Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
Може, Шульга навіть після всіх страхітливих, майже інфернальних випробувань зостався вірним тій єдиній жінці, яка стала на його земній путі, стала його призначенням, судьбою, щастям, запорукою життя вічного, яке не судилося смертним, але завжди сяє звабливою обітницею для них за праведність, доброчинства і благородство. Коли так, то де ж було його благородство і його доброчинство в голодний сорок сьомий рік? Чому він не шукав Юлії голодною зимою в легендарному місті чавуну й сталі, яке запихало невситиму пельку сталінської держави багатотонними відливками, тупим металом, циндрою, жужелицею, димом і полум’ям? А може, вона й не зазнала голоду. В міліції не голодують ніколи. Міліція завжди сміється. Як тоді коло кладовища.
Лише тепер Шульга згадав, що не встиг навіть спитати Олю–Юлю, чи то вона їхала тоді в «доджі» і сміялася разом з двома міліцейськими чинами, і чи вона в міліції чи деінде, і взагалі, хто вона і що, коли ж справді не Юлія з Ташкента, не… Він боявся почути оті нестерпні «не», тому й не розпитував ні про що. Та це не означає, що він кине цю жінку напризволяще і не захистить її від антрацитового прокурора!
Прокурор до Тетяни Омелянівни не повернувся. Десь перебув решту ночі з кубометром своїх манаток і тепер, мабуть, зготовлявся до нового штурму. Шульга надто добре знав підлу натуру таких людей, як знав і те, що повинен захистити жінку, послану йому долею.
Наприкінці війни мадам Черчілль дарувала радянським офіцерам–переможцям англійського сукна на шинелі. Тепер доброчинство виявляла вдова президента Рузвельта, присилаючи обідраним радянським студентам сяку–таку вдягачку і взувачку: відрізи на пальта й костюми, армійські ботинки на грубій підошві, робочі спецівки з такої цупкої тканини, що, здавалося, вік не зносяться. Розподіляло заокеанські дарунки факультетське профбюро, і, хоч Шульга був серед його членів, він затято відмовлявся брати собі будь–що, вважаючи це принизливим для себе. Однак тепер доводилося сховати надмірну гордість до кишені і йти на поклін до голови профбюро Тихонюка, хапуги й негідника, з яким за інших обставин Шульга не став би навіть говорити. Ще недавно була карткова система, студент міг продати свою денну норму хліба (вісімсот грамів) і таким чином мати якісь гроші, тепер картки відмінено, в магазинах з’явилися продукти, навіть мексиканські ананаси продавалися в центральному гастрономі і грецькі маслини, але ж не для голодраних студентів і не для воєнних удів з малими дітьми.
Тихонюк поварив воду з Шульги, але дав йому ботинки і якусь мало не водолазну куртку, все це було негайно продано на Озьорці, на виручені гроші Шульга купив трохи випивки, більше закуски, купив навіть свіжого винограду в молдаванів, одягнених у розцяцьковані кожухи і високі баранячі шапки–качули, і десь о сьомій вечора вже був на вулиці Поля, біля знайомої хатки, мовби справді перенесеної на дніпровську кручу з азіатських безвістей.
Хатка була темна і мовчазна. Шульга підрахував: робочий день закінчується о шостій, годину–дві на те, щоб забігти до магазину, добратися сюди, ну, хай не дві, а три години, він підожде, у нього в запасі ціле життя, а не якісь там години, він повинен діждатися, окрім того, повинен відбити новий ймовірний напад антрацитового прокурора, хоч не дуже виразно уявляв, як це він робитиме, надто коли той пригримить сюди з цілим нарядом міліції або своїх прокурорських побратимів–розбійничків…
Він ходив перед хаткою, ходив навколо хатки, тоді став прогулюватися по тихій вуличці Поля, пробував згадати, як удосвіта сказала Оля: чи їй треба йти на роботу, чи на чергування, але так і не міг згадати, не звернув тоді уваги на її слова, а слід було б звернути, бо коли вона справді служить у міліції, то може чергувати і цілу добу, отож він даремно стовбичить тут перед замкненими дверима. Проте Шульга терпляче тупцював біля глиняної хатки мало не до самої півночі і лиш тоді нарешті здався, вирішивши прийти завтра вдень, а коли треба, то й увечері, вночі, залишатися тут хоч і на цілу добу, бо нікуди йти, нікуди далі відступати, нікуди й незмога…
Він ходив на вулицю Поля, мов на інститутські заняття, мов на роботу, цілий тиждень, вдень і вночі, і все даремно. Невже антрацитовий прокурор міг так налякати нещасну жінку?
