Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги хорошего качества txt) 📗
А Валерія крутилася поміж ними, проводила мене крізь цей лабіринт мовчунів, які нагадували мені тих мовчунів, що разом з Євгеном колись оточували Алю коло міської пошти. Валерія почувалася прекрасно в німому колі обожнювання, тут не вистачало ще доцента Крижня, та, може, Кривцуна, та ще, мабуть, із сотню чоловіків, знайомих Валерії. Та коли б і решта прийшла сюди, то дівчина, видно б, не розгубилася й не розгнівалася, а була б тільки рада й задоволена з такої своєї популярності.
Ніколи я не думав, що може існувати на світі така істота, гарна, розумна, незвичайна і водночас химерна, майже божевільна!
— Так,— оголосила Валерія, коли я закінчив обтяжливу церемонію знайомства з мовчунами,— а тепер, Митю, ти повинен познайомитися з моєю тіткою!
Вона відчинила двері до сусідньої, суміжної кімнатки. Планування в таких квартирах перевершує всі відомі світові стандарти, кімнатки з'єднані в такий спосіб, що в першій ніколи не матимеш спокою, бо через неї ходитимуть всі інші члени родини, а в другій почуватимеш себе добровільним в'язнем, коли в передній збереться навіть не така запаморочлива кількість гостей, як у Валерії.
Я переступив слідом за Валерією поріг другої кімнати, вже сповнений співчуття до нещасної тітки, яка змушена нишкнути тут мало не щовечора, але відразу забув про співчуття, побачивши ту саму жінку, яка була тоді разом з Валерією на базарі, гарну сиву жінку, трохи сувору, може, через темне вбрання, а може, через дуже чорні брови, які контрастували із сивим волоссям. Жінка не мала вигляду стражденниці, вона спокійно сиділа собі в глибокому сучасному кріслі, не сиділа, а напівлежала, читала перед тим якусь товсту книжку, а коли ми ввійшли, поклала книжку на коліна й глянула спершу на Валерію, потім на мене.
— Познайомся, тьотю,— сказала Валерія, лащачись до тітки,— це Дмитро Череда. Пам'ятаєш, про нього писали в газетах.
— Не пам'ятаю,— трохи здивовано мовила тітка.— Ти ж знаєш, Валеріє, що в мене погана пам'ять на імена.
— Ну, я теж не пам'ятаю,— але він не вірить! Ну, та ти поговори з ним, а я побігла до своїх баранців!
І вона вибігла, а я підійшов до тітки, вона подала мені руку, сказала:
— Мене звуть Пелагея Йванівна.
— А мене Дмитром.
— Це гарне ім'я. У Валерії батько — теж Дмитро.
— Вона мені не казала. Взагалі нічого про себе...
— Ну, вона іноді забуває... Трохи неорганізована...
— А мені сьогодні здалося, що вона просто геніальний організатор! Я ще ніколи не...
— Ви хочете сказати про тих хлопців? Ви давно знаєте Валерію? Недавно? Всього два тижні? Це мало... Вона, знаєте, дуже незвичайна дівчина. Єдина донька в батьків... Батьки в неї — педагоги. Вони працюють у районі... Ви теж не знаєте? Я все життя працювала педагогом. Тепер на пенсії... Але принципи... Знаєте, у нас, педагогів, принципи... На жаль, сучасні діти більше схожі на свою епоху, ніж на своїх батьків. Валерія не має нічого спільного з нами... Вона трохи захоплюється. Але я не забороняю. Тут навіть є своєрідний принцип... Вона ще дівчина, зовсім молода, в неї все попереду, тому я не можу допустити, щоб вона рискувала. Ви мене розумієте? Захоплюватися кимсь одним— це може обернутися катастрофою. Розбите життя, невдале кохання. Я сама через це ніколи не мала родини. Але це мій власний принцип... А за Валерію я спокійна. Я щотижня пишу листи до своєї сестри, бо вона просить, щоб я повідомляла все про Валерію. І ми всі спокійні... Поки довкола Валерії роїться відразу десять чи двадцять хлопців, ми спокійні. Це прекрасно!.. У нас принципи. Цілковита безпека для дівчини лише тоді можлива, коли довкола неї отак... Ви бачили, скільки в тій кімнаті? Буває більше... І всі такі смирні, дисципліновані хлопчики. Вони мені подобаються... А ви — смирний?
— Я смирний, як ягнятко,— промимрив я, скориставшись наданим мені правом голосу.
— Ви маєте справу... Ви вчитеся..
— Я робітник.
