Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
17
—Здоров, бродяги! — гаркнув Тайга, і в його голосі чулася неприхована веселість. — Молоток, Червоний! Я від самого початку знав: оцей хитрий хохол таки втягне всіх у знатну бузу!
—Тобі чого треба? — Данило, не приховуючи ворожості, повернув до ватажка злодіїв автоматний ствол.
—З громадянином начальником побазікати наостанок. — Коля Тайга стояв досить близько, і у темряві було видно, як, коли він розтягує рот у посмішці, блищать дві металеві фікси. — Скажу йому два слова. Відпущу гріхи, не можна на той світ без відпущення, нє?
—Ти хіба піп? — Брови Червоного стрибнули вгору.
—Та й ти не святий! — відрізав Коля Тайга. — Ніхто тут не святий, всі ми грішники.
—Ага, всі до Бозі в черзі, — вставив Шарик.
—Тепер ось начальникова черга, — Тайга кивнув на закривавленого майора. — Завтра, може, твоя, Червоний. Чи ось хоч Танкіста, — кивок на мене. — Або ось Циклопа, — кивок у бік одноокого Томаса.
—Твоя коли?
—І за мною прийдуть, коли треба, — легко погодився Коля Тайга. — Бачиш, скільки в нас із тобою, хохол, є спільного...
—Ти це до чого?
—До того самого. — Тепер і Коля Тайга повернув голову на звуки стрілянини з боку виходу. — Всі ці людці, які тут сидять, — шелопонь, життя не знають, крові не нюхали. Мені з ними не по дорозі, їм зі мною — так само. Вони як спирт найдуть і кухню розбомблять, понажираються, баньки заллють, покричать — ось і вся свобода. Мені й ось цим нормальним бродягам, — Тайга широким жестом обвів своє невеличке військо, — тут, із ними, нема чого робити.
—Твоє діло.
—Ні, Червоний, це вже наша справа. Спільна. Тобі теж із ними не по дорозі. У тебе... в усіх вас точно є план. І своє діло ви, мужики, знаєте. Тоді ми з вами.
—Хто так вирішив?
—Я виніс питання на колектив. Ми прийняли резолюцію, — Коля Тайга криво посміхнувся. — Все, як за законом.
—За вашим законом я не живу, — відрізав Червоний. — Совіцькі закони мені взагалі в одному місці. А людей у мене доста.
—У тебе? Тебе тут хтось бугром призначив, а, хохол? — вишкірився Тайга.
—Мене ніхто ніким не призначав. У нас загальних зборів не проводять. Я вирішую сам, із ким мені йти далі і куди.
З Колею Тайгою ніхто з в’язнів тут, у таборі, не дозволяв собі говорити ось так, просто й навіть зухвало. Трошки знаючи ватажка злодіїв, я нутром відчув: навіть якщо ці двоє між собою про щось домовляться, аби тільки не починати гризню за крок до виходу на волю, за першої ж нагоди Тайга вдарить Червоного ножем. Або вистрілить у нього.
У спину. Інакше з такими, як Червоний, Томас чи Лютий, такі, як Тайга та Шарик, не впораються.
Не знаю, як далеко зайшли б ці двоє тієї ночі, якби з темряви не вибіг засапаний Ворон: на шинелі з лівого боку розпливлася пляма, ліва рука рухалася погано, та права стискала автомат. Ворон зачастив збуджено:
—Друже Остап! Там наші зброю захопили!
—Добре! — пожвавився Червоний, враз забувши про Тайгу та решту кримінальників. — Втратив багато?
—Москалів лягло більше! Голими руками працювали, рукопашна почалася! Тільки, друже Остап...
—Ну?
—Там, на вахті... В караулці...
—Що в караулці?
—Засухін... Лейтенант... З ним ще бійці, у них кулемет... Думаю, набоїв мало лишилося, рясно стріляли... Переговорів хочуть...
—Час вони тягнуть! — роздратовано мовив Червоний. — Сирену в селищі напевне чули. Зв’язок тут теж є, думаю, встигли повідомити, куди треба. Якщо й не встигли... Один чорт з селища вже підмога йде.
—То що?
—Нічого! Ніяких переговорів, друже Ворон! — Він кинув погляд спочатку на Колю Тайгу, потім на захопленого та скрученого майора, ковзнув очима по мені, лікарці, зупинився на одноокому литовцю. — Томасе, нумо всі за мною, до вахти! Маємо тепер більше стволів, викуримо всіх! — Він знову глянув на злодіїв. — Чорт із вами, забирайте майора!
—Коли договоримо?
—Ніколи ми з тобою не договоримо!
