Добрий диявол - Загребельный Павел Архипович (книги бесплатно без .TXT) 📗
Що могло бути неприступніше й прекрасніше за незнайому жінку на чужому кораблі, жінку, яку ти, власне, й не побачив до ладу, не міг роздивитися, а тільки бачив слід від неї, вабливий, мов слід від далекої зірки!
А в рапорті буде про сонце: «В порту стояла страшенна спека».
І то правда: сонце пекло вже цілий тиждень. Знай пекло і пекло.
— Понімаєш, яка штука? Сидиш ти в салоні сам собі пан, сам собі свиня. Старшина перевіряє в іноземчиків паспорти, шльопає їм штампи прибуття-вибуття, а ти сидиш у кріслі, морду надуваєш, а вони все до тебе: містер-твістер, може, кока-коли, а то коньячку?
Єфрейтор Лясков задавака й брехуняра. Але його слухають завжди охоче. І Яковенко теж слухає і потай заздрить: чому не відпущено йому хоч краплину такої безтурботності, як її відміряно сторицями Ляскову?
— І ти як — розумієш, про що вони говорять? — питає він похмуро Ляскова.
— Аякже!
— Про що ж саме?
— А я не прислухаюся!
Виснажлива одноманітність прикордонницького життя: вахта, сон, заняття. Дні, місяці, роки. Навіть прихід іноземних суден не ламає цієї одноманітності. День приходить, і день відходить, і хтось собі мандрує, а ти зостаєшся. Все набридає. Починаєш ловити себе на думці, що повторюються і ті речі, яким це невластиво: радіо, книжки, газети, кіно. Здається тобі, що ти вже чув таку передачу, читав таку книжку, зустрічався з ідентичними газетними заголовками й закликами, а вже про кіногероїв — і казати нічого: їх можна звести до кількох стереотипів. Оце тобі Лолобріджіда, а це Бондарчук, а тут Мастройянні, а там Самойлова, а до неї Баталов та ще Савельєва або ж Одрі Хепберн. А чи бачили ви Спенсера Тресі або Фернанделя? Тоді подивіться на Яковченка або й на Тарапуньку на гірший кінець.
Тому прикордонники люблять розповіді. Розповідають усі, найбільше ж і найохочіше — Лясков. Для нього немає заборонених тем, він нічого не приховує, не лишає для власного вжитку нічого інтимного, не боїться видатися смішним, невдахою,— для нього не існує слова «поразка». Лясков не боїться нічого!
— Понімаєш, яка штука! — розсівшись у курилці, теревенить він.— Ходив я на траулері в Охотському морі...
— І там устиг побувати? — не вірить хтось із прикордонників.
— А що? Завербувався в Одесі, квиток у зуби, на ТУ-104, жух-жух — і вже тобі синее море, белый пароход, сядем поедем на Дальний Восток!.. В наш час... Да, так от, понімаєш, яка штука... плаваєм, ловим рибку, малу й велику, крабів, кальмарів...
— Китів,— підказує хтось.
— І тебе б за губу впіймали, якби попався,— мимохідь кидає Лясков.— Але тут, понімаєш, яка штука, приймаємо радіограму йти до такого-то острова, здати вилов... Ну, як почули ми про той острів — всенародний траур!
— Що там — пірати? — знов той, що закидав про китів.
— Женщини! — Лясков обводить усіх торжествуючим поглядом, повторює знов: — Женщини! Вісім тисяч женщин на острові і нуль цілих мужчин! Ясно, яка штука!
— І що ж вони там роблять? — осміхаючись питає Яковенко.
— Понімаєш, яка штука, якісь лопухи вербували на рибозавод і навербували самих дівчат... Звезли їх усіх на острів, глянули — трагізм! І став острів жіночий!
— І що?
— І що, і що! — перекривляє Лясков.— Вісім тисяч дівчат, харчі добрі, повітря морське, настрій бадьорий, а хлопців і напоказ нема! Понімаєш, яка штука? А тут нам радіограма: топайте до острова і здайте своїх кальмарів отим амазонкам! Ясно? Капітан — у паніці. У нього сім'я — троє дітей, кохана дружина. Фотокарточка в каюті на столі, лягає і встає — на фотокарточку дивиться. А поткнись на острів — розженять і моментально оженять! Понімаєш, яка штука? Вісім же тисяч?
— Ну, а ти?
— А мені що: я холостий і нежонатий! Думаю так: виберу найкрасивішу з восьми тисяч, квиточок в зуби, на ТУ-104 і жих-жих до Одеси. І пройдемося по Приморському бульвару туди-сюди, а потім — на Дерібасівську і...
— Так ти одружений? — питає Яковенко навмисно, хоч усі знають, що Лясков холостяк і вічно буде холостякувати, як сам він заявляв принаймні тисячі разів.
