Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги хорошего качества txt) 📗
Довелося ночувати в машині навсидьки!
З досвітку ми гасали довкола машини, мов розлючені тигри. Щиро кажучи, мені було жаль механіка! Та він не злякався нас, а навпаки — зрадів.
— Кого я бачу? — закричав ще здалеку.— Полковник? кум твій тут? Ну, й молодчаги! Знов іскру загубили?
— Знов,— похмуро глянув на нього Рацпроп.
— А тринадцяту зарплату привезли?
Я дістав заводну ручку, замашисто виважуючи її, подав механікові, сказав йому ласкаво-ласкаво:
— Держи, директоре, оцю техніку. І показуй з допомогою наочної агітації, куди ти її вставляєш і нащо. Популярно поясни. Тоді одержиш свою тринадцяту зарплату і п'ятьорку без оформлення в бухгалтерії. Бо...
Він вмить зрозумів значення мого «бо» без популярних пояснень.
— Чудиш, полковнику. Я ж до вас з усією душею. Вібрація. Чув таке? В стартері болт один загубився, тепер од вібрації стартер відходить від реле, втрачається контакт, мотор не заводиться. А ми підважуєм ручкою стартер, ставимо його на місце, а кум натискує на стартер. Ось так. Готово.
Ми розпрощалися тепер уже друзями навіки.
— Куди поїдемо? — спитав я Рацпропа.— Далі чи вжаримо додому, поки недалеко?
— Давай, мабуть, додому,— зітхнув Рацпроп.— Я вже накатався.
Може, воно було так, а може, й інакше. Ніщо не перешкоджало нам з Рацпропом здійснити таку трохи незвичайну, кумедну, сказати б, подорож, але, з другого боку, великої потреби в ній і не відчувалося, бо Рацпроп, як чоловік, близький до техніки, гаразд розумів, що його оцинкована машина не дуже надається до виходу за межі сільського району. Така подорож потрібна була тільки мені після безглуздої історії з Клементиною, у мене був той добре відомий кожному стан, що окреслюється словами «хочеться провалитися крізь землю», а що, мабуть, нікому ще не вдавалося провалюватися крізь землю, а я і в найближчому майбутньому взагалі не мав подібних намірів, то й довелося мені бодай в уяві помандрувати з рідного міста, змінити на якийсь час оточення, відверто кажучи, рятуватися втечею, коли й не справжньою, то вигаданою.
Закон відшкодувань, який я відкрив, діє постійно, але вимагає терпіння, бо в часових проміжках його дію розподілено неоднаково. Час сподівань не тотожний часові звершень, і треба вміти належно достосуватися до часу сподівань, зробити його тривання непомітним і необтяжливим. Найпростіший вихід багато хто визначає досить грубими, вульгарними, я б сказав, словами: «вбити час». Вбити час байдикуванням, необов'язковими справами, запеклою роботою. Не знаю, може, в байдикуванні чи в справах другорядних час справді вбивається подібно до того, як знищується він у таємницях минулих легенд і пророцтв. Але в роботі, в справжній роботі час надолужується. Він ущільнюється, помножується, з невизначених сподівань він неухильно підходить до звершень, тому я завжди тепер кажу собі, хоч як тяжко іноді буває: не розкисай, не падай духом, засукуй рукава, берись за діло!
Я не поїхав ні в які подорожі, я не захворів од горя й образи на Клементину, ніхто ні про що не довідався, навіть Зізі не знала нічого й ніколи не взнає, хіба що тільки Кривцун міг дещо помітити, бо я більше не розглядав його як ймовірного суперника, я взявся за нього по-справжньому, щоб зробити з нього людину, справжнього нашого хлопця, вмілого майстра нашої залізної справи, бо й чому б це він мав і далі гибіти в лінивому світі напівбажань, напівдумок і напівсподівань!
Ось коли нарешті я знову став найпершим спільником і союзником Льоні Шляхтича, і аж тепер ми стали запроваджувати в нашій монтажній зоні принцип ДОРО, тобто Добра Робота.
Ми виробили основні правила нашого принципу ДОРО.
Перше: не шукай винних — шукай причини неполадок.
Друге: краще працює той, хто вчиться.
Третє: нема анонімних виконавців, кожен відповідає за зроблене, а тому кожному дається робочий номер.
Четверте: праця заслуговує відзнак. Золота відзнака дає право на п'ятдесятипроцентне підвищення тринадцятої зарплати або безкоштовну путівку для закордонної подорожі. До срібної відзнаки додається десять процентів тринадцятої зарплати. Бронзова дає право вибирати час відпустки.
