Теплі історії до шоколаду - Гербіш Надійка (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Ти шпигуєш за моїм вікном? Не дивно, що вранці й аж до обіду ти такий сонний і втомлений. Краще би спав.
Маріо пропустив повз вуха останнє зауваження Карли.
— Але є одна умова. Всі фільми ми будемо дивитися разом. Дівчина хотіла щось заперечити, але Маріо вже підніс до носа свою філіжанку з шоколадом, заплющив очі й зобразив таке блаженство на лиці, що Карла не змогла опиратися бажанню зробити те саме. Хтось із офіціантів увімкнув улюблену романтичну мелодію дівчини. Дощ не припиняв цокотіти по шибках. А Маріо вже не дивився на Карлу, тільки облизував ложечку й танцював плечима й бровами у такт музиці.
Звідки береться натхнення
Ми сидимо на парі й говоримо про важливе. Я ще не можу звикнути до того, що мої слова конспектує кілька рук водночас. Раптом одна рука перестає писати — Віра відкладає ручку й запитує про людей і обставини, які мене надихають. Я не вмію відмовляти студентам у розмові про натхнення. А ще — не вмію робити їм зауважень. Мені здається, я можу навчити їх тільки на власному прикладі. Теорію ми переплітаємо з практикою. Лекції про літературу змішуємо з розмовами про натхнення. У нас лише п’ять хвилин до перерви, я розповім їм лише одну коротку історію. А поміж тим у пам’яті зринає багато інших.
Пригадується, як колись, страшенно втомлена, розгублена й несмілива, я потрапила в гості до подруги, з якою познайомилися через блоґ.
У її світлій помаранчевій кімнаті добре й затишно. На дерев’яних полицях багато книжок і сувенірів із далеких мандрівок. Надя знає так багато історій. Вона принесла мені з кухні запашного чаю у великому горняті, а потім чорничний пиріг на вишуканій африканській тарілці. Ми говоримо про Нору Джонс, про Індію, Прованс, Англію і австрійські замки. Про науку й творчість, чоловіків та музику. Вечір настає дуже швидко, Надя проводить мене на зупинку, від Дніпра віє холодом, я натягую капюшон і усміхаюся подрузі на прощання. Вона вкладає мені в руки клунок — із красивим великим горням і пачкою турецької кави. А ще дає почитати книжку, яка згодом (але тоді я ще того не знаю) стане моєю улюбленою.
У мене є молодша сестра, яку я бачила лише раз чи два. Ми живемо в різних містах, у нас такі різні життя. Але нарешті нам випадає зустрітися знову. Я готую подарунки заздалегідь і так хочу, щоби вони їй сподобалися. У нас цілий вечір на двох — і ми несподівано з’ясовуємо, що в наших геть різних життях так багато схожостей. Я обіймаю сестру за плечі й даю їй подарунки. Вона виймає з кишені два брелока з ведмедями, один дає мені, а другий залишає для себе.
Минають роки, ми бачимося значно частіше. Я привожу сестрі брелок із червоною телефонною будкою з Лондона, і собі купую такий самісінький.
Коло наших воріт зупиняється машина. Ми виходимо зустрічати гостей — чудову родину, яка привезла нам за багато сотень кілометрів книжки й одяг для інтернатських діток. Завтра ми всі разом поїдемо туди, будемо обіймати учнів і вручати їм пакунки, а зараз у нас є цілий вечір на свіжі домашні страви, гарячий чай і шоколад з кунжутом, на знайомство, прогулянку горами і довгі розмови. Красива чорноока дівчинка Леся бере мене за руку й запитує, чи можна, щоби вона одразу казала мені «ти». Я киваю, сміюся і наперед знаю, що ми потоваришуємо. Її мама — сонячна жінка з теплою усмішкою і красивим шаликом на шиї — дарує мені букетик конвалій, моїх улюблених квітів. Її чоловік Орест про щось гомонить із моїм чоловіком, і вони обоє сміються. Мені здається, то так красиво, коли люди знайомляться. І коли їм тепло й добре разом.
Згодом ці люди стануть значною і такою дорогоцінною частиною нашого життя. А поки ми просто йдемо на прогулянку. Сади цвітуть, а сонце сідає за гори. У Лесі теплі руки й мені весь час хочеться пригортати її до себе.
Я приїжджаю до Франківська доволі пізно, коли вечір вже згорбився над містом, затуляючи собою сонце від перехожих. У мене всього дві години на те, щоби відчути місто. У кав’ярні готують невимовно смачну каву «Нікараґуа» і такий само невимовно смачний сирник.
