Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Заміри в Пампушки, як ми вже знаємо, були преширокі, і пан обозний сподівався, спаливши тоді купу ладану, скоренько знайти в Калиновій Долині запорозькі скарби, силу-силенну золота, щоб стати на Вкраїні магнатом і володарем.
А на шляху до можновладності він мусив удавати гарячого прихильника Москви.
На тім шляху до булави — пан Купа зважився влизатися в довір'я до простого поспільства, хоч йому й ставала на заваді власна пиха, що її він не вмів подолати в собі, його зажерливість і панська скнарість, його собакуватість у ставленні до підлеглих людей.
На тім шляху до здійснення підступних замірів стовбичив і єпіскоп, що став тепер воєначальником: треба було повалити його чи навіть знищити, і не тільки за те, що архирей-полковник обіцяв почепити пана Стародупського ребром за гак.
Хоч, правда, Пампушка й не забував тієї архирейської погрози, кинутої перед чолом громади, бо знав, що Мелхиседек жартувати не вміє. Панові Купі не так уже й хотілося, замість вельможного панування над цілою Україною, стати першою жертвою безробітного ката Оникія Бевзя, тож за кілька годин пан обозний уже встиг у полку дещо впорати.
По всіх пекарнях міста вже підходили опари, вже рубали челядники дрова і розкладали вогонь.
По кузнях грюкали молоти, бо ж треба було скувати кілька десятків тисяч підків, не одну тисячу шабель та списів, полагодити підбиті в бою гармати.
Уже й кухарі подалися з деяким припасом на край Долини, де стіною стояло супроти ворожої навали мирославське ремісництво, босоногі челядники, наймити, дейнеки, хлібороби з Долини та зайшле з Січі козацтво.
Уже й шанці десь там рили, край Долини.
Уже й гармати рихтували на валах обох бопланівських фортець.
I, все те заваривши за кілька годин, пан Купа-Стародупський прийшов до начальника, до полковника мирославського, щоб ясувати йому, як він, полковий обозний, усіх сил докладає до святого діла перемоги.
Натрапивши в архирейському саду на дружній герць, Пампушка до полковника підступити не зважився, бо ж не хотілося схиляти голову в покорі перед особистим ворогом своїм, перед ченцем Мелхиседеком, не хотілось того перед очима ворога страшнішого, підступнішого, таємничого й незрозумілого Козака Мамая.
А товариський герць «до першої крові» тривав далі.
Песик Ложка на рубак навіжених уже й сердився.
Люто гарчав на них, не розуміючи дурних людських розваг, бо ж лицарі несамовито рубалися й рубались.
Коли б наш Песик Ложка думав не прозою, як звичайні собаки, а був би яким-небудь собачим віршомазом, то він уже й подумав би, чого доброго, що кожна іскра, старанно викрешувана з шабель, якби вона ставала діамантом, обидва лицарі вже загрузли б у самоцвітах по коліна, — але Песик поетом не був і тому не відав ціни діамантам, а двобій дратував його все більше, тож він знову гарчав докірливо і знизував плечима, не бачивши в тому герці ні радості, ані краси, бо кінця-краю тій січі не було й не було.
Владика, правда, вже й захекався досить помітно, але, як і годилось козацькому полковникові, ощадку в Мамая не просив.
Чувши його трудне дихання, Козак прикинувся втомленим і став благати про перепочинок, бо налякала запорожця й свіжа кров, яка промочила полотняний завій на лобі владики, на рані, завданій йому в учорашнім бойовищі.
— Просишся? — підозріло спитав Мелхиседек.
— Прошуся, святий отче, — покірливо потвердив Мамай, і ця покірливість іще більше насторожила владику. — Захекався трішки на старості літ… — непевно додав, одбиваючи удари шаблі, Козак Мамай.
— Брешеш, сучий сину! — гарикнув на побратима архирей.
— Щоб мені сей та той, коли брешу!
— Жалієш мене, старого собаку!
— Та скарай мене святий Дорошко, єпіскоп тірський, що сконав од руки Юліана Відступника, коли я брешу хоч стілечки, коли я…
— Годі! — знову гарикнув єпіскоп. — Таку брехню змивають кров'ю! Бо ти ж сам — відступник! А не брат мені, не друг, не лицар, не запорожець, не християнська душа, а чорт собачий! Бережись!
I превелебний владика знову вкинувся в бій.
Без кришки жарту.