П'яте: нам не потрібні зайві — потрібні працьовиті.
Шосте: не жди закликів до свята — щодня вигадуй їх сам.
Інакше кажучи: примушуйте бігти свої неслухняні ноги!
Ми стосували щокінський експеримент чи вчилися в саратовців, ми щодня вигадували щось своє для збагачення принципу ДОРО, так ішли ми до завершення, наближалися до того дня, коли наш чудо-цех, взятий в електронні обійми вичислювальних систем, вперше здригнеться й запрацює своїм автоматичним серцем і розпочне таємничо-прекрасний процес перетворення заліза з неорганізованої, безформної маси в точні вироби високих призначень.
Отож я не вбивав час, а народжував його щодня й щогодини в сподіванні звершень і відшкодувань не державнозначливих, а й просто особистих, призначених тільки для самого Митька Череди, особистості молодої, а тому не позбавленої вміння й бажання ждати.
Мені здавалося: кожної миті можуть відчинитися двері, і ввійде... Що і хто ввійде, я не знав. Богиня щастя? Я не вірив у богинь. Ангел в натуральну величину? Я сприймав ангелів тільки на картинах старих майстрів, коли вони заклопотані були добором фарб і ще не мали часу розібратися в будові всесвіту. То хто ж і що мало ввійти? А хіба я знав? Досить того, що я ждав і ждав терпляче, доблесно й героїчно, народжуючи для цього ждання безліч часу, заповненого вщерть роботою, і не просто роботою, а ДОРО в нашому майбутньому цеху, який можна б назвати вже сьогодні цехом майбутнього. Бо й чому б це тільки фантастам писати про якісь зорельоти і синтетичних людей майбутнього, а не спуститися на нашу грішну землю, де ще й досі копають лопатами землю, возять тачками металеву стружку з цехів (п'ять мільйонів тонн металу йде в стружку за рік у нашій країні!), підмітають вулиці такими самими мітлами, як у стародавньому Єгипті. Щоправда, є речі, яких не зміниш ніякою фантастикою і ніякими електронними машинами. Бо яблука ростуть так само, як росли тисячі років, і діти народжуються тільки через дев'ять місяців після зачаття, і камінь, кинутий угору, падає на землю під дією сили тяжіння.
Хоча фантасти висувають одним з панічних принципів майбутньої техніки антигравітацію. Знищуються сили тяжіння, використовуються сили відштовхування, їм надається перевага у всьому. Власне, людство вже давно, здається мені, навчилося долати силу тяжіння, людство нагадує пісковий годинник, у якому пісок переходить поступово вгору, а не сиплеться вниз, хоч як це, на перший погляд, протиприродно. Все падає вниз, вгорі завжди лишається вільний простір, а тут навпаки: порушуючи всі відомі закони природи, людство переходить у верхні шари життя, внизу не полишаючи майже нічого. Чи це новий закон, витворений цивілізацією, чи початок усіх майбутніх змін, які ще внесе в світ людина з її невтомною працьовитістю й прагненням до творчості?
Я ще матиму нагоду докладніше розповісти про одну з таких спроб переходу в занадто високі шари життя, тим часом мушу повідомити про здійснення закону відшкодувань і про те, що двері нарешті відчинилися і...
Що ви знаєте про відчинені двері? Пам'ятаєте, в незабутнього нашого Миколи Васильовича Гоголя є про двері розспівані? Як співають вони стоголосо. А щоб двері не співали й не рипіли, їх треба змащувати гусячим смальцем. А гусячий смалець... Ну, та хто ж не знає, звідки береться гусячий смалець!
Але в мене дивним чином усе пов'язане з індиком. Це трохи смішно, та вже тут нічого не вдієш.
Купівля індика належала до наших родинних узвичаєнь. Вона припадала на осінь, бо восени наше місто, коли так можна висловитися, найщедріше наповнюється дарами ланів. З степу везуть, мовби спечені десь під палючим сонцем, пишні паляниці, на безмежних кам'яних лавах міського базару поряд з медвяно-жовтими грушами викрасовуються неповторні українські яблука: ранети, кальвілі, данешти, йонатани. А в м'ясних і молочних рядах ви можете знайти єдину в світі ряжанку, неймовірну своїм делікатним смаком бринзу, засмажені щойно вночі кров'яні ковбаси, копчені свинячі ніжки й окороки, а там лежать жовті од жиру гуси, стегнасті півні, з яких виходить пречудовий холодець, і нарешті вершина всіх вершин — аристократи степового свійського птаства, відгодовані білосніжною пшеницею, білошкірі й білом'ясі індики!