Студенти належать до категорії населення, яке, здається, майже нікого не цікавить, їхній перший повоєнний курс був величезний — сто двадцять п’ять чоловік, майже як увесь факультет воєнного часу, — але за ці роки зменшився мало не вдвічі, бо вчорашні фронтовики влаштовувалися на вигідні посади і без закінченої вищої освіти, а дівчата, щоб не засиджуватися в старих дівках і беручи до уваги утворення кривавою війною надлишок жіноцтва в державі на цілих двадцять мільйонів, норовили вискакувати заміж, хапаючи собі майорів, полковників, спекулянтів і пройдисвітів, і нікому не було до цього ніякого діла, просто заступник декана закреслював у списках те чи інше прізвище, так ніби йшлося не про живу людину, а про звичайний знак в математичному рівнянні. Тож коли нікого не цікавили життєві долі тих чи тих студентів, хто б же надавав значення тому факту, що студент Шульга тиждень чи й більше не відвідує лекцій і не склав заліку доцентові Чаплі з теорії електрики. Хіба від цього щось зміниться і хіба перестануть бути дійсними підручники Папалексі, Ейхенвальда і Тамма?
Та коли не стурбувалася, сказати б, офіційна частина людства, то частина неофіційна пам’ятала про Шульгу, згадувала його, стежила за ним, турбувалася його відсутністю, а тоді й стривожилася його несподіваним зникненням, і цю стривоженість зматеріалізувала у вигляді двох молодих прекрасних жінок, які одного зимового дня, коли сонце виблискувало на білих снігах особливо яскраво, з’явилися перед Шульгою в години його, може, найбільшого розпачу.
Він уже став втрачати надію застати когось живого в тій таємничій глиняній хатці на дніпровській кручі, сидів у своїй вузькій, як школярський пенал, каютці розгублений і розізлений на свої невдачі, на свою дурість (чому не розпитав тоді Олю про все, чому пішов од неї, нічого не знаючи, власне, втік боягузливо, ганебно, безчесно, — полишивши беззахисну жінку напризволяще), і саме тоді до його господині Тетяни Омелянівни прийшла її сусідка, пухкенька жіночка з тихим голосом, і довго шелестіла в нього за дверима з хазяйкою: «шу–шу–шу», а тоді, пошкрібшись ледь чутно в його двері, проникла до Шульги і прошепотіла: «Там до вас прийшли і просять вас, а я теж просю до себе, так що звиняйте, але без вас і я не піду, і не вернусь…»
Сусідчин «житлоблок» був точною копією помешкання, де мав притулок Шульга: простора холодна веранда з посірілих від негоди дощок, дві кімнати з кухонькою, більша кімната прохідна, далі вузький довгий «пенал», але не з засняділим од туги квартирантом чоловічого роду, а з двома молодими жінками, які споряджали стіл з частуванням далебі не студентських вимірів. Люда і Регіна. Одна хтиво–поваблива до потемніння в очах, друга — в тонкій, майже іконній красі, сором’язливо–стримана, хоч відомо ж, що стримуваний вогонь вибухає завжди ще з більшою силою.
—Шульга! — побачивши його, сплеснула долонями Люда. — Що з тобою? Ти ж як з хреста знятий? Хворий? Голодний? На лекції не ходиш. Не склав заліку своєму обожнюваному доценту Чаплі. На квартирі тебе немає. Ночей не спиш? Де ти і що з тобою?
—Я тут, — сказав Шульга, — ось перед вами, живий і здоровий. А решта — суєта.
—Коли так, цілуй мене в щоку, а тоді Регіну! Ні, спершу Регіну, бо це вона стривожилася за тебе, а я вже підключила полковницькі резерви…
—Схоже, що ти пограбувала цілий гарнізон, — засміявся Шульга.
—Вже й гарнізон? Тут же ні чорта немає! Бачив би ти, коли збираються на сабантуйчики наші генеральші… Хоча тебе, мабуть, нічим не здивуєш. Перед тобою ж була вся Європа, лежала голою, як я перед своїм полковничком…
—Може, як в епіграмі на Семена Гудзенка? «Я всю Европу перешел, идя в огне атак, два раза вширь, три раза вдоль, четыре просто так. На всех перинах спал, — ей–ей! — вот так я, братцы, жил, поил духами лошадей, пирожными кормил…»