— Можеш ти мати солідність і не перебивати! — огризається Лясков.— Понімаєш, яка штука. Приходимо ми в порт. Ну там, ясно, все робить техніка, людей мало, не розбереш, жінки чи наш брат... Порядок поки що... Відпускає капітан команду на берег—ніхто не йде. Бояться. Тут уже замполіт: товариші, так і так, ви повинні нести свою високу свідомість до місцевого населення, яке відрізане від материка і так далі... Я виступаю наперед і заявляю, що все життя мріяв нести свідомість і понесу й тут, раз так припекло... Ну, і зі мною ще там набралося десяток хлопців таких, що пальця в рота не клади... Топаєм на берег, дивимось, понімаєш, яка штука: застава. Прикордонники. Такі, як оце ми з вами. Тільки в нас застава чим огороджена? Тополями? А там — два ряди колючого дроту! Ясно! Фортифікація на випадок женського нападу! Ну, тут половина з нашого загону зробила поворот на вісімнадцять румбів — і дьору! А ми сміливо й рішуче вперед! Ідемо вулицею. Городок нічого собі. Як у пісні про гітари. Народу, правда, малувато. Понімаєш, яка штука, зовсім нема народу на вулиці. Бо городок такий добрячий вибудували, а народу ж вісім тисяч! А що таке вісім тисяч! Те спить, те обідає, те в носі колупає... От тобі на вулиці й пусто!.. А так все в порядку: магазини, перукарні, пошта-телеграф, кінотеатр, кафе «Берізка»... Ну, мої хлопці, як іноземні туристи, сунуть далі, щоб усі пам'ятні місця відзначити відповідним манером, а я, не довго думаючи,— в кафе «Берізку»! Хватону, думаю, двісті грам для бадьорості, а там видно буде! Вестибюль — модерн! Решіточки, квіточки, тралі-валі... Гардеробниця — дівчина. Усміхається, простягає ручку — картузик, мовляв. Ну мені що, жалко! На тобі картузик, а усміхайся за свою зарплату, нас цим не купиш, з восьми тисяч ми можемо вибрати ще й не таку! Мерщій до залу, стаю на порозі, дивлюсь... Понімаєш, яка штука! Повен зал дівчат! Сидять за такими модерними столиками, в таких модерних блузочках і платтячках — все, як в Одесі! — і попивають собі чорну каву, хоч би хни! Столики всі на чотири особи, а більше як три ніде немає. А то по дві, а то й по одній! Сидять, ждуть женихів з-за моря! Трагізм! Став я на порозі, а вони на мене стрель-стрель очима! А очі ж які! Як в універмазі — вибирай, що душі вгодно! Ну тут, понімаєш, яка штука, я прицілююся ще здалеку, беру на гачок таку блондиночку, в рожевій безрукавочці, таку, понімаєш, як ото на фарфорових чашках малюють,— і повний вперед! Коло неї там ще дві сидять, але я на них нуль уваги, для мене головне блондинесочка і вільний стільчик коло її столика. «Морський привіт! — кажу.— Дозвольте пришвартуватися в вашій гавані?» А блондиночка таким мені арктично-антарктичним голосом: «Зайнято!» Понімаєш, яка штука: хтось її вже взяв на приціл. «Ким же,— питаю,— зайнято?» — «Подруга скоро прийде». Ну, раз мене міняють на подругу, то пошукаємо собі серед восьми тисяч іншого об'єкта. Моментально орієнтуюся в обстановці і беру курс на брюнетку, в голубому платті, з такими якимись воланчиками чи чорт його зна, як воно називається. Одним словом, щось таке делікатне і навколо шиї, і навколо рук, і внизу. А брюнеточка така вогниста, як сонячний протуберанець! Там уже цілих два стільці вільні. Привіт! привіт!. Дозвольте? Не дозволяємо. Чому? А все тому ж. Знову ждуть подруг. Тепер уже аж двох! «Де ж вони, ваші подруги?» — питаю. «В перукарні, зачіски роблять».— «Для кого?» — «Для себе. Раз на своїй голові, виходить, для себе». Понімаєш, яка штука: ображають. Натякають, що я не дуже розчесаний. А в мене чуб завжди заплутаний, як ідеалістична філософія. Ну, тут мене зовсім заїло. Раз так, думаю, піду до бідної й самотньої! Не вибираючи йду до столика, де сидить одна. Сидить, сьорбає каву і дивиться на мене з-за чашки, як з-за Китайської стіни. І вже ні блондинка, ні брюнетка. Ніяка. В Одесі я до такої й за премію б не підійшов! «Дозвольте?» — «Зайнято».— «Всі три?» — «Уявіть собі».— «Подруги?» — «Вгадали». Понімаєш, яка штука! Знущаються вони, чи що! «Де ж ваші подруги? — питаю.— Може, в турецькій бані?» — «На заняттях. У театральній студії». Як почув я про театральну студію, плюнув, повернувся — і ходу з кафе «Берізка»! Та, в модерному вестибюлі, гукає вслід: «Картузик забули, товаришу краболов!» Взяв я картузик — і додому! А мої друзяки вже там, і у всіх любовні пригоди точно такі самі, як і в мене. Понімаєш, яка штука!..