Богдан вміє бачити й показувати те, чого б я сама ніколи не розгледіла. Він розуміє місто так, як розуміють старого друга. Він знає його байки і його історію, він знає, що тут було колись, що було потім, що є зараз і що буде, можливо, згодом. А ще він знає, що тут могло би бути. Я люблю, коли люди люблять міста. Люблю, коли можна побачити людину вперше й одразу говорити з нею про мандри. Люблю, коли ліхтарі підсвічують вечір і відбиваються в нічних, як міцна кава, очах.
Концерт почнеться лише за півгодини. Звукооператори тестують апаратуру, музиканти вслухаються в свої монітори, а співаки підходять до мікрофонів і співають щось своє, випробовуючи голос складними дієзами. Я сиджу в першому ряді пустої поки ще зали, намагаючись зробити кілька ну дуже живих світлин для музичного журналу. На сцену виходить чорношкірий хлопець Еммануель, схожий на Луїса Армстронґа (а ще чомусь — на кумедну й дуже люблену дитину), поправляє чорний метелик на білій-білій сорочці, і починає наспівувати якісь щасливі арії, танцюючи пальцями у такт музиці. Я усміхаюся і намагаюся впіймати його музику на фотоапаратну плівку. Він помічає мене й починає сміятися. Музики вже щось імпровізують, і його сміх звучить як найкраще доповнення до їхніх нот. Такий щирий, легкий і дуже шоколадний.
Рома піднімається нагору гвинтовими сходами й широко усміхається. Здається, він завжди усміхається. І люди на його фотографіях усміхаються теж. Їдучи в Африку, до худеньких замурзаних діток, які потребують одягу, хліба, книжок та іграшок, він теж усміхається їм — і привозить додому цілий жмут усміхнених фотографій. Він майструє для дітей дерев’яні ліжка та столи, ділиться з ними своїми сніданками, обідами й вечерями, співає й танцює разом із ними. Вони оточують Рому, повисають на його сильних руках, неначе різдвяні іграшки на ялинці, і не хочуть нікуди його відпускати.
Ми бачимося так рідко, за кавою чи чаєм-лате, ну і ще часом за шоколадним тортом. Коли він фотографує мене, я знаю, що ці світлини можна буде показувати внукам. Це маленьке диво — я завжди собі подобаюся на його фотографіях. А колись давно ми працювали разом у маленькій редакції та безжально кепкували одне над одним. Зумисне. Ні він, ні я не боялися жартів над собою. А ще — не боялися ділитися мріями. Так цікаво, що минуло зовсім небагато часу, і деякі наші мрії здійснилися. Він знімає кіно, я пишу книжки. Ми мандруємо світом і багато-багато усміхаємося.
…Рома піднімається нагору гвинтовими сходами, у його паперовому горнятку такий самий чай, як і в мене. Він узяв нам два кекси й не забув прихопити трохи натхнення, щоб поділитися. Тепер найцінніше, чим ми можемо ділитися одне з одним — це натхнення.
Ми з Ігорем ідемо вгору. Довкола нас розляглися синьо-зелені Карпати, а над нами сіре й важке небо. Ми знаємо, що може піти дощ, та все одно нам нестерпно хочеться піднятися вгору. Він тримає мене за руку й несе наплічник із пледом, водою, шоколадом і фруктами. Я несу фотоапарат і щоразу зупиняюся, аби впіймати якусь безмежно красиву мить.
Підйом нелегкий, вітер зриває з мене мандаринового стамбульського шарфа, завиває між деревами і наганяє хмар. Ми кілька разів хочемо повернутися до спокою долини й затишку маленького дерев’яного будиночка, але, поки вирішуємо, проходимо ще кілька кроків, потім іще, десь на горизонті відкривається ще одна гора, і ми не помічаємо, як піднімаємося вище й вище. До вершини залишається всього кілька метрів — і починається дощ. Ми ховаємося під деревом, міцно обійнявшись, сміємося, мріємо й згадуємо якісь історії.
Аж тут перед нами з’являється яскрава веселка. І ми точно знаємо, що все правильно зробили. Бо ж хіба не варті довгий підйом, дощ і вітер у лице того солодкого моменту, коли двоє закоханих людей сидять, обійнявшись, під деревом на вершині гори, розповідають мрії, дивлячись на веселку, і ласують шоколадом?
