Помаранчева дівчинка - Ґордер Юстейн (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗

Від цієї миті я розповідатиму стисліше, змушений до цього, бо час мій уже спливає. Завтра в мене важлива зустріч. Тому до садочку тебе відведе мама.

Ми прожили в маленькому помешканні на Адамстюе чотири роки. Вероніка закінчила Академію мистецтв і, як ти знаєш, малювала картини, а згодом сама почала викладати живопис, вела курс «Форма та колір» в художньому училищі. На мене ж очікувала так звана інтернатура, тобто я мав відпрацювати обов’язкові два роки в клініці, перш ніж стати дипломованим лікарем.

Ти, очевидно, знаєш, що мої батьки народилися у Тьонсберзі. Саме на той час їм захотілось реалізувати свою давню мрію — вийти на пенсію і повернутись до Тьонсберґа. Одного дня дідусь з бабусею повідомили про купівлю невеличкого романтичного будиночка в Нурбюені. Мій брат — дядечко Ейнар — нещодавно подався моряком у плавання. Гадаю, це було спробою втекти і зализати рани після розбитого кохання. Отак ми з Веронікою стали власниками великого будинку на Джмелиній вулиці. Довелось взяти значну позику, але ми вже твердо стояли на ногах.

Першого року на Джмелиній вулиці ми зайнялися облаштовуванням саду. Звичайно, зберегли обидві яблуньки, грушку та вишню, лише почистили трохи крони та підживили коріння. Не чіпали й старих кущів малини, не стало нам духу позбутися ні аґрусу, ані чорної смородини чи ревеню. Однак ми досадили кущі бузку, рододендрони та гортензію. Тут порядкувала Вероніка. У цьому саду я прожив майже усе своє життя. Тепер він належав їй. Теплими днями вона виносила поміж дерева мольберта і малювала все, що там росло й буяло.

Одного разу, збираючи малину, ми побачили кошлатого джмеля, який раптово знявся з квітки конюшини й стрімко полетів геть. Мені тієї миті блиснула думка, що джміль летить незмірно швидше, ніж, скажімо, літак, співвідносно з власною вагою тіла, ясна річ. Я розповів про це Вероніці, і ми уклали просту математичну задачу. Взяли за дане, що джміль важить приблизно 20 г і летить зі швидкістю 10 км на годину, а літак розвиває швидкість 800 км за годину, тобто у вісімдесят разів більшу, аніж джміль. Але ж 20 г помножені на 80 дадуть нам не більше 1,6 кг. Ми з Веронікою не піддавали сумніву, що Боїнґ-747 важить набагато більше. Отож, порівняно зі своєю вагою тіла, джміль розвивав швидкість у багато тисяч разів вищу, ніж пасажирський лайнер, хоча Боїнґ—747 має чотири реактивні двигуни. У джмеля таких немає. Він звичайнісінький літачок з одним пропелером! Але ж ми насміялися! Реготали з того, що джміль уміє так швидко літати, і що ми мешкаємо на Джмелиній вулиці…

Це Вероніка навчила мене завжди помічати навіть щонайменше диво природи, а дива траплялися щокроку. Ми могли зірвати пролісок чи фіалку і довго розглядати крихітне чудо. Увесь світ — це незбагненна казка, хіба ні?

Сьогодні, пишучи тобі, зі смутком згадую політ джмеля в коротку плинну мить того надвечір’я, коли ми збирали в саду малину. Ми були такі закохані, Ґеорґу, такі щирі й безтурботні. Сподіваюсь, що й ти успадкував від нас чутливість душі до маленьких дивовиж природи. Вони гідні не меншого захоплення, ніж зорі та галактики космосу. Гадаю, для створення джмеля потрібно більшої мудрості, ніж для створення «чорної діри».

Для мене наш світ завжди був зачарованим — відмалку, задовго до того, як я почав вишукувати на вулицях Осло Помаранчеву дівчинку. Я й тепер маю відчуття, ніби я бачив таке, чого не побачив ніхто інший. Це важко описати словами, але уяви собі наш світ ще до того, як повелися оті модернові балачки про закони природи, еволюційне вчення, атоми, молекули ДНК, біохімію та нервові клітини, та що там, задовго до того, як Земля почала обертатися навколо Сонця і стала «планетою», порошинкою в безмірі Всесвіту, до того, як горде людське тіло розчленували на серце, легені, нирки, печінку, мозок, кровоносну систему, м’язи, шлунок та кишки. Я мовлю про ті часи, коли людина була людиною, унікальною гордою людиною — не більше і не менше. Тоді й світ був не чим іншим, як іскристою казкою.

