клейонки і білі простирадла, потім повернувся і став тертися об ноги Стаса.
– Сигарету, - запропонував Стас.
Капітан встав і утупився у порожню нішу.
– Замість Лади там було... Ну, було щось безлике, синє і смердюче. Важко дізнатися, але то таки була не вона.
– Значить, було...
– Слухай, я цю баришню знав, як ніхто інший. Ще коли на Республіканському працював масажистом.
– Угу, - сказав капітан, розтягуючи вологу сигарету.
– Так, значить, то не вона була. Да, ось так. Да. І чоловік зрозумів. Зрозумів? Ти це хотів дізнатися?
– Ні.
– Брешеш. Я ж тебе вивчив. Для чого тобі шукати клопоту? Краще думай про свою смерть. Не лізь сюди. Їм так подобається жити, нехай собі живуть. Зрозумів? - Стас швидко п’янів.
– Та йди ти, - сказав просто капітан і подався до виходу.
Величко зупинив автомобіль на трасі. Він стояв на пагорбі, а тому бачив туман і місто в срібному серпанку передсвітання. Капітан бачив біле гирло русла, ребра мостів, що горіли тихим самотнім маслом цілу добу, і розумів, що тиша зараз не головне і що ця тиша не дасть йому відпочити. Настійний шум у вухах не давав забутися ні на хвилину. Це місто наче стара рана перед дощем. Він з пустою головою повів свій "Лексус" до першої-ліпшої заправки. Місто зараз перемістилося на лівий бік, нагадувало витягнуту змію, що ухопила себе за хвіст. Горбату, з шипами дахів, будинків, антен гадину: йому аж прикро ставало від такого порівняння, але він лишився при ньому. Зараз місто лежало під чорним слюдяним небом і жовтим киплячим вогнем ліхтарів, реклам, і так воно горітиме цілу вічність. Навіть звідси капітан чув, як гудуть галогенні лампи. Туман напливав, і капітан зупинив машину, спостерігаючи, як біла молочна піна находить і відходить хвилями. Туман нагадував прибій моря. Густі і мертві хвилі. Капітан сидів, сам не усвідомлюючи, чого він більше бажає: зібратися з думками чи залишатися у такому невизначеному стані. Повстяна наволочка туману відтяглася, і капітан почав розрізняти під’їзди, багатометрові висоти тонованого скла, галогенне світло тріщало угорі, а не внизу. Це якесь дитяче відкриття навіть насторожило капітана. Він подивився на годинник. Четверта година, але світло. Скоро під’їзди відкриються і звідти посиплються люди. Скоро світатиме, рівнодення закінчилося. День бере ніч. Все добре.
– А де ж тіні? - подумав капітан.
Нарешті-таки його погляд заспокоївся. Заспокоївся на людях. Початок п’ятої, а ці сволоцюги починають випадати зі своїх нір. Невідомо з якої досади капітан зачмихав носом. Автоматично руки почали ритися у бардачку, викидаючи речі під ноги. Глянсований атлас нічних клубів пролетів у повітрі і м’яко сів поруч з ним, ха, наче птаха з твого кошмару. Погляд наткнувся на червоного слоїка з амфітамі-нами. Він дістав їх для юнака. Величко блаженно усміхнувся і відгородився від міста, над яким вже підіймалося блідо-голубе шатро ранку і неба, затягнуте плівкою морозу. Величко усміхався, і його голомозий череп оскалився у дзеркало. Туман зійшов, устаканився. Як і не було. Очі шукали сонця. Сонця не було. Величко мугикнув. Так, для сонця рано. Він мчав трасою, сірою і невиразною, і, видавалося, провалля блідого неба падало на нього. Тут зуби капітана зацокали, рівно і дрібно застукали. Величко понюхав повітря носом і впіймав запах кави. Саме кави йому не вистачало, щоб обпекло горлянку, шлунок і мозок. Скоро сонце, скоро сонце, скоро сонце, - повторював утомлено розум. Він їхав без напруги, думав, що б сказав про таке коханець. Так, він достобіса розумний, з ним легко, хоч утнись. А от про Ладу не треба згадувати. Її закопали, зарили. Зовсім не треба про Ладу. Скоро зійде сонце і поставить все на свої місця. А до світання, до сонця ніяких коханців, ніякого дому, треба десь сховатися і розібратися з минулим днем, з Ладою, з дзвінком, з мертвим бомжем, трупарнею. Зуб на зуб не попадав. Хай йому, з цими бабами. Якщо добре подумати, то краще так, з юнаком.
Клуб "Золотий голуб" навряд чи можна назвати чисто клубом для геїв. Більше парафія належала трансвеститам, а не гомосексуалістам, що носили справжні чоловічі шмотки, поводилися так десь, як Сталлоне чи Шварценегер. Величко підкотив машину під чорний хід, швидко вийшов і натиснув на дзвоника. Ділок, з квадратним писком, з вузькими щілинами на обличчі, з довгими руками, весь затягнутий у шкіру, відчинив двері і, впізнавши капітана, пропустив його усередину. Величко прослизнув у широкий хол вузьким коридором, за-ставленим ящиками з фруктами і морозивом.
– Завтра у нас крута вечірка, - сказав ділок.
– Все одно бардак. А де бардак, там... - капітан пошукав потрібне слово, продовжуючи йти довгим коридором, обминаючи ящики з помаранчами, ананасами, яблуками і морозивом.
– Холодильники переповнені, - сказав охоронець.
– Ламай у себе? - запитав капітан.
– Він за стойкою бару. Людей майже немає. Є крихітка Бібі, як завжди вгашений. Він чіплявся до якогось натурала. Сьогодні вийшла потасовка. Можуть бути неприємності, - сказав охоронець.
– Ти хочеш сказати, що я якраз вчасно?
– Я нічого тобі не говорив, капітан, - і з цими словами воротила відкрив важкі, оббиті червоним двері.
Зал дійсно напівпорожній. Стриптизні жердини пустували, тільки біля одної крутився обдовбаний Бібі, але ніхто на нього з присутніх не звертав уваги. Бібі походив з багатої родини і з дитинства любив одягати жіночі шмотки. Потім це стало потребою, але виховання і суспільна думка примушували його кожного дня ходити на роботу, а вихідні збавляти у "Золотому голубі", де про нього ніхто майже нічого не знав, крім Ламая, хазяїна клубу, та кількох клієнтів. Бібі йому не хотілося бачити. Вони знали один одного у тому житті, а тому коли перетиналися, то чемно кивали головами і розходилися, принаймні нічого ворожого. За столиками, під світильниками, що зображали пальми, сиділо троє чоловік. Двоє явно плакали за каталажкою - обдовбані до такого чамору, що їм столи видавалися білими маль-дівськими пляжами. Величко пройшов темною стороною до бару, сів за стійку. Ламай зробив здивоване обличчя і поправив розкішне каштанове волосся рукою. Одягнений Ламай був зараз у шикарну сукню від Версаче і десь віддалено нагадував Ванессу Параді, тільки на чотири розміри більшу.
