Львівська пані - Сангал Юрко (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

Юрко САНГАЛ

ЛЬВІВСЬКА ПАНІ

Роман-монолог

ЗІЗНАННЯ АВТОРА

У ГРІХОВНОСТІ ЗАДУМУ

Пишеш із багатьох спонук, але найсильніша, непереборна — роз’ятрити своє єство до самої суті, до появи тієї духовної іскри, якою Бог запалює наше життя. Таке бажання має інтимний характер і пов’язане з тим, щоб якось протиставити себе смерті хай і досить нерозумним, але правдивим намаганням створити «фотографічний образ» своєї душі за допомогою слова. Пишеш, і сам дивуєшся, скільки ж у тобі величавого і… ницого, чого нема змоги приховати. Пишеш, і з величезною силою переймаєшся ґрандіозністю буття, торкаючись невидимими фіброми душі його таїни. Пишеш, і зачаровуєшся казковою красою — красою, яка і є основним мотивом народження, форм, що їх, начебто якісь плоди, пожирає ненаситне небуття. Тому й долучаєшся до акту творення, щоб стати помічником Всевишнього-Творця, його солдатом у тій вічній боротьбі «на смерть», але задля життя, задля звучання вічного «Бути!»

І саме тому поглинаєш тонни матеріальних продуктів, щоб виробити хоч якийсь продукт духу — цього найціннішого елементу буття, бо тільки він здатний вберегти нас від падіння у глобальне провалля часів…

А втім, нічого нового я не вигадую — лише словами вигаптовую натуру справді живої людини, саме так, як художник фарбами виписував би її портрет. Це своєрідна спроба у прозаїчній буденності далеко не ординарної літньої жінки знайти символ теперішнього і прийдешнього життя, і не тільки її життя. Зачинений у немічному, скаліченому старістю тілі дух не знаходить умиротворення у спокої останніх днів… Лише перед обличчям смерті так гостро відчувається уся цінність і краса життя… Напевно, нема більшої муки: у ці дні залишитися з чітким і ясним розумом… Адже ніщо так не знесилює людину, як примирення з думкою…

І лише покладене на папір здатне відобразити ті таємні порухи душі, завдяки яким двонога істота проявляється як людина. Вони — найцінніший і найприємніший скарб людини. Заради них і прагнемо жити!

Мотивація написання цієї повісті має ще якийсь потаємний закуток, коли йдеться про особисті стосунки з рідною бабунею, яку на старість літ обплутують незбагненні, а тому і страшні, пристрасті, — вони роз’їдають душу навіть тобі. За таких обставин легко піддатися емоціям, звинувачуючи стару в усіх земних гріхах… Та чим більше ти розбурхуєш свої нерви, тим більше стаєш беззахисним перед незбагненною злою силою… Намагання відхреститися від усього того також не дає жодного результату. А спроба порятуватися сміхом часто залишає гіркий присмак. Але робити щось усе-таки треба, бо просто так дати собі раду з нею неможливо. «Убити і спалити!», як цього вимагає боязлива міщанська свідомість під впливом середньовічного наказу Церкви, не до кінця ще стертого в пам’яті, і як це недавно в Костополі вчинила внучка зі своєю бабцею, вважаючи її за відьму?! «Убити і спалити!» кожну літню жінку, тільки-но запідозрив у ній ознаки чогось недоброго?! А якби спробувати зрозуміти, перейнятися кожною клітиною її єства, кожним почуттям і порухом її думки, і все-таки простягнути цій людині руку… І все-таки наказати їй: «Живи!» Але ж таки нелегко зрозуміти звичайну жінку… А може, не треба нам розуміти її як жінку, може, нам варто зрозуміти її як людину, передусім як людину — живу істоту, якій Бог віддав частинку свого Святого Духа?

Це ж так багато значить — просто вдивитися в її обличчя, пройтися рукою по його зморшках, немов по зарубцьованих ранах історії нашого краю, й десь там намацати і свою провину, і врешті-решт пройнятися почуттям, людської гідності й величі!

Я

І чого то так? І чого? Здавалося б, ті самі очі. Мої ж очі! І як це так сталося?! Що так понівечене моє чоло! Хіба воно колись хмурилося? І щоб мій ніс коли так кривився!.. А мої щоки не западали навіть від великого голоду. Зуби! Завжди такі білосніжні й міцні. От, один ніби ще тримається. Ні, вже геть розхитався. І невже навіть це волосся, яке завжди було моєю гордістю, тепер доводиться ховати під величезною хусткою? Ну ніяк не може бути воно моїм — я завжди мала чорне як смола! Завжди… Цей внук, тільки він міг підсунути мені люстро, аби спотворювало моє, таке гарне, обличчя. Стала страшна як смерть. Як смерть! Це вона! Вона бере собі моє волосся. Вона щоночі приходить до мене. Хапає мене в грудях. Душить мене. Або ж — як вкусить за серце! Падлюка така! Хоче мене з’їсти. Гадає, що я сплю. А я вже знаю, коли її очікувати — десь між третьою й четвертою ночі. Ніколи мені не є так зле, як після її відвідин. Тоді мене все нестерпно болить, усю ламає. Як мені недобре! Як я боюся тої ночі!

І чого ти так мене мучиш?! Нащо я тобі потрібна? Ти вже забрала від мене і чоловіка, і єдиного сина, і Дмитра, який, хоч старий, а все ж якоюсь опорою був. Уже все забрала. Але для чого тобі я, жінка? Для чого жінка жінці?! Ти, негідниця, стерво, вкрала моїх чоловіків, та ще й далі чогось до мене чіпляєшся. Не можеш, як і всі жінки, пробачити мені, що мене любили? Йди геть від мене! Ненажера! Дзуськи тобі! Я просто так не піддамся. Чуєш?! І не підступай! Стерво! Вважаєш, тобі все можна! Ненажера така!

