Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
—Що? Одружився б? — не повірив Сухоруков.
—Так.
—А маршал Сталін? Він же заборонив одружуватися з іноземками!
—Заборонив? Ну… Тоді, коли так, то я зостався б тут… З нею зостався б!
—Зостався? В Німеччині? Та це ж зрада! Хто б тобі дозволив?
—Хто б дозволив? А хто дозволив навіки зостатися в Європі мільйонові чи скільком там мільйонам наших з тобою товаришів, отих, що полягли на Дуклянському перевалі, під Яссами, в Будапешті, на озері Балатон, на Сандомирському плацдармі, на Зеєловських висотах під Берліном і в самому Берліні? У кого питали дозволу наші хлопці, лягаючи в пісну землю Європи, ти над цим не задумувався, капітане?
—Ну, то ж убиті, а ми живі. А живий завжди відповідає. СМЕРШ, трибунал, штрафбат… Тобі ж усе це відомо, майоре… А ти — як мала дитина… Любов, одруження… Незаконний зв’язок з німкенею… Загибель представниці цивільного населення… після п’яної оргії, влаштованої командиром батальйону…
—Влаштованої ким?
—Ну, це я не свої слова… Ти думаєш, отой старший лейтенант Джосов, у якого з постелі довелося витягати медсестру Ганкіну, це просто старший лейтенант та й усе? Джосов — смершівець, щоб ти знав! І вже нюшить, вже наводящі вопросики… Я йому нічого не казав і не скажу, але ти ж знаєш це суче вим’я, цих смершівців!
Шульга так ніколи й не довідався, хто його тоді продав: капітан Сухоруков чи смершівець. Ще легко відбувся завдяки своїм ранам та орденам: його вичистили з армії, понизивши в званні, і відправили додому, вписавши в наказ Жукова про демобілізацію цінних фахівців народного господарства.
А з Шульги був «фахівець» — недовчений у ремісничому училищі електрик.
ПРИГОДА ТРЕТЯ
БОРИСФЕН
Змієнога богине, дочка Бористену, володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе, вельможний наш царю!
Розверзається твердь, наді мною вогні смолоскипів, —
Воскресаю! Ви чуєте? — Воскресаю!Борис Мозолевський.Скіфський степ
Чотири роки по коліна в крові, з власних тіл вибудовували страхітливу піраміду, вивершували її хижим п’ятигранником Перемоги, знемагаючи, дерлися по слизьких спадистих площинах вище, вище, вище, «к окончательной…», а тоді всі враз обсипалися з неї, як листя з дерева, і впали до підніжжя разом з уламками, самі ніби уламки, ніщо, порох і попіл, великі воїни — і маленькі люди, безсмертні переможці — і всього лиш жалюгідні гвинтики.
Треба було починати все заново.
—Не розумію я цього життя, — казав Андруша Супрун. Хоч ти мене ріж: не розумію!
—Чом би мав тебе різати, Андрушо? — сміявся Шульга. — А коли я теж не розумію?
Після Победи він повернувся додому без слави, батька не було на світі, він загинув у кременчуцькому концтаборі ще в сорок першім, матір хотіла забрати в Кривий Ріг старша сестра, бо їхній будиночок у Великому Лузі ось–ось мав би втонути в хвилях Дніпрогесівського водосховища, Шульга влаштувався електрослюсарем на трансформаторному заводі, спробував зачепитися в Нижньодніпровському електротехнічному інституті на заочному, але згодом переконався, що заочна освіта це однаково, що любов по телефону, тому перейшов на стаціонар. В кімнаті інститутського гуртожитку їх було четверо: аспірант Вася Хоменко, дипломник Павло Бур’янський, Шульга і його товариш по курсу Андруша Супрун, акордеоніст, фронтовик, свій у дошку хлопець, горбоносий, очі як у диявола, чорний чуб на очі косим крилом, і молоде життя пішло наперекосяк, втратив на війні ногу, все тіло посічене осколками, здоров’я в двадцять п’ять років — як у столітнього, тільки дух молодий, дух рятує, не дає зігнутися і загнутися, крім духу, спогади про хутори, бо Андруша народився на полтавському хуторі, там у нього були батько й мати, молодша сестричка Галя, там було все… І трави похилі, і вареники з вишнями, і мед у щільниках, і смагляві дівочі литки…
—Ось слухай сюди, Шульга, — казав Супрун, — ти ж не спішиш женитися?
—Та не спішу, сам бачиш…
—І не спіши. Ось моя сестричка Галя підросте — ото тобі жінка буде так буде! Ти ж ніколи не був на хуторах?
—Та ніби не був.
—Ну, побудеш, побачиш… А Галя… Ну, та вона ще не виросла… А як виросте… Давай, Шульга, вип’ємо за Галю.