— Як? Рядовий робітник?
— Рядовий. Трубопрокатник. Ви, мабуть, чули, що в нас у місті живуть трубопрокатники?
— Я пишаюся тим, що народилася й живу в місті трубопрокатників... Але зараз немає робітників. Усі робітники стають інтелігентами... Всі вчаться. Ви теж учитесь?
— Учусь,— скромно повідомив я.
— Де ж саме? Разом з Валерією? Чи ви в металургійному вечірньому?
— Я вчуся не бути дурнем...
Аж тепер тітка поглянула на мене уважніше і, видно, помітила мою деяку несхожість із мовчунами, що ними набита була перша кімната, принаймні я не видався їй занадто смирним. Це її трохи здивувало, але не так, щоб вона відразу зрадила своїм принципам або негайно взялася їх переглядати.
— Ви маєте характер,— задоволено відзначила Пелагея Йванівна,— мені завжди подобалися мужчини з характером... На жаль, тепер світ наповнений безхарактерними мужчинами... Ви помічали в собі характер?
— Не можу вам сказати точно. Може, й помічав, але я не знаю, що це таке...
Я ще й досі стовбичив перед Пелагеєю Йванівною, не міг би сказати, що то було найзручніше положення, щиро кажучи, не дуже мені хотілося долучатися до товариства в сусідній кімнаті, але й стояти під допитом теж якось не випадало, тому я почав потроху шпигати принципову тітку своїми відповідями, сподіваючись завдати відчутного удару по її принципах. Та вона була так заглиблена в свої принципи, що не зауважила мого тону, тітка теж схожа була на свою епоху, на ту епоху, що геть полишена почуття гумору, ось де б порозкошував доцент Крижень з його серйозністю! Та й для Держикрая знайшлося б місце в серці Пелагеї Йванівни. Може, Валерія, наслухавшись тітчиних принципів, несвідомо симпатизувала таким людям, як Крижень або Держикрай? Або вони вичували в ній вихованку Пелагеї Йванівни?
— Ви знаєте доцента Крижня? — спитав я тітку.
— Ні, на жаль... Валерія нічого не казала про доцента...
Видати, Пелагея Йванівна на весь світ дивилася з погляду Валерії. Племінниця слугувала єдиним джерелом інформації, чи що.
— А Держикрая теж не знаєте?
— Не чула, не чула...
Після цього можна було б ще спитати тітку, скажімо, про Шляхтича, про секретаря парткому Василенка, про старого Чемериса або про заводського поета, про яких вона, мабуть, теж не чула, а тоді сказати: «То про що ж нам з вами говорити?» Але я хотів справити враження вихованого хлопчика, хоч трохи, щоправда, їжакуватого, але все ж вихованого, тому не спитав Пелагею Йванівну про те, чого вона не знала, а сказав інше:
— А я бачив вас торік восени на базарі. Разом з Валерією. Ви купували троянди. Дві червоні, одна біла... Прекрасні троянди...
Пелагея Йванівна не хотіла відбігати пам'яттю аж так далеко.
— Забула. Це могла бути витівка Валерії. Вона любить купувати квіти, хоча в мій час було навпаки: хлопці купували дівчатам квіти.
— Тепер рівноправ'я,— нагадав я,— кожен має право купувати квіти сам собі.
Пелагея Йванівна хотіла зацікавитися не зовсім звичайною постановкою проблеми рівноправ'я, але передумала, піднесла до очей книжку, стала шукати місця, до якого перед тим дочитала.
Що ви знаєте про засоби для активізації розумової діяльності своїх слухачів? Найліпше діють так звані ситуації утруднення. Урвати думку на півслові, даючи змогу слухачеві домислювати решту. Поставити запитання, на яке немає відповіді. Приголомшити обіцянкою відкрити таємницю мало не державного значення. Один лектор завжди починав свої лекції з того, що просив щільно причинити двері, позачиняти кватирки у вікнах, стати кільком чоловікам коло дверей, щоб не пускати сторонніх,— і після цього слухачі вже були готові!
Але ж Пелагея Йванівна — це не рядовий слухач, охоплений на сто процентів лекціями товариства «Знання»!
— У нас принципи,— сказала вона,— нам не треба зайвого.
— А що зайве? — необережно поцікавився я.
— Те, що не стосується головного.
— А що не стосується головного?
Вона глянула з-понад книжки на мене, зміряла мою постать згори вниз, і навпаки; виміри, видно, дали картину невтішну, бо Пелагея Йванівна зітхнула і з великим болем дозволила мені нарешті:
