З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович (серия книг TXT) 📗

— Та що його, посадовили до в'язниці? Затримали дружинники? Обстригли в міліції?

— Це надто примітивно... Справа складніша... Заплутаніша... Сказати б, набагато болючіша й серйозніша... Ти довідаєшся про це... Ти ще молодий, Митю, але..

І цей за рибу гроші: молодий! Змовилися вони всі, чи що? Єдиний фронт проти Митька Череди: Чемерис, Токовий, тепер навіть Шляхтич! Для всіх я молодий! Для Зіни — молокосос, вища ступінь, для тих же молодий, що звучить ще образливіше, бо сестричка величає мене молокососом все ж таки з любові до мене й співчуття, а ці всі словом «молодий» відштовхують, недвозначно дають зрозуміти мою недорослість, а отже, неспроможність збагнути те, що для них читається, мов розгорнута книга.

— Де ж хоч він? Євген! Він хоч дома чи де? — став я допитуватися в Шляхтича, розгублено й справді по-молодечому ще непослідовно, бо Шляхтич, який, здається, взагалі сьогодні не ходив додому спати і тепер пробув цілий день у цеху разом зі мною, знав про Євгена ще менше, ніж я, або й зовсім нічого не знав. Але тоді чому ж він натякав на якісь там межі, уподібнюючись до вельмишановного доцента Крижня, що, закликаючи до суджень із погляду вічності, сам лишався обмеженим дурнем із будь-якого погляду, свідченням чого було його залицяння до Алі, наприклад.

— Очевидно, вдома,— спокійно і, я б сказав, з нехіттю продовжувати розмову відповів мені Шляхтич.

— Ми повинні зайти до нього! — вхопився я за думку, єдину в такому випадку, принаймні єдину для хлопців мого гатунку. Бо й що б там я ще міг вигадати?

— Зайди сам,— сказав Шляхтич,— я ще побуду в лабораторії. Ми домовилися з Фрусіним...

Можна було подумати, що Шляхтич перебрався жити на завод, і дядя Вася марно жде свого сина в «Діловому клубі». Але тут кінчалися мої повноваження й зацікавлення теж, надто ж сьогодні, коли з моїм другом Євгеном щось там сталося, та ще й сталося таке, що виходить за уявлювані й можливі межі нормальних припущень. Що, що?

З таким запитанням я й влетів до квартири, яку Євген займав з своєю тіткою, і хоч запитання це не було висловлене мною вголос, але воно легко вичитувалося в моїй нетерплячці, на моєму обличчі, в усій моїй постаті, яка нависла над Євгеновою тіткою суцільним знаком запитання, нетерплячої занепокоєності й нестямності.

Євгенова тітка належала до того різновиду народонаселення, про який нічого певного не можна сказати. Вона мала невиразну зовнішність, безбарвний голос, навіть стать її можна б визнати не як жіночу чи яку там, а просто слід було казати — «тітка». Відповідно до зовнішності, видимо, формувався колись і внутрішній світ тітчин, світ, який відзначався такою обурливою байдужістю до будь-яких проявів життя, що від зіткнення з ним кортіло або ж повіситися, або ж принаймні стрибнути з третього поверху (якби ця тітка жила на тридцять третьому — тоді з тридцять третього і так далі), але це не стосувалося мене, бо, вилітаючи свого часу з танка, я одержав заряд на багато мегатонн і міг би, певно, розбуркати не одну, а цілий мільйон тіток. Тітка відчинила двері на мій настирливий дзвінок, спокійно стала мені на дорозі — ні з носа вітру, ні з губи мови. Хоч ти підстрибуй до самої стелі!

— Де Євген! — закричав я.— Що з ним?

Тітка мовчки міряла мене поглядом. Тільки тепер я помітив, що очі в неї досить колючі і нагадували свердельчики. Такі очі як почнуть всвердлюватися в тебе, запахне смалятиною.

— Євген! — закричав я.— Де він?

Тітка показала собі через плече. Точнісінько як показував сьогодні вранці наш старший майстер Доживемо-до-ГІонеділка, ледь загнутим донизу великим пальцем, з натяком, може, зловісним: мовляв, чоловік там, десь позаду, й водночас не просто позаду, а й внизу, спущений у пекла страждань, хворощів, переживань чи нещасть. Вдруге за один день зустрічався я з загнутим донизу великим пальцем, день починався подробицями, закінчувався він так само, це мені не подобалося, хоч забобонності я й не визнавав.