Це Червоний вигукнув біжучи, а за ним поспішили інші. Менш ніж за хвилину я залишився сам-на-сам із кримінальниками, Абрамовим, який стогнав на снігу, лікаркою Тамілою, що вмить кинулася до майора й накрила його собою, та Свистуном. Кеша теж не міг знайти собізастосування. Бо воювати з радянськими солдатами та офіцерами — зі своїми ж, як не крути, — колишній старший сержант червоної армії теж не був готовий.
Тим часом Коля Тайга негайно перебрав ситуацію у свої руки. Двоє бандитів відтягнули лікарку, ще троє дружно підняли побитого та пораненого Абрамова. Ватажок підступив до полоненого впритул, коротко замахнувся, сильно ткнув пістолетним стволом усередину обличчя майора, розкроюючи шкіру та вибиваючи дулом передні зуби жертви.
—То як, начальнику? Побазаримо? Чи ти не можеш мене послухати?
Знову не стримала крику Таміла. Тайга повернув голову в її бік. Я стояв за кілька кроків від нього, зловив навіть у темряві цей погляд, і він мені дуже не сподобався. Свистун відчув мої побоювання — ступивши кілька кроків уперед, встав поруч зі мною.
—З тобою, сучко, теж поговоримо. Ти в нас лікар? У нас тут он скільки хворих чоловіків. Усіх полікуєш. Є в тебе хороші ліки, лялю... Не бійся, жити будеш, від цього баби ще не помирали.
Таміла знову закричала, та Колю Тайгу жінка поки що не цікавила. Він знову повернувся до Абрамова, навідліг ударив в обличчя.
—То що, мовчимо, начальнику? Холодно, язик примерз на морозі? Нічого, є де погрітися. Там твоїх уже багато гріється. Айда, братва.
Коли начальника табору підхопили під руки та поволокли в бік пожежі, він усе зрозумів раніше, ніж я, втратив контроль над собою, з останніх сил засіпався в руках своїх катів. Та один із бандитів різко вдарив Абрамова ззаду в потилицю — і тіло його враз обм’якло. Тепер майор не опирався своїй жахливій участі — щойно Коля Тайга прирік його до спалення живцем в охопленому вогнем бараку.
—Так не можна, — вирвалося в мене.
—О, Танкісте! — Ватажок злодіїв ніби лише тепер мене помітив. — Голос прорізався? Чому ти з дружками своїми не пограв? А ти, Кеша, чого кіксуєш? Може, он, бабу чекаєте? Нічого, вистачить. Поки там Червоний із начальниками все повирішує...
—Колю, лікарка тут при чому? З жінками не воюють...
—Хто тобі сказав, що ми з нею воюватимемо? — Тайга дурнувато реготнув. — Я скільки тебе знаю, земляче, а не думав, що ти такий дурко... Башка закрутилася?
—Нема часу, Тайга. — Я рішуче ступив уперед. — Відпусти її.
—На що в тебе нема часу? Ох, бачу, помилявся я в тобі... Став я помилятися в людях, Танкісте, ох, став... Нічого, мені наука буде, тобі так само.
—Тайга...
—Хайло заткни! — рявкнув той, стиснувши в руці пістолет, але не поспішав наставляти дуло на мене. — Біжи на вахту, тебе там твої зачекалися! Он, чув?
Справді з боку виходу раптом почулася рясна стрілянина.
—Вали! Кешо, ти теж вали! Чи залишаєшся з нами? А то дивись! Ми підтягнемося!
Двоє блатних тим часом уже тягли перелякану лікарку до дверей будівлі.
Потім усе закрутилося дуже швидко. Я не встигав стежити за подіями, навіть не керував ані ними, ані собою. Бо якби не так, то навряд чи кинувся за ними. Нічого не кричав — лише рвонув із місця, озброєний лише власними кулаками.
Не змовляючись, лише реагуючи на мій ривок та діючи на випередження, колишній старший сержант Свистун стрибнув на Колю Тайгу, підбиваючи вгору його правицю з затиснутим пістолетом та не даючи вистрілити мені в спину. Мить — злодій і фронтовик уже зчепилися, покотилися по снігу. На виручку ватажкові сипонуло двоє, Шарик клацнув затвором гвинтівки. Я почув цей звук за спиною, інстинктивно присів, пірнув ліворуч, прагнучи уникнути куль.
Та зупинив мене не постріл — один із блатних, що тягнули лікарку, пустив жінку, рвучко повернувся всім корпусом, зустрів мене влучним ударом. Щось госте та пекуче пронизало живіт, я ойкнув, зупинився, схопився руками за поранене місце та осів на сніг. Але свідомості не втрачав.
