Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
—О Боже! — обурено стогнала Юлія. — Тебе так багато в мені… Я не можу… Я не можу… Я не мо!.. Я не…
—А мені тебе мало! — лоскотав їй шепотом вухо Шульга. — Мало, мало, і вічно буде мало, порятуй мене від цього недоситу, порятуй і спаси…
—Але ж я не можу! Ця полиця… Вона така вузька!
—Зате ти широка! Ширша за все на світі!
—І нікого тобі не нагадую?
—Тільки саму себе. Ти єдина і неповторна. Ти… Мені б хотілося… Саме від тебе… Почати всі початки…
—Помовч. Це просто ефект перенесення любові. Бо любов переноситься так само, як вірус «Гонконг». Розкажи мені про жінку, на яку я схожа.
—Ти і є тою жінкою.
—Це не те… Коли ти розказуватимеш, нічого не втаюючи, тоді я… Ну, ти цього не можеш знати… Це тільки жінки…
Він жив у ній і вмирав, він ставав неймовірно ніжними слідами її таємничих глибин, він радісно самознищувався в цій первісній вологості, в цих диких мавпячих стінах, перетинках, мембранах, здриганнях… О, здригання вічності!
Здригання її розлогого тіла мовби передавалося всьому поїзду, його залізним зчепленням, сталевим колесам, тугим ресорам.
—Ти на фронті ґвалтував? — несподівано спитала вона.
—Ну!
—А бачив, як Гвалтують? Німкень, коли ви вдерлися туди як переможці?
—Ну, чому я повинен був це бачити?
—А коли б побачив?
—Я ж на танку. Наїхав би на цих… танком…
—На ґвалтівників?
—Ну!..
—А на жінку?
—Ну, чому на жінку? Навіщо таке питати?
—А тоді й сам би?.. Ґвалтував?
—Ну… Чому ґвалтував? Мені жінки й самі… З охотою…
—Знаєш, хто ти?
—Наприклад?
—Ти тварюка! Ти брудне, тупе створіння! Ти!.. Але я шалію від тебе! Обніми мене! Обхопи за стегна! А тепер вище!.. Ширше! А тепер… Розчахни мене!.. Всю! Роз…
Він дихав над нею легко, радісно, піднесено. Щедро віддавалися сили, снага, поцілунки, слова…
—Ти про жінок… чи ґвалтував… Я ніколи не розмінювався… Тілом своїм не… Міняти можна душу, життя, але не тіло! Ніколи!.. Моє тіло призначене тільки для твого тіла… для тебе… і я готовий був ждати тебе хоч і тисячу років! Готовий на страждання, на муки, на життя неповне, вкорочене, скалічене, коли хочеш…
—Ти знов за оті свої дурниці про перевтілення? Про якусь жінку, що звалась Юлія… Чи скільки їх було в тебе?
—Це була завжди ти! Зрозумій, повір…
—Хотіла б я бачити жінку, яка готова пожертвувати собою. Заради іншої! Хоч би й заради рідної сестри! А тобі самому? Коли вєе це правда, і ти… Ну, зустрів мене… Ну… Але ж одна коротка ніч… Що вона тобі? Проблисне — і не помітиш…
—Слід залишиться навіки. Золотий слід у душі. Мов золота нить, шо веде на небеса.
—Я — і небеса?
—А ти ж думала!
—Ой, Шульга, Шульга! Коли б я могла не піддатися. Але я згоріла, спопеліла, розвіялася вітром… Коли ти ніс мене по сходах, від тебе бив такий страшний вогонь, що я вже там згоріла без решти, спопеліла, знищилася, пропала, і коли ти там, нагорі, вже в готелі, звертався до мене, я не чула твого голосу, не розрізняла слів, нічого не тямила, окрім того, щоб бути з тобою, а ти не чув того чи не хотів чути, ти приніс мене від Волги майже голу, тільки вузенький ліфчик і ще вужча стьожка трусиків, які ледь прикривали моє розвожене лоно, але ще оголенішою була тоді моя душа, безнадійно і беззахисно оголенішою, але ти не помітив того…
—Юлько, я все тоді помітив і все знав, і… але не хотів зловживати твоєю беззахисністю…
—Ти що — просто кретин чи надзвичайно терплячий кретин?
—Вважай, надзвичайно терплячий…
—А яка нагорода за цю надзвичайну терплячість?
—Ти!
—Я?
—Ти!
—Боже! Невже треба було жити, нікчемствувати, підлотствувати, вмирати від сорому й ганьби, спати з імпотентами, божеволіти від безнадії тільки для того, щоб зрештою… Ти мене не дуриш? Ти, Шульга, ліворукий, тобі не можна вірити, хоч як же хочеться вірити, ой, як хочеться! Поцілуй мене ще раз! Цей поїзд летить, як шалений!..
Її рожевий халатик лежав на підлозі, як великий ніжний метелик. Юлія сягнула рукою вниз, Шульга перехопив її руку.
