Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги хорошего качества txt) 📗
Диспетчер виявився чоловіком обережним і делікатним, він потримав Дездемону за довгу і ніжну шию лиш про людське око і вчасно відпустив, за що одержав відповідну дозу аплодисментів. Аплодисменти, як водиться, перейшли в овацію, в кінці спектаклю кілька разів виконавців викликали на сцену, Дездемона, коли не дерлася навшпиньки, виявилася маленькою, тендітною дівчинкою, і в мене навіть з'явилася підозра, що я міг бачити її в нашому місті; вийшов один раз на сцену й товариш Книш, але тримався скромно збоку, бо гаразд відав, що за нескромність на заслпрацкульта не рекомендують ніколи, а скромність прикрашає навіть без звань і нагород.
Він таки був порядний хлопець, наш товариш Книш, бо не кинувся потім ні до директора, ні до секретаря парткому Василенка, щоб вислухати відповідні компліменти, ні, він серед усіх виокремив такого самого скромного хлопця, як і сам, Дмитра Череду, підійшов до нього, тобто до мене, і тихо сказав:
— Давай зайдемо до мене в кабінет.
— Коли можна зайти, то чому б і не зайти,— згодився я, тим більше, що на той вечір уже вичерпалися всі мої обов'язки і я вступив у сферу вільного часу, яким міг розпоряджатися як завгодно.
Кабінет товариша Книша нічим не виказував зв'язків його господаря з мистецтвом. Величезна кімната з голими стінами, невеличкий письмовий стіл, досить пошарпаний, кілька стільців, теж не вельми молодих, а під стіною новісінька німецька шафа «хельга», та сама «хельга», за якою ганяються всі наші господині дому.
Ні афіші на стіні, ні портрета, ні пейзажу, сама тільки «хельга»! І це в кабінеті директора Палацу культури, майбутнього заслпрацкульта!
— Нащо ти її тут поставив? — здивувався я, показуючи на «хельгу».
— Трудно діставати, а мені дістали, то я вже не відмовлявся,— сказав товариш Книш, підходячи до «хельги» і добуваючи звідти пляшку і дві чарочки.— Коньяк п'єш?
— Коли вгощають, то можу.
— Ну от, вгощаю.
— Сьогодні б тебе мали вгощати за успіхи.
— Ну, ми працюємо не за винагороди. Любов до мистецтва — це, Митю, вище за все. Коли хочеш, наша заводська самодіяльність по танцях уже вийшла на рівень світових стандартів.
— Недавно на цей рівень вийшло пальто нашої швейної фабрики імені Володарського, хоча через тиждень виявилося, що воно водночас вийшло з моди.
— Не смійся, Митю,— серйозно сказав товариш Книш,— наша самодіяльність — це... Ну, давай вип'ємо.
— За твої успіхи,— підняв я чарку.
— За твої,— відповів товариш Книш.
— У мене можуть бути тільки виробничі, а в тебе вище, в тебе творчі.
— В тебе теж можуть бути творчі,— багатозначно промовив товариш Книш.
— Чи не хочеш ти знову тягти мене в самодіяльність?
— А чом би й ні? Що таке самодіяльність? Самодіяльність — це, коли хочеш, усе. У нас на Україні зараз охоплено самодіяльністю три мільйони двісті тисяч чоловік. Ціла держава!
— І ти хочеш, щоб стало три мільйони двісті тисяч і один чоловік?
— Та ні, ти послухай. Що таке самодіяльність? Це походить від слів «сам» і «діяти». Подумати, то що виходить? Всі ми займаємося самодіяльністю. Навіть Шолохов, він що? Сам діє, тобто пише свої романи? Сам. Отже — самодіяльність.
— Залізна логіка! — засміявся я.— Та тільки до наших залізних труб ти її не дотулиш. Бо з трубою сам нічого не вдієш. Для труби потрібні зусилля багатьох людей. Колектив потрібен, товаришу Книш. Трудовий колектив. Ось так. Ваше здоров'я!
Книша не засмутили мої слова, навпаки, він... мовби зрадів їм.
— Колектив? — перепитав.— Це точно. Дуже точно, Митю. Саме це я теж хотів тобі сказати. А колектив, він як складається? З окремих людей. Людина до людини — от і колектив.
— Та що ти мені, мов першокласникові, вичитуєш такі лекції? Людина до людини, курочка по зернятку, дід за ріпку, баба за діда, онучка за бабу... Коли гадаєш, що демонструєш мені свою дотепність, то скажу тобі прямо, що дотепність твоя нижче середнього рівня.
