Голодна весна - Кирій Іван Іванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

Така моя рішучість, мабуть, переконала Антона, бо він одразу ж перевів розмову на інше, запитав, чому я так пізно повертаюсь зі школи.

Сказав правду: вчитель залишав після уроків.

– За що? – поцікавився далі Антон. І занудливий же хлопець, все хоче знати.

Але тут я вже не міг сказати йому правди, збрехав, що не виконав домашнього завдання.

Антон повірив і раптом зовсім несподівано для мене запитав:

– А що у тебе в шанці? Хліб?

Я аж рота розкрив від здивування.

– З чого ти взяв? – питаю.

– Пахне, – відказав Антон. Голос його тремтів. – Я одразу почув. – І почав просити: – Дай хоч на раз укусити.

Так он воно що, он чого в Антона роздувалися ніздрі, він почув із шаньки запах хліба.

Мені стало жаль його. Адже я знав, що таке не їсти хліба, не їсти нічого взагалі. Самого звечора і сьогодні зранку доймав голод. І якби не Павло Іванович, і зараз би мучив.

Мовчки пересунув на шлейці шаньку зі спини до грудей, дістав з неї дорогоцінний ячний окраєць, щоб відламати трохи Антонові. Антон же, здалося мені, аж затремтів увесь, побачивши окраєць у моїх руках, жадібно зітхнув, переступивши з ноги на ногу в забрьоханих до халяв чоботях.

– Де взяв? – кивнув мені головою.

– Учитель дав, Павло Іванович, – признався я. – Пригостив обідом і дав цей окрайчик.

А потім… Потім сталося несподіване. Я ще не встиг відламати від окрайця шматок, як Антон з дивним,_ нерозбірливим вигуком кинувся до мене, вихопив хліб з моїх рук своїми довжелезними кістлявими руками й кинувся бігти від мене стежкою, розбризкуючи навсібіч рідку грязюку.

Я спершу розгубився, стояв якусь мить заціпеніло і не знав, що робити. Та коли раптом згадалися слова Павла Івановича, сказані ним Сімі Иванівні: «Одріж йому трохи хліба, щоб було чим повечеряти з матір'ю», – схаменувся й гукнув услід Антонові:

– Так же нечесно, Антоне.

Та на Антона це не подіяло. Він, я побачив, вкусив, біжучи, з окрайця й помітно віддалявся від мене. Біг важко, плутаючись у довгому пальті, яке теліпалося на ньому, мов на кілку.

– То ти, значить, так? – гукнув я йому вдруге. – Ну, начувайся ж!

Менший і спритніший від Антона, я одразу прикинув, що дожену його, а там… Там не знав, що з ним зроблю.

Запихаю шапку за полу свого старенького піджака, з блискучими від витирання носа рукавами, й щодуху припускаю за Антоном. «Ах ти ж безсовісний! – лаюсь подумки йому вслід. – Ах ти ж свиня така!»

Це робить мене сердитішим, я прискорюю біг.

– Стій! – гукаю Антонові. – Стій, бо гірше буде!

Антон оглядається, я бачу, як він жує на бігу хліб і старається бігти з усіх сил.

Та дарма. Я біжу швидше, віддаль між нами помітно скорочується. Я чую, як він важко дихає, бачу, як йому заважає бігти довге пальто.

Наздогнав я його якраз навпроти нашого городу, обсадженого від вулиці бузиною, вхопив за облізлий комір пальта. Антон шарпнувся, хотів вирватись, але я тримав міцно.

– Пусти! – прохрипів він, віддихуючись, а з глибоко запалих очей аж бризкають іскри.

– Не пущу, віддай хліб! – рішуче сказав я, теж захекавшись. – Навіщо ти так зробив? Я ж хотів чесно, на трьох розділити… Тобі й нам з мамою… А ти… Тепер віддай, раз так!

– Не віддам! – зло прохрипів мені в обличчя Антон, сховавши руку з окрайцем за спину. – Ти он наївся в учителя, ще й додому ніс… А я…

Мене це вразило, пригнітило. Я жалів Антона в душі. Але жаль було й матері. Вона де б що не дістала з їжі, завжди несла додому, ділила порівну, хоч у мене чомусь завжди була більшою пайка. А я не доніс сьогодні для неї шматочка хліба. Де він узявся на мою голову, цей Антон?

Кажу йому уже лагідніше:

– Гаразд, давай розділимо окраєць навпіл, порівну. Але Антон немов затявся, тримав руку з надкушеним окрайцем за спиною й знову рішуче сказав:

– Не віддам! Пусти! Мене знову бере зло.

– А я кажу – віддай!

– Не віддам, пусти! – твердить своє Антон і сіпається, щоб вирватись.

Та де там, не вирветься. Я вп'явся рукою в комір, мов кліщ.

Зрозумівши, що не відчепиться від мене, Антон удається до погрози:

– Кажу, пусти, бо вдарю!

– Ану спробуй! – ще дужче злюсь я. – Ти ба, за мій хліб, ще мене й бити!

– І спробую! – Антон. Він шарпається, щоб таки вирватись від мене, і ми обидва чуємо, як у моїй руці тріщить комір його пальта.

Мабуть, це й виводить Антона з рівноваги, він уже люто кричить:

– Ах, так! Порвав моє пальто! То на ж тобі! – Розмахується і б'є мене кулаком в обличчя.

Від його удару у мене блискає в очах, я відчуваю, що в роті посолоніло, значить – розбиті губи, побігла кров.

Це й вивело мене з рівноваги. Я розгнівився не на жарт і накинувся на Антона. Ми зчепилися за петельки, нагороджуючи один одного стусанами, потім попадали й, не зважаючи на грязь, покотилися по стежці, б'ючись і лаючись.

Розборонив нас старший брат Грицька – Микола, йшов стежкою на вигін.

– Ви це чого зчепилися, півні? – звів нас обох на ноги й став між нами, брудними й подряпаними, з виваляними в грязюці шапками в руках. – Не поділили чогось?

– Не поділили, – буркнув я.

– Чого? – поцікавився Микола.

Ми обидва промовчали. Мені було соромно признаватись. І Антонові, мабуть, теж.

– Гаразд, – не став більше допитуватись Микола – Тепер ідіть, півні, по домівках, хай вам ще дома добавлять деркачами. Он які красені. – И пішов собі далі.

Я мовчки скинув свого куценького піджака, подивився – в грязюці вся спина, рукави. Не чистішими були й штани та чоботи. Що я скажу матері, як повернеться з роботи?

Не краще від мене виглядав і Антон. Довгополе його пальто теж геть виваляне в грязюці.

Та нічого мені не було так жаль, як учительського окрайця хліба, із-за якого ми з Антоном завелися і який лежав тепер сиротою обіч стежки, викачений у грязі. Коли ми почали битися, Антон упустив його і якимось тільки дивом не був розтоптаний нами.

– Ех, ти! – дорікнув я Антонові, нахилився і взяв той окраєць у руку. Від грязі скоринка його уже почала розмокати, але серцевина – ні, скоринку можна було обрізати, а м'якуш з'їсти. – На, – простягнув окрайця Антонові, у якого темнів під оком синяк. «Невже то я?» – подумав, і мені стало його жаль, хоч у самого кровоточила нижня губа.

Антон несміливо взяв брудний окраєць, мовчки потримав у руці, пильно дивлячись на нього, і нарешті мирно мовив до мене:

– Давай розділимо.

– Ні, – заперечив я. – Залиш собі, нічого тепер там ділити. Обмиєш і з'їси, просив же.

У Антона на очах виступили сльози.

– Ні, давай поділимось, – сказав рішуче, взяв обома руками окраєць, примірився і переламав на дві рівні половинки. Одну, з надкушеним крайком, залишив собі, а другу простягнув мені: – Бери! – Довгі тонкі пальці його правої руки, якою подавав мені пів-окрайця, тремтіли.

Я зрозумів – сперечатися з Антоном неварто, і мовчки взяв свою пайку.

На тому ми мовчки й розійшлися. Антон побрів до себе додому, а я до своєї хати.

Увечері я розповів матері про те, як забирали Аполлінарія і про нашу сутичку з Антоном. Мати помовчала, вислухавши, прихилила мене до себе теплою рукою й тихим голосом, розважливо, порадила:

– Нікому більше не розказуй про це, синку. Аполлінарія жаль, добрий був чоловік. А на Антона не сердься. Він не винен, то голод проклятий затуманив йому розум.

Я послухався матері і ні про арешт дядечка Аполлінарія, ні про нашу бійку з Антоном не проговорився нікому й словом.

Розділ п'ятий. «ЩО БУДЕ ДАЛІ?»

Нарешті таки вгомонилося, перестали йти дощі, розвіялися сірі, густі тумани, настали теплі, сонячні дні. Й одразу ж у селі почали просихати стежки і вулиці, зазеленіло на деревах листя, гола земля вкрилася травицею.

З настанням тепла пожвавішало птаство, носилося зграями над селом, а в ставках і на болоті жаби вечорами влаштовували цілі концерти.

Раді були сонцю й теплу і ми з Грицьком. Адже скоро можна бігати роздягнутим і босим, бо набридли за зиму важкі чоботи й піджаки. -А там піде рости щавлик на городах, лобода, рогоза в болоті, зацвітуть квіти буциків, і ми підпасатимемось, проганятимемо голод.