—Не треба одягатися. Я хочу, щоб ми посиділи, як у раю. І щоб я міг вмирати й воскресати в німбі твого тіла…
—А коли хтось постукає?
—Хто може стукати посеред ночі? Весь поїзд спить, спить Європа і Азія, всі сплять, як апостоли в Гефсиманському саду, весь світ спить, тільки Христос пильнує в смертній тузі перед своїм мучеництвом… А я пильную перед святістю твого тіла…
—Ти що, Шульга, піп чи, може, дяк?
—Я мужчина! Хіба ти не відчула цього?
—Ох, відчула, відчула! Не те слово — відчула! Хіба це можна передати будь–яким словом? Ти хочеш, щоб ми пили шампанське? Ні, з тобою — тільки коньяк! Досить з мене Хомухіного кефіру по саму зав’язку! Коли ти ніс мене по східцях від Волги вгору і вгору, вище і вище і коли цілував на кожній приступці так, як не цілував мене ніхто й ніколи, ти мовби возносив мене тими неймовірними поцілунками вже й не над берегом, не над цим шматком землі, не над «дружбою народів», що галалайкала десь унизу довкола сірого Хомухи, а над усією землею, над материками, над віками, над часом, над вічністю, і кров у мені гриміла й клекотіла вже не просто кров’ю матері й батька (а в мене мати, щоб ти знав, казанська татарка Алія, а батько руський Никін Никонович Никонов, може, від вашого київського літописця Никона), а сотень і тисяч незнаних, таємничих предків, імена яких розлунювалися в мені, може, так само, як назви оцієї вічної ріки, що ділить дику, жорстоку Азію і ще жорстокішу, як подумати, Європу… Ітіль. Ра. Волга… Що б ти вибрав для мене з цих назв?
—Юлю, — обійняв її тепле плече Шульга. — Ти дуже розумна, мабуть, розумніша за мене… Я капітулюю… Але ти не знаєш головного.
—Ти назвеш це головне?
—Твоє тіло розумніше за твій мозок.
—Це що — образа?
—Для головного спеціаліста Міністерства енергетики — так, а для справжньої жінки — найвища похвала.
—І ти наважуєшся розставляти оцінки?
—Для тебе тільки найвищі!
—А тобі не здається, що ти надзвичайно самовпевнений тип? До речі, як усі ви, українці.
—Іноді доводиться бути самовпевненим. Іноді ти просто приречений на це.
—І ти приречений?
—Коли хоч.
—Я готова вбити тебе за твою самовпевненість!
—Убити — найпростіше… А полюбити?
—Ну, чому, чому я повинна полюбити тебе, грубого, незграбного хохла, фантастичного, ніби з африканських джунглів, самця з дикою потенцією, випадково, по–ідіотському зустрівшись на цьому ідіотському збіговиську, вигаданому безнадійним імпотентом Хомухою, чому я повинна зламати все своє життя, зламати свою душу, знищити себе, самознищитися, і все це, — який жах і яка ганьба! — добровільно, з радістю, з хтивим нетерпінням?..
А поїзд гримів далі, уздовж прадавньої Ітілі з жовтою, як в азіатських тигрів очі, водою, може, по рейках, прокладених по страшній Владимирці, дорозі, по якій гнали з Москви каторжан за цю ріку, за Урал, в Сибір, у вічну мерзлоту, в смерть і непам’ять…
Шульга тулився своїм великим, потужним тілом до цієї мудро–прекрасної жінки, він хотів би сказати їй про те, що "все своє життя любив тільки її, навіть не знаючи, бо тільки в ній уся жіночність світу. Як кажуть японці: «Одна квітка краще, ніж сто, передає квітковість квітки».
—Ти для мене не квітка, а квітковість квітки, — обціловуючи Юлію, прошепотів Шульга.
—А що це таке?
—Ну, це трудно пояснити. Давай здалеку. Які найбільші святині в людства? Вітчизна, держава, релігія, сім’я. Все споконвіку визнане, узаконене, освячене, і все, зрештою, вороже і чуже людині, яка народжується і вмирає сама по собі, безнадійно, вічно самотньою, спершу вирвавшись з дикого світу, а тоді знов поєднуючись з ним неминуче і безповоротно. То, коли так, може, природніше було б і жити диким життям? У нас у Києві, може, найзнаменитіша в світі Києво–Печерська лавpa. Лавра означає великий монастир з особливим статутом. Але Печерська — це печери, це видовбані в київській глині тисячу років тому печерки–сховища, куди втікали від принад і всього зла світу схимники, які, замуровуючись там, сподівалися знайти праведне життя. Куди ж вони втікали — в святість? В підземелля, в глину, в первісний світ, у дикість. То, може, святість і дикість — це те саме? І, може, їх не слід розділяти, як, скажімо, розділяють тварин на травоїдних і м’ясоїдних. Всеїдна людина, всеїдні домашні тварини, а над усіма ними найвсеїдніша свиня, що за своєю біологічною будовою найближча до людини. Людина ж страшна у своїй всеїдності, надто чоловіки, які кидаються на жінок за принципом «аби жінка».