Косуля несподівано вихоплюється на узлісся, якусь мить пильно дивиться тобі у вічі й… зникає. Що за душа спонукає тварину до втечі? Що за незбагненна сила прикрашає Землю квітами усіх кольорів веселки і розцяцьковує нічне небо розкішними низанками мерехтливих зір?

Справжнє, неприкрите чуття природи знайдеш у давній народній творчості, наприклад, у казках братів Грімм. Прочитай їх, Ґеорґу! Прочитай ісландські родові саги, міти Стародавньої Греції та Скандинавії, почитай Старий Завіт.

І вдивляйся у довколишній світ, Ґеорґу, милуйся ним, доки твою голову не забили законами фізики та хімії.

Саме цієї миті летять, обвіяні усіма вітрами плато Гарданґервідда, північні олені. На Іль де ля Камарґ, у гирлі річки Рони, гніздяться тисячі рожевих фламінго. Табуни чарівних струнконогих газелей звабно мчать африканськими саванами. Тисячі тисяч королівських пінгвінів теревенять без упину на крижано-студенному узбережжі Антарктики, та вони не мерзнуть, їм там добре. Однак йдеться не лише про кількість. Он самотній задумливий лось виткнувся з ялинового бору в Естланні. Торік його родич заблукав і прибився аж до нас, на Джмелину вулицю. Перестрашений лемінг метається поміж дошками в хліві на Ф’єльстьолені. Неповороткий тюлень важко гепається у воду з острівка неподалік Тьонсберґа.

Тож навіть не кажи, що природа, мовляв, ніяке не диво, а світ — не казка. Хто цього не збагнув, ризикує не встигнути спізнати казки, як їй настане кінець. І тоді зриватиме із себе шори, протиратиме очі від зачудування, хапаючись за останній шанс віддатися цьому диву, з яким ось-ось доведеться попрощатися і покинути навіки.

Хотілось би вірити, ти збагнув, що я намагався до тебе донести, Ґеорґу. Ніхто ще ридаючи не прощався з Евклідовою геометрією чи періодичною системою. Ніхто не зронив і сльози від розлуки з інтернетом чи таблицею множення. Прощаються зі світом, з життям, з казкою. А ще з небагатьма людьми, яких любиш по-справжньому.

У мене не раз виникало бажання народитися ще до винайдення таблиці множення, у кожному разі, до появи сучасної фізики та хімії, ще до того, як ми навчилися розкладати усе по поличках розуму — тобто у ЧИСТОМУ ЗАЧАРОВАНОМУ СВІТІ! Однак склалося по-іншому, і я сиджу перед комп’ютером та пишу тобі листа. Я сам науковець і не заперечую науки, однак з науковим світобаченням у мене поєднується містичний або майже антимістичний світогляд. Я ніколи не дозволю Ньютонові чи Дарвінові розвінчати містерію життя. (Якщо тобі незрозумілі деякі слова, подивися у словнику. У передпокої стоїть сучасний лексикон. Гм, принаймні тепер, на момент писання, він там стоїть, і я не зовсім певен, чи таким уже й сучасним він видасться тобі).

Довірю тобі одну таємницю. Перш ніж зайнятися вивченням медицини, я стояв перед вибором: або стати поетом, тобто оспівувачем чарівного світу, в якому ми живемо (про це я вже казав), або лікарем, який служить життю. Про всяк випадок я вирішив спершу стати лікарем.

Поетом стати вже не встигну. Зате встиг написати тобі оцього листа.

Повертатися з праці до Помаранчевої дівчинки, яка стоїть у своєму саду й малює квітучу вишню — про більше я й мріяти не міг. Якось одного разу, прийшовши додому і побачивши її в садку, я спалахнув такою шаленою пристрастю, що підхопив її на руки і поніс до спальні. А вона заливалася сміхом. Як вона сміялася! Я поклав її на ліжко і звабив. Не соромлюся посвячувати тебе в інтимні моменти нашого щастя удвох. Бо чому маю того соромитися? Кохання червоною ниттю проходить почерез усю цю оповідь.

Перебравшись на Джмелину вулицю після кількамісячного ремонту, ми постановили собі більше не вдаватись до жодних запобіжних засобів. Найпершої ночі в новому помешканні ми вирішили, що хочемо мати дитину. І від тієї ночі почали твоє зачаття.