—Та давай, — усміхнувся Шульга.
—Ні, за Галю ще рано. Давай вип’ємо за те, як були ми офіцерами! Як ото в Шевченка: «Ще як були ми козаками…». Ну, тепер вже не будемо. Давай за те, що були.
—Давай, Андрушо!
—От я тобі Андруша, а ти для всіх Шульга та Шульга! Наче й імені не маєш.
—Роман.
—Ти що — циган?
—Дід був Степан, а я вже Роман. Щоб складно було.
—А Шульга?
—Ну, видно, хтось у роду був ліворукий. А ще кажуть, ніби був колись у шумерів славетний цар Шульга.
—У шумерів?
—У шумерів. Дванадцять тисяч років тому.
—Дванадцять тисяч?
—Ну, вчені так кажуть. Може, й брешуть.
—Може, ми й за дванадцять тисяч років вип’ємо?
—Можна й за це.
—Хоч нам до тих дванадцяти тисяч і по–пластунському не доповзти. Ти, може, ще якось і доповзеш, а я — ні. Про мене сам Максим Рильський колись написав. Хочеш послухати? Ось послухай. «Блідий диявол із червоним ротом своє лице до мене нахиляє, і ввічливо, мов льокай за табль–д’отом, мені отрути в кубок наливає, і сам собі. Ми кубки піднімемо, він скаже тост холодними устами, і кине хтось червоні хризантеми, политі кров’ю й п’яними сльозами, і блідий місяць у вікно загляне на повні кубки і зачервониться, — і серце перестане биться». Ти чуєш, як про смерть: «і кине хтось червоні хризантеми…»! А слова які: «льокаї», «табль–д’от». А тепер довкола самі лакеї, і ми з тобою сидимо не за табль–д’отом, а за примітивним столом з неструганих дощок, ніби в фронтовому бліндажі… Там пили, щоб не вбило, а тут п’ємо… Навіщо ми п’ємо, Шульга? Щоб бути п’яними, коли до нас на танці поприбігають медички і оті з романо–германського і стануть вигравати своїми апетитними задничками?
—Ні, Андрушо, — заперечив Шульга, — ми п’ємо не для примітивного сп’яніння і не для тупого вдоволення.
—Тоді навіщо ж?
—Для великої свободи духу, щоб здобути священне безумство, яке відкриває перед чоловіком усі світи й антисвіти. Поки ми п’ємо — ми думаємо, мислимо.
—Про що ж ти думаєш, Шульга?
—Про одну жінку. Завжди про ту саму, про неї і тільки про неї…
—А як же Галя, моя сестра? А хутори?
—Ти ж сам сказав: Галя ще росте…
—А–а, справді… А думати?.. Нащо нам з тобою думати, коли за нас думає партія і товариш Сталін? І марксизм–ленінізм за нас думає. І газета «Правда». І слова першотравневих та жовтневих закликів. Ти сидиш, як баран, як секретар нашого факультетського партбюро Барабаш, а за тебе думають чиїсь слова. Як армійський барабан за солдата. Ну, красота! Хочеш, Шульга, я заграю тобі своєї улюбленої?
—«В лесу прифронтовом»?
—Фронт — що? Фронт — пройдений етап, як і ми з тобою. Я тобі заграю танго «Гольфстрім». Може, я його сам і вигадав, щоб отак для друзяки… Що ми з тобою тепер, Шульга? Хто ми і куди попали? Жовторотики з десятирічки, матроси, злодії, колишні офіцери, алкоголь, любов, божевілля, тьма і мрак!..
—А в мені вмирає відчуття танка, — признався Шульга. — Там ти в залізі і сам ніби залізний, і весь ‘світ заздрить тобі, ненавидить і б’є в тебе на смерть, а тепер ти голий і нікому ніякого діла до тебе…
—Дівчата, — втішив його Супрун. — Дівчата ж тебе помічають?
—Це все несерйозно. Для мене всі дівчата — борний вазелін. Масне й ніяке. А я шукаю жінку, яка мене спалить.
—Шукаєш чи вже знайшов?
—Знайшов і загубив. Тепер шукаю. Може, й ціле життя шукатиму. Я довго житиму, отож час є…
—Мені теж циганка наворожила, ніби довго житиму. Каже: безногі живуть довго. Але збрехала. Щось у мені медсанбатівські хірурги не так зшили, чи то жили, чи то сухожилля, ти ж знаєш, як там у фронтових медсанбатах було, суцільна лотерея, рулетка… Звідти я вискочив ніби живий, тепер бачу: рано радіти. Треба поспішати. І з любов’ю, і з випивкою, і з танго «Гольфстрім». А доживемо до літа — поїдемо на хутори. Поїдеш зі мною, Шульга?