Бо таки розсердився на старого товариша…
Пан обозний, скрушно змахнувши пухлою рукою, подався з архирейського саду, поспішив до свого дому, щоб повернутись сюди перегодом, бо ж мав до владики чимало невідкладних полкових справ.
Подався додому пан Купа не тільки тому, що дратував череваня безконечний герць, а й тому, насамперед, що поривали його надзвичайні обставини: там чекав чепуристий панок, котрого обозний вирятував з рук юрби, Оврам Роздобудько, що його пригощати Демид Пампушка доручив своїй звабливій жіночці, Парасці-Роксолані.
I він чкурнув додому, пан обозний, хоч на ту хвилину йому варто було б лишитися саме в архирейському садку, бо ж побратимський герць зненацька припинився.
25
Козак Мамай у вишняку помітив раптом знайомого француза, прозваного на Запорожжі кумедним ім'ям Пилип-з-Конопель.
Стовбичив там француз, як видно, вже давненько, 6о очі йому сяяли захватом від того шаленого двобою, а він мистецтвом шаблі й сам володав хорошенько, пройшовши добрячу науку в Парижі, тому й зніяковів, коли Козак Мамай, прожогом відкинувши свою шаблюку, звернувся до нього зі словом привіту.
Уклонившись двобійникам, Філіпп, не мовлячи й слова, протяг владиці той самий рембрандтівський образок, завинений у червону шовкову шматину, а владика, взявши його до рук і ще й не знаючи, що він тримає, здивовано поглянув на молодика.
— Розгорни лишень, — сказав архиреєві Козак Мамай, котрий уже знав, звісно, що за чудова несподіванка потрапила тому до рук.
Єпіскоп розгорнув хустину, і аж подих йому перехопило.
I не тільки тому, що тут не сподівався він очей Ярини, своєї племінниці… Старому шарпонула душу, передусім, ота всевладна сила, перед якою не встоїть жодна людина, коли вона є людина, а не осел, — сила високого мистецтва.
Весело покладені фарби з опуклими на дотик виткими борозенками від пензля, впевнений мазок, гра світла й тіні, що нею вславив свою неповторну кебету геніальний Рембрандт ванРейн, усе це, осяяне думкою й почуттями художника, злилося нараз для вітця Мелхиседека у єдиному враженні такої невідпорної сили, аж за серце владика вхопився, аж задихав частіше, аж його захитало, бо замакітрилось старому в голові.
— Покличте її сюди, — кивнувши на поличчя дівчини, стиха попросив Пилип-з-Конопель.
— Щось їй сказати хочеш?
— Мушу.
— На дівчину, — доточив Козак, — чигає нова небезпека.
— Розповідай, — звелів єпіскоп.
— Самій тільки мадемуазель Кармелі… — почав був Філіпп.
— Кажи! — кивнув молодому французові й Козак Мамай.
— В одному варшавському костьолі ненароком підслухав я розмову… — почав Пилип-з-Конопель. — Клечальної неділі, тобто завтра…
— Чого ж замовк? — покваплював єпіскоп.
— Панну Кармелу збираються вкрасти.
— Хто? Для кого?
— Домініканці. А для кого… про це й сперечались ті двоє ченців у костьолі. Один казав, що панні світ зав'яжуть з вашим однокрилим гетьманом, а другий…
— Ах, собаки! — стиха скрикнув єпіскоп і аж похолонув, поглянувши на вікна своєї господи: в прочиненому за спиною Пилипа вікні стояла Ярина, і це було найгірше, бо ж не хотілося дядькові, щоб небога зарані дістала причину для нових хвилювань.
— А що ж казав той, другий? — спитав, не бачивши в вікні Ярини, Козак Мамай.
— А другий говорив… немовби свою волю вже звістила Конгрегація для поширення святої віри: вони там, у Римі, поклали…
— Ну? Ну?
— 3 черниці Кармели зробити святу. Католицьку святу.
— Тобто мученицю? — спитав зненацька згаслим голосом Мелхиседек.
— Як же це? — спитав Козак Мамай.
— Не знаю… — відмовив Пилип і замовк.
— Крукам отим римським, — заговорив єпіскоп, і вже старого не бентежило, що розмову слухає Ярина, бо, може, й краще так склалося: свавільна панночка не береглась, хоч і розуміла небезпеку, яка завше над нею висіла. — Крукам отим, — провадив єпіскоп, — скортіло, видно, Подоляночку нашу послати куди-небудь… до Ефіопії, в Ост-Індію, в Китай…