Ось так, Ґеорґу, за півтора року життя на Джмелиній вулиці народився ти. Я так пишався, уперше тримаючи тебе на руках. Народився хлопчик. Якби ти був дівчинкою, ми, напевно, назвали б тебе Ранвейґ. Бо ж саме так називалась в моїй уяві крихітна доня Помаранчевої дівчинки.

Після пологів Вероніка була знеможена і бліда, але щаслива. Більшого щастя годі собі було й уявити! Почався новий розділ казки з цілком новими правилами.

Звірюся тобі зі ще однією таємницею. У клініці працював один мій студентський товариш. Він прийшов до нас у пологову залу з келихами шампанського для породіллі та новоспеченого татка. Такі речі не дозволено, навіть суворо заборонено. Але вікно пологової зали від коридору можна було заслонити шторкою, і ми утрьох випили за нове життя на землі, яке в тебе щойно почалося. Тобі шампанського, звичайно, не давали, але ж Вероніка випила кілька ковтків і невдовзі приклала тебе до грудей…

Отоді в Севільї, коли Помаранчева дівчинка проводжала мене до автобуса, який мав відвезти мене на летовище, ми побачили у стічній канаві мертвого голуба. То була погана прикмета. Може, мене покарано, що я не дотримався усіх правил казки?

Пригадуєш Великдень в літньому будиночку? Тобі виповнилося майже три з половиною роки. Але ти, мабуть, геть усе забув… Під час навчання у нас був курс психології. Дитина віком до чотирьох років майже неспроможна запам’ятовувати події.

Ми сиділи удвох під стіною хатини та їли розділену навпіл помаранчу, а Вероніка знімала нас відеокамерою, ніби передбачала близький кінець. Запитай маму, Ґеорґу, чи в неї збереглася та касета? Можливо, їй боляче буде її дивитися, та все ж запитай.

Після Великодня я зрозумів, що серйозно занедужав. Вероніка мені не вірила, але я знав. Я добрий діагностик і чудово розуміюся на симптомах.

Отож я пішов до свого колеги, того самого лікаря, який приніс нам шампанське, коли ти народився. Спершу він взяв кілька аналізів крові, потім провів спеціальне рентгенівське дослідження і цілком погодився зі мною. Ми поставили однаковий діагноз.

Настали зовсім інші будні. Для нас з Веронікою моя хвороба стала катастрофою, але ми намагалися приховати це від тебе. Знову несподівано запровадилися геть нові правила буття. Такі слова, як «туга», «терпіння», «втрата», набули нового значення. Ми вже не могли обіцяти одне одному не розлучатися жодного дня упродовж усіх наступних років. Нічого більше не могли обіцяти одне одному. Ураз змізерніли і стали беззахисними. Щирий і добрий займенник «ми» дав зловісну тріщину. Нас було позбавлено можливості вимагати щось одне від одного чи поділяти надії і сподівання на майбутнє.

Ти трохи довідався про моє життя, прочитавши оце послання. Ти знаєш, хто я. І від цього мені легше на душі.

Ти, мабуть, знаєш мене ліпше, ніж будь-хто інший, хоча ми й ніколи не розмовляли, відколи тобі виповнилось чотири рочки. А ще я ні з ким не спілкувався так відверто, як оце з тобою. Отож ти, напевно, розумієш, як важко мені погоджуватися з новими правилами. Я знав свою долю і мусив поступово призвичаюватись до думки, що доведеться покинути тебе й Помаранчеву дівчинку.

Я мушу тебе дещо запитати, Ґеорґу. Довше зволікати понад мої сили. Дозволь лише спершу розповісти про те, що трапилося тут, на Джмелиній вулиці, кілька тижнів тому.

До обіду Вероніка завжди в училищі, вчить юнаків та юнок малювати помаранчі. Я не дозволив їй покинути викладання, аби зранку до ночі сидіти біля мене. Ми снідаємо удвох. Потім я відводжу тебе до дитячого садочка, а опісля маю кілька вільних годин, сиджу перед комп’ютером у передпокої і пишу тобі оцього довгого листа. Часто доводиться, проходячи кімнатою, маневрувати, щоб, бува, не поруйнувати іграшкової залізниці. Ти одразу зауважив би зміни в розташуванні своїх забавок.

