Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги хорошего качества txt) 📗
— Ви хочете сказати, що я трохи ненормальний? Тримав у голові дівчину й індика...
— Хочу вас заздалегідь попередити, що я — цілком нормальна дівчина. І коли навіть піду до вас додому, то це ще ні про що не свідчитиме... Торік на базарі я вас не помітила і не жила спогадами про вас — це перше, що ви повинні знати. Друге — це те, що в мене маса знайомих хлопців. З Москви, Ленінграда...
— І з столиць союзних республік,— підказав я.
— Слухайте, з вами просто неможливо говорити серйозно! — вибухнула Валерія.
— Ви спробуйте, яку ікру готує моя мама, а потім ми з вами дамо телеграми масі ваших знайомих хлопців, з яких вони довідаються про ваші переживання...
— Гаразд. Я піду їсти прославлену вами ікру. Але не шкодуйте...
— Нічого, нічого. Після атомного вибуху руками не махають, як сказав би Держикраїв компютер.
Нам пощастило. Дощ загнав додому всіх членів родини, навіть Держикрай не рвонув сьогодні в шалену свою прогулянку по шосе, він лежав у кріслі й читав «Час быка» Єфремова, підкреслюючи окремі й цілі абзаци, спершу не звернув уваги ні на мене, ні на Валерію, яку я мерщій запросив до своєї кімнати, але потім Держикрая, видно, щось шпигнуло під бік або спрацювала його високорозвинена сигнальна система, він відклав книжку, потинявся по квартирі, створюючи скрізь робочий шум, і зазирнув до нас:
— Дозволите?
— Можна,— сказав я.— Поклич також Зізі. Мама дасть ікру і ми їстимемо просто тут. Вино з моїх запасів.
— У мене є марочний коньяк,— розщедрився Держикрай.— Дозвольте?
Я був великодушний, мов той король, що помилував убивцю, заявивши при тому, що не може врятувати його від кари розгніваних громадян, які чекають на убивцю під вікнами палацу, щоб розтерзати.
— Знайомся,— сказав я Держикраєві.— Це Валерія.
— Держикрай,— сказав він, обмінюючись з Валерією потиском рук і трохи довше, ніж належало в таких випадках, тримаючи дівчину під прицілом своїх чорних окулярів.
— Це ви грали Шейха? — спитала Валерія зацікавлено.
— Шейх — несуттєво,— строго відповів Держикрай.— Але коли вас цікавить... Ми не надаємо особливого значення... Однак за тиждень хочемо повторити спектакль... Запрошую вас подивитися...
— Дякую. Прийду,— несподівано згодилася Валерія.
— Прекрасно,— нарешті відвернув од неї свою крутолобу голову Держикрай.— А тепер питимемо коньяк.
— Не забудь покликати Зізі,— нагадав я зятеві, трохи дратуючись з його поведінки, а ще більше — з безглуздого вчинку Валерії.
— Ти що — справді хочеш іти на спектакль? — спитав я дівчину, коли Держикрай пішов за своїм марочним коньяком.
— А чом би й ні?
— Але ж ти дивилася з доцентом Крижнем?
— Тепер хочу подивитися з кимсь іншим.
— З ким же — цікаво знати?
— Наприклад, з Дмитром Чередою.
— Коли так, то в мене з душі скотилася ціла каменоломня. Я стаю поклонником театрального мистецтва.
— Але за тиждень може статися багато змін,— лукаво глянула на мене Валерія. — Тиждень — це сім днів. Я можу зустріти сім цікавих хлопців, кожен з яких може запросити мене або ж на цей спектакль, або ще на цікавішу річ...
Я хотів заявити їй рішуче і категорично, що другого Дмитра Череди на світі немає, але вчасно втримався від заяви, яка видалася б для Валерії смішно-невмотивованою, та й Держикрай, завдяки своєму вмінню точно розраховувати час, нагодився з коньяком саме тоді, коли з мене от-от мала вискочити змішана група хижаків, і я міг припуститися вчинків, наслідків яких ніхто б не взявся передбачити.
Зізі принесла все, що належалося до столу, бо ні мама, ні, тим більше, наш батько не стали порушувати усамотненості молодшого покоління, ми засіли вчотирьох. Валерія з цікавістю поглядала то на Зізі, то на Держикрая, на мене вона й не дивилася мовби, зате я не міг одвести від дівчини погляду, а Держикрай, забувши про свою напиндюченість, і собі змагався зі мною, вицілюючи Валерію своїми окулярами. Несподівано він став таким балакучим, яким ніхто з нас його й не бачив ніколи: мабуть, подіяв на технократа коньяк, бо ж технократи в принципі заперечують вживання алкоголю, за що алкоголь мав би їм належно мститися.
— Держикраю,— зауважила Зізі,— ти сьогодні розчулений. Це тобі не личить. Ти ж знаєш, що я не люблю цього.
— Я розчулений,— звертаючись до Валерії, сказав Держикрай,— точно — розчулений. Може, через те, що не поїхав сьогодні машиною. Бачите, я щодня ганяю машиною по шосе, десь кілометрів за сто або й далі, залежно від настрою. Це дає необхідну твердість. Бо мужчина повинен мати в собі твердість. Мужчини змушені приймати рішення. Щодня, щогодини, щомиті приймати рішення. Встигати не запізнюватися. Вчасно приймати рішення. Для цього — твердість.
— Є ще закон відшкодувань,— втрутився я,— він рятує людину від усіх нещасть. Людяний закон. Я сам його відкрив і сам застосовую...
— Але сьогодні я розчулений,— не слухав мене Держикрай, - сьогодні мене потягло на поезію, коли хочете. Може, дощ... Може, ще щось... Не знаю. Коли кохаєш, треба поїхати, покинь дружину, покинь дитину, друга покинь і подругу також, покинь коханку, покинь кохання, коли кохаєш, треба поїхати.
— Уявіть собі: я не люблю віршів,— засміялася Валерія,— а ви, Зізі, любите?
— Зізі любить Держикрая, а Держикрай любить Зізі,— сказав я,— але щоб Держикрай читав вірші, то такого ще ніхто в нас і не чув. Це йому, видно, склав компютер.
— Гаразд,— стріпнувся Держикрай,— киньмо поезію. Пропоную невеличку проїздку! Найвищі переживання при дотриманні всіх правил руху і гарантуванні безпеки!
— А що? — вигукнула Валерія.— Я не проти!
— Держикраю, ти п'яний,— нагадала Зізі, але нагадала якось нерішуче, так, ніби вона ладна була згодитися навіть на божевільну їзду в машині, аби тільки вирвати Держикрая з незвичної для нього розчуленості. Але звідки вона знала, що він і в машині не читатиме віршів? Забуде про дорогу, про небезпеку й вичитуватиме складені позбавленим серця компютером слова, які на мене, наприклад, не впливають ніяк, але невідомо ще, як подіють на таку некеровану дівчину, як Валерія, або й на саму Зізі.
— По-моєму, єдиний вихід,— запропонував я,— це щоб ти, Зізі, вкрала в Держикрая ключі від машини. І чим швидше це ти зробиш, тим буде ліпше. Застосуй закон попереднього подолання обставин.
— Неможливо,— Держикрай дістав з кишені брелок з ключиками, закрутив ними перед моїми очима,— коли рішення прийнято, ніхто не може стати на заваді. Ми всі їдемо. Це сказав я. Заперечення? Попереджаю, що найменші заперечення розцінюватимуться, як боягузтво. Заперечень немає. Їдьмо!
І ми їхали. Нічого безглуздішого в моєму житті не було. Навіть коли я летів з башти танка, то й тоді керувався все-таки якимись благородними мотивами: хотів довести всім свою цілковиту готовність обороняти Вітчизну за будь-яких обставин. Не довів там — виправдався на заводі, але завжди мав наміри чисті й чесні. А щоб отак летіти по нічному, задощеному шосе, грати в лотерею із життям? Ви можете виграти п'ять тисяч, але можете й не виграти. Трипроцентна позика. Все ж таки три проценти шансів. А тут ми не мали й трьох сотих процента. Шалена гонитва без мети, без кінця й краю, дике ревіння двигуна, свист і гудіння вітру. Розсваволена машина полишала позад себе дерева, стовпи, зустрічні машини, мокрі поля, села, людей, хмари, темряву, зорі, дощ і стихії, міста, може, й держави, материки, це вже була й не машина, а мовби цілий світ, який летить кудись, мчить, рветься, божеволіє від запаморочливого руху.
— Хоч з великою долею умовності,— прокричав з темряви Держикрай,— але в цій гонитві ми моделюємо ціле людство!
Він, здавалося, вже прихитрився поставити машину на задні колеса, вона вже от-от мала здійнятися в повітря, летіти в космос і в безвість. Коли це мала бути модель світу, то мені б хотілося гукнути: «Затримайте цей світ, я хочу висісти!»
У мені говорив не боягуз, не обережність протестувала проти такого безумства — то подавав голос здоровий глузд, якому я вірив досі й хотів би вірити й надалі, не піддаючись приступам шаленства, як Держикрай. Мене дивувало, чому мовчать наші жінки. Зізі сиділа попереду поряд з Держикраєм, я тільки здогадувався, що то вона там сидить. Але хіба ж то справді була Зізі? Принишкле, підкорене волею Держикрая створіння — моя вічно розвихорена, непокірлива сестричка? Не може бути!