«Швидка»! Це «швидка»?! Негайно приїжджайте. Я помираю. Ой! Ой, мені погано. Мені так погано. Що болить? Та все болить… Та ні, ні, я сьогодні ще не викликала «швидку». Та це було вчора звечора. А сьогодні ще ні. Ой! Ой, помираю… Приїдете?! Приїжджайте!

Самі муки. І чого я так мучуся? І чого? Хоч би ще син не помер, мій Ромчик. Хоч би він ще жив. І як то так: живе людина, живе, раз — і нема? Такого не може бути. Ніщо нікуди ніколи так просто не пропадає. Такого не може… Де ти, мій Ромчику? Як тобі там з татом? І чого це ти мене залишив? Ти ж бачив, яка я хора. А ти мене залишив. І що то таке — цей інфаркт? Як я його боюся. І сина, і чоловіка закатрупив прямо на моїх очах. Цей інфаркт! Живе людина, живе…

Так-так, це я хора. Сюди! Заходьте сюди! Що зі мною?! Отутка в грудях коле. Їй-богу, це — інфаркт. Відженіть його від мене. Відженіть цього дідька, я вас благаю! Ой, помираю… Ви ж лікар! Ой! Ви ж повинні… «То вже старість! То вже старість!» Я сама знаю, що вже немолода! Гадаєте, якщо стара, то вже не тре… лікувати. А ви візьміть і збадайте мене, візьміть тую свою слухавку і збадайте. Як може бути все нормально?! Якщо я хора! Дайте мені укол! А ви дайте мені укол, і я не буду кричати! Та якого-небудь. Я вас благаю, якого-небудь. Пощадіть мене! Та ніяка я не наркоманка, що ви таке встрелили… Я просто помираю. Га? Вже вся синя від уколів? Що? Не можете знайти місця, аби вколоти? З тої і з тої сторони? Та я безперестанку грію грілкою! Е, ви таке скажете… На молодій дупі ви б ще знайшли місце, а на моїй не хочете. О…о…о… дуже вам дякую, пане лікарю. Нехай вам дасть Бог здоров’я!

Пішли… от паразити. Кажуть мені, що старість. Я сама знаю, що вже немолода. Покидьки! Була б я дівкою, то обмацували б мене з ніг до голови. А тепер навіть і подивитися не хочуть. І де моїх вісімнадцять літ?! Вісімнадцять літ… Як тоді хлопці упадали за мною. Як я їм голови крутила, хе-хе… і не тільки… Літали за мною, як навіжені. Як бджоли за медом. Сиділи під огорожею і лише видивлялися, аби хоч вийшла на ґанок. І спробуй було не вийти — вистукували камінцями по шибці так, що раз були надбили. Але потім разом з ними не знала, куди втікати від тата — так прутом дістала, що довго мені хлопців не хотілося… Мої кавалєри ніяк не могли поділити мене між собою — все очікували, що сама когось виберу. І спробуй вибрати: Семен був найгарніший хлопець в нашому селі — високий, густе чорне волосся, карі й завжди усміхнені очі, такий, як то буває на картині; а Дмитро, хоч і не був такий гарний, і тілом не дуже вдався, проте мав тверду вдачу, — хотілося, аби він завжди був поруч. Та й були вони такі друзі, що годі було їх роз’єднати. Я вже й не знала, що маю робити з ними. Всі пальцем показували, тільки-но де з’явимося втрьох, бо стільки було бабисьок без жодного… Хехе, і як же діти збиткувалися з тих, що не мали жодного хлопа! Була така Настя, за якою завжди бігли малі збиткарі, будь-чим кидали, та ще прозивали старою дівою. І що ті діти можуть знати, як тільки не підслухавши у старших? Та й то правда, що дівка є ніяка без хлопа. Я навіть не хотіла б жити, якби хлопців не було. Е, дурна та, що цурається хлопця. Бо саме в нього є те, чого їй найбільше бракує… Та ті мої залицяльники один одному завжди заважали — двоє, а бодай поцілуватися нема з ким. І спробуй було тут не казитися? Я вже не мала ради з тою їхньою дружбою. І яка то може бути дружба, коли між ними стоїть гарна дівка? На дідька мені здалося таке залицяння. Я не розумію жодної дружби між товаришками; якби йшлося про мого хлопця, якби сміли стати мені на дорозі — видряпала б їм усім очі, повидирала б волосся… Таке їм зробила б, що все життя обходили б чоловіків десятою дорогою. Тільки посміли б ті курвиська, то зігріла б їх так, як жодне кохання не зігріє. Знаю я їх… Нехай хтось собі не гадає, що кохання дається просто так. Нелегко мені було посварити Дмитра з Семеном, та ще спричинити між ними бійку. Диваки, вони так ніколи й не здогадалися, що причиною цього був мій дурний язик… Один одному докоряли в підлості, шмагаючи чим попало, поки на мене не бризнула Семенова кров. Я, дурна, вдавала, ніби їх розганяю. Добре, що сама ще не дістала А може, було б краще, якби дістала — легше було б на душі. Визвірилася на них за заплямовану суконку, цілковісінько нову, викрикуючи, що вони обоє не варті цієї суконки. А через те, що кров була Семенова, то винним у всьому, звичайно, виявився він.