Інколи мушу трохи поспати в цей час, але не тому, що погано почуваюся. Мені важко заснути уночі, бо саме вночі думки, мов шалені, опосідають голову. На самому пограниччі сну я раптом глибоко зазираю у вічі страхітливій невідомості, занурююся в безмежну казку жахів, у якій немає добрих фей, а лише чорні потвори, темні примари та злі духи. То ліпше вже відмовитись від нічного спочинку, натомість подрімати на канапі, коли надворі білий день.

Не так вже й виснажливо сидіти без сну вночі, усвідомлюючи, що в цьому будинку, зовсім поруч, спите ви обоє, ти і Вероніка. До того ж, я знаю, що будь-якої миті можу розбудити Вероніку. Кілька разів так робив, і вона сиділа зі мною, бувало, й усеньку ніч. Ми майже не розмовляли. Готували собі чай. З’їдали по скибці хліба із сиром. Бач, як усе обернулось, Ґеорґу. Такі нові правила.

Ми могли сидіти годинами, мовчки тримаючись за руки. Час до часу я поглядав на її долоню, ніжну й витончену, а тоді втуплювався поглядом у свою, може, навіть не долоню споглядав, а лише один палець чи ніготь. Скільки часу я ще матиму цього пальця, думав я. Або ж підносив її руку до уст і цілував.

Я думав про те, що цю долоньку, яку тримаю зараз, я триматиму й останньої миті, можливо, на лікарняному ліжку, можливо, кілька годин поспіль, доки врешті сили покинуть мене, і пальці розтуляться. Ми домовились, що так воно й буде, Вероніка пообіцяла мені. Про це приємно думати. І невимовно тоскно водночас. Коли я покину світ, це означатиме, що я відпустив теплу й живу руку Помаранчевої дівчинки.

Як гадаєш, Ґеорґу, чи зможу я тримати чиюсь долоню по той бік життя? Але я не вірю в потойбіччя. Я майже не маю сумніву, що його не існує. Усе має свій кінець. А найостаннішої миті людина найчастіше тримається чиєїсь руки.

Я вже писав, що немає нічого заразнішого, ніж сміх. Але скорбота також заразна. Чого не скажеш про страх. Ним заразити не так легко, як сміхом чи скорботою, і це добре. Зі страхом здебільшого залишаєшся наодинці.

Я боюся, Ґеорґу. Я боюся бути силоміць викинутим з цього світу. Я боюся таких вечорів, як цей, коли мені відмовлено у праві на життя.

Але однієї ночі ти прокинувся. Саме про це я й хотів розповісти. Я сидів у зимовому саду і раптом побачив, як ти чалапаєш зі своєї кімнати до вітальні, протираючи очка й роззираючись довкруги. Зазвичай, прокинувшись серед ночі, ти піднімався сходами до нашої спальні, однак того разу ти спинився посеред вітальні, напевно, приголомшений яскравим світлом повсюди. Я вийшов із зимового саду й узяв тебе на руки. Ти сказав, що не можеш заснути. Мабуть, ти десь підслухав нашу з мамою розмову, що тато не може заснути уночі.

Мушу визнати, я так невимовно зрадів, що ти прокинувся, що прийшов до свого татка, коли він найгостріше тебе потребував. Тому я не пішов присипляти тебе знову…

Мені так хотілося поговорити з тобою про все наболіле, але усвідомлював, що це неможливо — ти ще надто маленький. Та все ж достатньо великий, щоб розрадити мене. Хоч би тебе не зморив сон, я б радо посидів з тобою кілька годин. То була одна з тих ночей, коли я, напевно, розбудив би Вероніку. Тепер вона могла собі поспати.

Я знав, що надворі чудове зоряне небо — бачив його з вікна зимового саду. Закінчувався серпень, а ти ще, мабуть, ніколи раніше не бачив зоряного неба, принаймні, того літа, що минуло. Торік ти був ще зовсім крихіткою. Я одягнув тебе в теплий джемпер та плетені штанці, сам накинув куртку, і ми сіли на терасі — ти і я. Я вимкнув світло в будинку та надворі.

Спершу показав тобі тоненький серпик місяця. Він висів над самим небосхилом на східному краю неба, повернений ріжками вправо, отже, то був «старий» місяць. Я сказав про це.

Ти сидів у мене на колінах, вбираючи в себе навколишній затишок. Я ж впивався відчуттям затишку, що струменіло від тебе. Потім я показував тобі зірки та планети, які виднілись на небесному склепінні. Мені так кортіло розповісти тобі про все, що нас оточує, про чудову казку без кінця і краю, частинкою якої ми є, про велетенську, неосяжну розумом складанку, у якій ми з тобою — два крихітні елементи. У цій казці теж є закони та правила, яких нам не збагнути і яким, однак, змушені повністю підпорядковуватись, подобається це нам чи ні.

Я знав, що невдовзі полишу тебе, але не міг тобі цього сказати. Я знав, що вже, очевидно, на шляху поза межі цієї чудової казки, у яку ми зараз з тобою вдивляємося, але не міг зізнатися тобі в цьому. Натомість заходився розповідати про зорі, спершу доступними тобі поняттями, але потім так захопився, що повів мову про Всесвіт, ніби розмовляв із дорослим сином.

І ти слухав мене, Ґеорґу. Тобі подобалося слухати, як я розповідаю, хоч ніяк не під силу було витлумачити загадки, яких я торкався. Та, можливо, ти тямив більше, ніж я міг припустити. У кожному разі, ти мене не перебивав і не заснув. Ніби розумів, що саме цієї ночі не маєш права мене зрадити. А може, відчув, що то зовсім не я сидів з тобою, а ти — зі мною. Ти був моєю нянькою.

Я розповідав, що настала ніч, бо Земля обернулася навколо своєї осі й тепер підставила сонцеві спину. Те, що Земля обертається, можна побачити лише в мить сходу або заходу сонця, пояснював я. Це, мабуть, було тобі зрозуміло, бо ми іноді співали колискову, яка починалася такими словами: «Ось заплющує сонце очка, зараз я заплющу теж…» Пригадуєш?

Я показав тобі Венеру і сказав, що ця зірка також є планетою, що, як і наша Земля, обертається навколо Сонця. Цієї пори року Венера видніється низько на східному небосхилі, бо Сонце світить на неї так само, як воно світить на Землю. Отоді я звірив тобі свою таємницю, зізнався, що завжди, коли дивлюсь на цю планету, думаю про Вероніку, бо ім’я «Венера» колись в давнину означало «кохання».

Майже всі мерехтливі цяточки на нічному небі є справжніми зірками, пояснював я, вони випромінюють власне сяйво, як наше Сонце. Кожна щонайменша зірочка — то насправді палаюче сонце. Знаєш, що ти на те сказав? «Але від зоряного сяйва ми не обгоряємо…»

Того року видалося дуже спекотне літо, Ґеорґу, і ми змушені були намащувати тебе усілякими олійками, щоб уберегти від сонячних опіків. Я міцно пригорнув тебе до себе й прошепотів: «Це тому, що зірки дуже-дуже далеко!»

Доки я сиджу за столом і пишу ось цього листа, ти рачкуєш підлогою, по-новому укладаючи свою залізницю.

Це повсякденність, думаю я. Дійсність. Однак двері з цієї дійсності розчинені навстіж.

Скільки сув’язей доведеться розірвати! Надто багато ми покидаємо після себе.

Якусь хвилю тому ти підійшов до мене і поцікавився, що я пишу на комп’ютері. Я відповів, що пишу листа своєму найліпшому другові.

Можливо, тобі видалося дивним, що я з великим смутком кажу про свого найліпшого друга.

Ти запитав:

— Мамі?

Здається, я похитав заперечно головою.

— Мама — моя кохана. Друг — це щось зовсім інше.

— А хто ж тоді я? — не вгавав ти.

Ти загнав мене в пастку. Але я мовчки посадив тебе собі на коліна перед комп’ютером, пригорнув до себе і сказав, що мій найліпший друг — це ти.

На щастя, ти більше ні про що не запитував. Бо й здогадатися не міг, що лист тобі. Мені теж важко було собі уявити, що якогось дня ти, можливо, прочитаєш того листа.

Час, Ґеорґу. Що таке час?

Я вів далі свою розповідь, хоч і знав, що ти ніяк ще не міг збагнути її сенсу.

Всесвіт дуже давній, вів я далі. Йому, мабуть, не менш, як п’ятнадцять мільярдів років. Та все ж нікому ще не вдалося довідатись, звідки він узявся. Усі ми живемо в одній-єдиній безмежній казці, про яку ніхто нічого не знає. Ми танцюємо, бавимося, базікаємо й регочемо у світі, походження якого для нас незбагненна загадка. Цей танець і гра є музикою життя, сказав я. Ти знайдеш їх усюди поміж людей, вони як зумер, без якого годі собі уявити телефон.

Ти враз відхилив голову і глянув на мене. Оте порівняння з телефонним зумером було тобі зрозуміле. Ти любиш піднімати слухавку і дослухатися до гудка.

Отоді, Ґеорґу, я задав тобі запитання, те саме запитання, яке хочу поставити тобі тепер, коли ти уже можеш його зрозуміти. Саме через нього я розповів тобі усю цю довгу історію про Помаранчеву дівчинку.

Я сказав:

— Уяви, що ти стоїш на порозі цієї казки багато мільярдів років тому, коли вона тільки починалася. Ти можеш вибирати, чи захочеш коли-небудь у майбутньому народитися й жити на цій планеті, чи ні. Тобі невідомо, коли це станеться і скільки пробудеш на цьому світі, у кожному разі термін відведено невеликий. Але знай: якщо обереш життя і прийдеш на світ, коли назріє час, чи, як ми кажемо, коли прийде твій час, то так само прийде твій час і покинути його. Можливо, тебе огорне безмежний туск, бо здебільшого люди вважають життя у великій містерії таким прекрасним, що від усвідомлення неминучого кінця сльози набігають їм на очі. Цей світ такий чарівний, і невимовного болю завдає думка, що колись настане мить, за якою більше не буде майбуття.

Ти принишк у моїх обіймах, немов мишка.

— Що би ти вибрав, Ґеорґу, — провадив я далі, — якби, звісно, існувала вища сила, яка дозволила б тобі вибирати? Бо ж можна таку вищу силу в безмежній загадковій казці уявити собі в образі космічної феї. Чи зважився би ти на вибір життя на Землі — коротке, а чи довге — за сто тисяч чи сто мільйонів літ?

Я, певно, двічі важко перевів подих, перш ніж продовжити твердим голосом:

— Чи може, ти би відмовився від гри, бо правила тебе не влаштовували?

Ти й далі тихенько сидів, згорнувшись у мене на колінах. Цікаво, про що ти думав. Ти був справжнім дивом. Мені вчувалося, ніби твій пшеничний чуб пахнув мандаринами. Ти був живим світлим ангелом з плоті та крові.

Ти не заснув. Але й не розтулив уст.

Я певен, ти чув, що я сказав, можливо, навіть уважно дослухався деколи до моїх слів. Але що відбувалось у твоїй душі, я не міг угадати. Ми сиділи, тісно притулившись один до одного. Та водночас були такими до болю далекими.

Я пригорнув тебе іще міцніше, ти, мабуть, подумав, що хочу тебе зігріти. Ураз я зрадив тебе, Ґеорґу, я заплакав. Не хотів цього, намагався притлумити плач. Та все ж заплакав.

Останніми тижнями я безліч разів запитував себе про це. Чи вибрав би я життя на Землі, наперед знаючи, що смерть несподівано вихопить мене з нього та ще й, можливо, у мить щасливого захмеління? Чи на самому порозі вибору подякував би і відмовився від цієї авантюрної гри «візьми — віддай»? Бо ж ми приходимо на світ лише один-єдиний раз. Нас впускають у велику казку. А тут раптом — раз-два-три — і кінець казці!

Ні, я не можу з певністю сказати, що би обрав. Гадаю, відмовився би від участі за таких умов. Можливо, ввічливо подякував би за пропозицію коротких відвідин великої містерії-життя, а може, би й наплював на ввічливість. Рявкнув би у відповідь, мовляв, саме питання вибору дідька варте, я про таке й слухати не хочу. Тієї ночі, сидячи на терасі з тобою на руках, я був певний, що відхилив би подібну пропозицію.

Але якби я вирішив навіть голови не потикати у світ великої містерії, то не знав би, що втратив. Розумієш, що я маю на увазі? Іноді для нас, людей, гірше втратити любов, ніж ніколи її не зазнати. Ось дивись: якби Помаранчева дівчинка не дотримала обіцянки не розлучатись зі мною наступних півроку після свого повернення з Іспанії, то ліпше би я її ніколи й не знав. Щось схоже було вже в іншій казці. Як гадаєш, чи погодилась би Попелюшка поїхати до королівського замку в шатах принцеси, якби знала, скажімо, що вся забава потриває якийсь куций тиждень? З якою душею довелось би їй повертатись до вигортання попелу та кочерги, до злої мачухи та бридких сестер-зведениць?

Тепер твоя черга дати відповідь, Ґеорґу, слово за тобою! Отоді, як ми сиділи під зоряним небом, я вирішив написати тобі цього довгого листа. Саме тієї миті, коли не стримав ридання. Я плакав не від усвідомлення близької розлуки з тобою та Помаранчевою дівчинкою. Я плакав тому, що ти такий ще маленький. Я плакав, що ми не зможемо по-справжньому поговорити з тобою удвох.

Знову тебе запитую. Що би ти обрав, одержавши шанс вибору? Пожити коротку мить на Землі, щоб за якісь там швидкоплинні роки покинути все любе твоєму серцю і ніколи більше до нього не повернутись? Чи відмовитися від цієї авантюри?

Перед тобою — лише два варіанти. Бо такі правила гри. Якщо обереш життя, то обереш і смерть.

Але пообіцяй мені не поспішати з відповіддю, а добре все спершу обдумати.

Може, я занадто тисну на тебе. Може, надто багато вимагаю від тебе, не маючи, мабуть, на це права. Але для мене дуже важливо, що ти скажеш, бо ж я безпосередньо відповідаю за твою появу тут. Тебе не було б на цьому світі, якби я відмовився прийняти життя.

Я відчуваю своєрідну вину за те, що спричинився до твоєї появи. Ми з Помаранчевою дівчинкою подарували тобі життя. А якщо так дивитися, то колись ми ж його у тебе й відберемо. Народити дитя — це не лише подарувати йому весь великий Світ, але й позбавити колись цього незбагненного дару.

Буду чесним з тобою, Ґеорґу. Я б відмовився від такої блискавичної «ознайомлювальної» мандрівки у Велику Містерію. Направду. Якщо ти поділяєш мою думку, то я почуваюся винним у тому, що накоїв.

Я потрапив під чари Помаранчевої дівчинки, я піддався звабі кохання, я дозволив собі мрії про дитя. Тепер настало каяття і потреба спокути. Що я вчинив не так? — не дає мені спокою думка. Це запитання, немов кривавий конфлікт із совістю. А тоді назріває потреба навести після себе лад.

Однак тепер, Ґеорґу, постає нова дилема, можливо не така важка, чи радше, не така злоякісна, як перша… Якщо би ти попри все обрав життя, хай навіть на коротку мить, то і я, відверто кажучи, нізащо не шкодував би за тим, що народився.

Тоді був би сенс говорити все ж про певну рівновагу в цій задачі, відповіді в ній зійшлись би. На це я, власне, й сподіваюся. Саме тому й пишу тобі листа.

Ти не зможеш відповісти мені на моє головне запитання. Але існує опосередкована можливість. Відповіддю буде твоє рішення, як прожити дане тобі життя, що розпочалось у пологовій залі, коли Вероніка, я та лікар-шибеник піднесли келихи шампанського на честь твоєї появи на світ. Отой лікар із шампанським був твоєю доброю феєю, я нітрохи в цьому не сумніваюся.

А тепер можеш відкласти моє послання. Тепер настала твоя черга жити.

Завтра мене покладуть до лікарні. Про це, якраз, йшлося, коли я казав про важливу зустріч. До садочку тебе відведе мама.

Я повинен був про це написати. А ще мушу додати: Не можу пообіцяти, що ніколи не повернуся на Джмелину вулицю…

Ґеорґу! Останнє запитання: Чи можу я бути певний, що після смерті немає якоїсь форми буття? Чи є такі докази, які б переконали мене, що я не перебуватиму в іншому вимірі, коли ти читатимеш цього листа? Ні, цілковитої певності я не маю. Бо саме існування світу вже свідчить про переступ меж неймовірного. Розумієш, про що я кажу? Я в такому шаленому захваті від існування нашого світу, що вже не матиму сили захоплюватися, якби раптом виявилося, що існує ще й світ потойбічний.

Пригадую, два дні тому ми згаяли з тобою кілька годин на комп’ютерну гру. Мабуть, забавка найбільше розважила мене — я так гостро потребував хоч якогось перепочинку від чорних думок. Щоразу, коли ми «помирали» у грі, з’являлося нове поле, і гра починалась спочатку. Якби ж то знаття, чи існує отаке «нове поле» і для наших душ. Не вірю, справді, не вірю. Однак мрії про неймовірне мають своє ім’я. Ми називаємо їх надією.