— Він що, хворий? — спитав я ще, бо тітка, показавши на місцезнаходження Євгенове, не квапилася поступитися мені з путі, стояла переді мною так само байдуже і так само провірчувала в мені дірки своїми очима-свердельчиками, я не наважувався просто відгорнути її рукою, сподівався усунути тітку з допомогою слів-вигуків, викриків, нетерпіння свого, але переконався в марноті своїх зусиль, тому все ж вдався до заходу небажаного, але швидкого й рішучого: відтрутив, відштовхнув тітку й стрибнув до Євгенової кімнати.

Євген лежав на імпортному дивані, зовсім не схожому на мій диван, безпружинному дивані, який тільки вгинався під Євгеном, але не міг ні рипіти, ні постогнувати, ні покректувати. Та хоч би диван і володів такою властивістю, він би однаково не подавав свого диванячого голосу, бо Євген лежав на ньому тихо, нерухомо, обличчям до стіни, в мертвому розкиді рук, в незім'ятих, напрасованих, мов у Токового, штанях і в білій, теж незім'ятій нейлоновій сорочці, може, навіть при галстуку, але цього мені не вдалося відразу зауважити.

Коли чоловік лежить цілий день на дивані і в того чоловіка незім'яті, напрасовані штани — це завжди підозріло. Тут є щось неприродне, я б сказав так: піжонське. Це вже не хворий і взагалі ніякий чоловік, він просто демонструє лежання, він виказує страждання, як актор на сцені. Диван для нього — сцена. Відвідувачі, як оце я, мають виконувати роль глядачів. Про все це я подумав, як тільки забачив незім'яті Євгенові штани, і страшенно розізлився на свого друга за цирк на дому, втішило мене трохи тільки те, що не я один упіймався на вудочку. Бо коло дивана, підставивши стілець впритул, загнавши п'ятірню в свого дротяного чуба, сидів Гриша Фрусін, сидів і мовчав! Той самий Гриша Фрусін, до якого пішов сьогодні ось півгодини тому Льоня Шляхтич, щоб там, у лабораторії, ще щось підганяти й доперевіряти, щоб завтра, нарешті, вдарити по сто двадцяти градусах, по «рок-н-ролах», по трубах, по Токовому, по всьому білому світу й довести нашу правоту й наше право на вічність!

— А ти що? — сторопіло спитав я Гришу, забувши на мить навіть про Євгена, про його мертвий розкид рук і про непорушну безмовність імпортного дивана під маслакуватістю мого страждаючого друга.

Гриша вирвав п'ятірню з дротяних джунглів і відчасно стріпнув нею, показуючи, що все марно і ніщо не порятує нашого друга.

— Та що з ним? — тепер уже про Євгена спитав я Фрусіна, але відповідь була така сама, знов п'ятірня заглибилася в джунглі, знов вирвалася звідти з ще відчаєнішим стріпуванням.

— Так,— трохи оговтався я від несподіванки,— наука пасує перед загадковістю людської натури. Теорія відступає. Спробуємо застосувати практику.

Я підскочив до Євгена, вхопив його відразу в двох точках, рвонув до себе, спробував перевернути обличчям до нас. Євген пручався щосили, з чого я зробив висновок, що життя з нього не витекло, як бензин з пробитого бака, а коли ж він, відбиваючись, заїхав мені навідліг по зубах, я остаточно переконався в безпомилковості свого першого діагнозу щодо мого друга: Євген просто придурювався. Але яка причина? Що сталося? Тим більше, що й сам Шляхтич, чоловік серйозний, теж стверджував, що сталося щось серйозне.

— Єнько! — сказав я, повертаючи нас обох в дитинство.— Що з тобою, Єнько?

Він знову відвернувся до стіни.

— Хтось мені нарешті скаже, що тут діється? Ген, може, ти нарешті скажеш?

Я знову поторсав його за маслакувате плече, але знову дістав по зубах, зате цього разу вже не безмовно, а з мурчанням:

— Відчепись!

— Відчеплюся, але ж повинен я знати, що з тобою! — вигукнув я.

— Я хочу спати,— сказав Євген і навіть мовби зіщулився, мовби зробив намір підігнути під себе ноги, вмощуючись зручніше, але й далі зберігаючи неторкану незім'ятість напрасованих штанів. Заявляти про бажання спати в таку невідповідну хвилину могли тільки дійові особи дуже поганих п'єс. Та, здається мені, порядних п'єс я ніколи на сцені й не бачив, так що Євген не дуже-то мене й здивував. Але раз він діяв усупереч логіці, то я теж знався на таких речах і, навпаки, мав дотримуватися логіки залізної, тобто знов ухопити його за плече й спробувати повернути обличчям до мас.