— Хвилиночку,— підніс руку товариш Книш і побіг до дверей,— одну хвилиночку, Митю!
Він мав музикальний слух, бо почув за дверима кроки, яких я не міг би почути ні за які гроші, такі то були тихі й легкі кроки, товариш Книш розчинив двері свого кабінету, і до нас влетіла... Дездемона!
Вона вже встигла переодягтися, балетні свої причандали замінила звичайним платтям і модними лакованими черевиками, стала від того ще гарніша і, сказати б, зблизька ставала ще небезпечніша для таких хлопців, молодих та нежонатих, як Дмитро Череда, але я вирішив триматися, бо мені не подобалося, коли влаштовуються отакі розглядини-побачення сторонніми людьми, покровителями й доброчинцями. Кожен народжується самотою, вмирає самотою, тож і закохуватися повинен сам, без будь-чиєї допомоги й втручань, бо інакше знайдуться такі меткі товаришочки, що й на любов постанов понаписують!
— Знайомтеся,— радісно загукав, зачиняючи двері, товариш Книш,— це Клементина, а це Дмитро Череда.
Дівчина побігла до мене, я теж ступнув назустріч, щоб не бути хамлом і свинею викінченою, ми потиснули одне одному руки, так звана Клементина (от же ідіотське ім'я!) подарувала мені усмішку, якої не дарувала на сцені навіть для свого коханого мавра, тоді я, щоб не лишатися в боргу, сказав:
— Уперше в житті знайомлюся з живою балериною.
— А я вперше в житті знайомлюся з живим лауреатом! — відбрила вона.
Мені сподобалася така негайна відсіч, на таку дівчину можна було й далі йти в атаку, але якось не хотілося, мабуть, заважала присутність товариша Книша, тому я зробив спробу відступу;
— Очевидно, я мав сказати: з справжньою балериною.
— А я не помилилася: саме з живим лауреатом.
Щоки в неї зарожевілися, вона хвилювалася, видно, їй нелегко давалася зухвалість, але така вже дівчача натура: бути зухвалою навіть без потреби, коли перед тобою незнайомий хлопець. А тут ще підігрівало її моє лауреатство.
— Давайте про щось інше,— запропонував я,— ви гарно танцювали, але вам за це подаровано аплодисменти, які переходили в овацію. Так? Я щось там таке зробив на заводі, і мене, менш чи більш заслужено, зробили лауреатом. Але ось ми поза нашими справами — і що?
— Вам легко так говорити — поза справами! — кинула вона майже гнівно.
— Не зрозумів,— сказав я до неї й до товариша Книша разом, бо він уже стояв коло дівчини, знову наливав нам по чарці, а Клементині давав цукерку «Театральна», яку дістав просто з кишені. Товариш Книш підніс застережливо руку.
— Не треба більше слів. Клементина, ти думаєш, хто? Вона проста учасниця нашої художньої самодіяльності. Окрім того, моя сестра.
— Сестра? — я не повірив.— Тоді чому ж... Чому Клементина? Це що — ім'я для самодіяльності, для афіші?
— У нас батько електрик,— пояснив товариш Книш.
— А мама замолоду активна учасниця самодіяльних гуртків,— додала Клементина.
— Нічого не розумію.
— Тому, коли народилася дочка, батько хотів назвати так, щоб в імені було щось від електротехніки, а мамі хотілося чогось театрально-незвичайного.
— А Клементина — це хіба що?
— Від слова «клема» — пояснив товариш Книш.— А вже на мамину долю лишалася тільки «тина».
— Чортівня якась, пробачте, Клементино,— не стерпів я,— але вибрати в усій електрифікації і електротехніці тільки «клему»? Так ми дійдемо, що дочок називатимуть Штепселиною або Розеткою!
— У греків була Електра, є навіть така трагедія,— сказав товариш Книш,— прекрасне ім'я! Та коли народилася Клементина, я ще не знав про Електру і, природно, не міг підказати батькові. Та й не впевнений, що він би послухав мене. У нас батько впертий чоловік. Мене, наприклад, назвав Гаврилом. Ну Що це за ім'я? Гав-рило! Я вже пробував Гавриїлом іменуватися, але однаково гав-гав залишається. Тому звуся товаришем Книшем. Трохи казенно, зате неповторно. Бо слово «книш» звучить сьогодні як іноземне: ніхто вже не знає такого хлібобулочного виробу, як стародавній книш.
Клементина тим часом смоктала цукерку й досить неуважно позирала на мене.
