Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги хорошего качества txt) 📗
Уранці я не пішов на завод. Тобто я вдав, що пішов, ніхто не повинен був знати, де я і що зі мною. А тим часом я прогуляв. Свідомо й безпричинно. Вперше і, може, востаннє, але прогуляв. Інакше не міг. Забрав листи, позапихав їх до кишень і пішов у Скрипайку. Пішов пішки, як ходив у дитинстві на уроках природознавства, заліг під тим кущем, де, як мені здавалося, колись Євген, випередивши мене, вперше поцілувався з дів чиною, ліг на траву, дивився на небо, на зелені берестки по схилах Скрипайки, засунувши руки в кишені, перебирав листи, шарудів папером, але вже не пробував більше читати, бо й навіщо? Все знав мало не напам'ять! У всіх берестків на схилах Скрипайки були всохлі верхів'я, сумне видовище: знизу зелені гарні дерева, а вгорі чорні, страшні, мертві. Кажуть, у всьому світі всихають чомусь берестки і всихання починається з верхівок. А яке мені діло до того всихання! Моє дерево зеленіє й розростається буйно і нестримно! Хай живе дерево радісного існування, дерево молодості й захоплень! Спасибі тобі, моє кохання, як сказав один драматург. Але це сказав не я. Треба вчасно зупинитися в телячих своїх захопленнях. Погляньмо неупередженим оком на ці писання ще раз. Перебування на лоні природи сприяє роздумам. Всі філософи втікали на лоно природи. Тільки вона визволяє мозок для думання. Головне при цьому: лежати. Бо коли людина стоїть вертикально, вона думає лише про поліпшення умов і продуктивності праці. Стояння — найактивніший стан. Тоді хочеться перетворювати й перебудовувати світ. Коли сидиш, хочеться встати, випростатися, розім'ятися, струснутися. Сидячі професії неминуче схиляють людину до анархізму. Всі шевці, наприклад, найбільші анархісти. Щоправда, слово «анархіст» в народі замінюють словом «п'яниця», але це однаково.
Я не хотів сьогодні стояти, не хотів сидіти, тільки лежати, щоб спокійно обміркувати несподіванку, яка звалилася на мою голову. Знов став перечитувати листи, знову зіштовхувалися в мені почуття іронічності й захопленості світом, але чим довше я лежав, і перечитував листи, і дивився на всохлі верхів'я зелених знизу берестків на схилах Скрипайки, тим глибше розумів безглуздя й безпорадність свого становища. .
Хто писав листи? Клементина? Точно, вона. Але звідки відомо? Піти й спитати? Навіщо питати? Не Аля ж писала б мені. Вона має собі Шляхтича, їй не треба нічого. Вдалася в батька. Тому — гнати трубу і більше нічого не треба, їй — Шляхтич, і весь світ у ньому. Так. А як же мені тепер? Мовчати далі? Припустимо. Але доки мовчати? Ковтати компліменти і мовчки роззявляти рота за новими? Як бегемот у зоопарку за ласощами. Приємно, чорти його бери, коли тебе хвалять. Та ще коли це робить гарна дівчина. І хвалить не по-дурному, а розумно, підносить тебе над тобою самим, викопує в тобі такі корисні копалини, що й сам про них не мав уявлення. Але доки ж справді мовчати? Це безглуздо, коли вже все знаєш. Ага, знаєш — не знаєш! Як у гаданні з ромашкою: любить — не любить... Але стоп! Чому це я починаю ракетно-стартовий відлік лише від сьогодні? Десять, дев'ять, вісім, сім... один, пуск! Адже листи йдуть вже он стільки часу. І природно, що я мав читати їх у тій черговості, як вони надходили. Чиста випадковість та ще нерішучість і порядність мого батька спричинилися до того, що я отримав усе одною пайкою і так пізно! Але ж Клементина (чи хто там?) не знає про цю затримку. Вона впевнена була, що листи читаються в тій черговості, що й пишуться. Знала про це, писала далі, щодня зустрічалася зі мною, ходила додому разом, бувала в кіно й на концертах і ніколи навіть натяком... «Как мимолетное виденье...» Братські взаємини, мир-дружба, мирне співіснування... Кривцун — той має свій кодекс: «Треба брати дівчат, поки вони теплі!» Я пообіцяв його скалічити, коли він матиме нахабство просторікувати при мені на цю тему. В Клементини він, судячи з листів, мав такий самий успіх, як і в мене. Але ж я не Кривцун, чорти його бери! Коли виписуєш стільки похвал, то можеш сказати бодай слово живе, справжнє, не писане анонімно! У неї сором'язливість? Згода! А в мене робітнича гордість, коли так. Примітивно обійматися і перти напролом — не можу.
Признатися відверто? Я не вигадав нічого. Філософа з мене ждати не доводиться. Хоч стій, хоч лежи. Навіть примітивного тактика не вийде. Бо я не вилежав у Скрипайці й половини заводської зміни, з'явився додому. Зізі відразу розкрила мій прийом.
— Ти не був на заводі?
— Ну, не був.
— Прогуляв?
— Ну, прогуляв.
— Читав свої листи?
— Ну, читав.
Я думав, вона почне мені докоряти, читатиме мораль, як старша сестра, нагадає мені про обов'язок високо нести звання тощо, а вона підлетіла до мене, обійняла м'якими своїми гарними руками, поцілувала в щоку, зашепотіла захоплено:
— Молодець, Митю! В тебе чутливе серце, ти повинен... Це ж така дівчина... Щастям не слід нехтувати, воно...
А я не знаю, як його звати, це щастя...
Зізі відхитнулася від мене.
— От же брешеш!
— Слово честі. Можу здогадуватися, але впевненості немає. Я морально ще не готовий до закоханості.
— Ти дурний, Митю.
— Не заперечую. Цілком можливо. Це діло темне.
— Але ти повинен поговорити з нею.
— З ким і про що?
— Виходить, я так і поїду, нічого не взнавши і нічим не зарадивши?
— Ти була вирішальним фактором, хіба не досить? А потім, ти ж обіцяла повернутися незабаром...
— Я повернуся, будь певний, повернуся! Але до того ти повинен усе з'ясувати, Митю. Обіцяй мені. Я заспокою батька.
— Заспокой. Нічого від нічого дає ніщо.
Зізі поїхала, здається, знову з тим технократом у білій сорочці, хоч я не бачив його більше, нічого не змінилося в нашому побуті, життя йшло далі, другого дня я з'явився на роботу, в мені кипіли цілі вулкани насмішкуватої злості, але всю злість я витратив на «монтажну зону», добираючись до місця роботи нашої бригади, тому, коли зустрівся мені погляд великих Клементининих очей, здавалося, стривожених і трохи розгублених, то не знайшов у собі ні злості, ні насмішкуватості.
— Що з вами, Митю? — спитала Клементина, мов нанавмисне називаючи мене на «ви» так само, як і в листах, хоч ми з нею давно, та, власне, з першого знайомства, «тикали» одне одному.
— Грип,— сказав я,— одноденний Гонконг. Не підходь, бо вмреш од вірусів.
— Ой, страшно! — засміялася Клементина і удавано сховалася за Шляхтича, який саме нагодився на мої останні слова і порадив мені берегтися, коли справді нездужаю. Найтяжче лишилося позаду, я відчув упевненість аж таку, що зміг перекривити Шляхтича, коли він пішов, проголосивши йому в спину його голосом з його серйозністю: «Той день, коли соціалістичне виробництво почне переганяти капіталістичне, стане днем великих змін в уявленні людей про те, в що слід вірити». А в що вірите, ви, Клементино Книш?
За всіма законами, виведеними вчора з листів, надісланих мені невідомою дівчиною, Клементина мала б негайно вмирати від захвату моєю дотепністю, в жертву якій я приніс самого Льоню Шляхтича, чого не дозволяв собі майже ніколи. Однак механізм винайдених мною законів ще не був, видно, як слід відрегульований, бо Клементина замість захоплень якось збайдужіло глянула на мене, відійшла вбік, взагалі мовби втратила до себе будь-який інтерес.
«Маскується!» — вирішив я і поклав собі простежувати кожен її порух, щоб вивести на чисту воду, вхопити за руку, примусити до зізнань.
Найпростіше було зіставити почерки. Але хоч як намагався пригадати, який у Клементини почерк, не міг пригадати. Бо почерк не дівоче личко. Почерк — це така штука: побачив, прочитав і забув. Просити дівчину написати щось спеціально для мене? Може видатися підозрілим. До збирачів автографів я не належу, а Клементина не належить до світу мистецтв, дарма що танцює Дездемону, підставляючи свою довгу ніжну шию для душіння диспетчерові транспортного цеху. Тоді що? Здавайте дописи до стігназети? Чи розповсюдити в цеху моднячу якусь анкету з короткими запитаннями, які передбачають довгі відповіді?
— Як ти ставишся до анкет? — спитав я Клементину.
