Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
—Знаєш, не люблю цих твоїх розмов... Непросто в нас усе...
—Тому й не любиш, що розумієш — я кажу правду. Не все просто, згоден. Крім одного: нас тут тримають у неволі за злочини проти совєтів, а вас — невідомо за що. Тому наше бажання здобути волю мусить збігатися з вашим.
—А на волі що робити?
Знаєте: це я сам у себе вже тридцять років запитую... Тоді вголос промовив уперше, з не меншим відчаєм. Бо бандерівці точно знали, що робитимуть, якщо їм пощастить здійснити свій безумний план і вирватися з табору. Мені й таким, як я, не лишалося навіть такого шляху, на який прагнули повернутися українці, — шляху боротьби. Мені не було з ким боротися, тим більше — зі зброєю в руках. Німців ми розбили, у своїх стріляти я не збирався.
—Ось тут ти правильно мислиш, — озвався Лютий. — Друже Остап, твій товариш сам для себе ще не вирішив, для чого йому свобода. Адже за дротом та парканами для нього — те саме, що й тут.
—У нього є час подумати. — Тепер вони говорили так, наче я не стояв поруч, майже впритул. — Поки що ми самі чекаємо команди.
—Команди? — перепитав я.
—Такі акції готуються відразу в кількох таборах Півночі, — пояснив Червоний. — Це все, що тобі слід знати. Ти й так, здається, дуже багато почув, як для людини, котра ні в що не ставить особисту свободу.
—Це погроза?
—Розумій, як знаєш. Тільки щось мені підказує, Гуров, навряд чи ти побіжиш з цим до Бородіна.
І знову Данило Червоний сказав чисту правду — здавати наміри бандерівців табірному начальству я не збирався. Вони могли вважати мене ким завгодно — боягузом, нікчемою, ворогом, комуністом... Ось лиш стукачем я ніколи не був.
—Гаразд, — зітхнув я. — Це все теорія. Схема, кістяк. Не все у вас продумано.
—О, тепер бачу й чую серйозну людину, — Червоний задоволено гмикнув. — Кажи, ми тебе слухаємо: що, по-твоєму, не так?
—Інші в’язні... Блатні, зокрема. Та й наші, п’ятдесят восьма... З ними що буде? Всі разом підуть за тобою?
—Мене мало обходить, хто і як даватиме собі раду. Лютий взагалі пропонує вириватися лиш одним ударним загоном. Нас два десятки, п’ятнадцять литовців. Якщо твої хлопці, ну, з твоєї команди, ті, які воювали та мають бойовий досвід, підуть із нами — це буде доволі потужна бойова одиниця. Ми можемо дати бій та прийняти його: зуби об нас хтось точно покришить.
—Ось і я про це — стріляти у своїх не буду. Ніхто з наших не стрілятиме у своїх, — відповів я рішуче.
—Навіть так? І хто для тебе свої? Конвойні з вівчарками, кожен із них готовий і без наказу застрелити тебе на місці чи спустити на тебе псів? Майор Абрамов? Ти бачив його справедливість не так давно на плацу.
Скажеш, він убивав злочинців, а всі інші для нього — свої? Гуров, для них ми всі тут — вороги народу.
—Але я їм не ворог... — Ці слова я промовив неголосно, переконуючи самого себе в тому, що цієї миті доводив бандерівцям.
—Отже, ти не з нами?
—Інші зеки, — нагадав я, щоб зійти зі слизького.
—Отже, усі інші... Я не згоден із Лютим, — повів далі Червоний. — Зі зброєю в руках на волю прориватиметься тільки одна, наша група. Решта в’язнів так само матиме можливість вийти на свободу. Тут хай кожен сам вирішує, як оце ти, Вікторе, сказав: кому й наскільки ця воля насправді потрібна. Панькатися з дорослими людьми я не збираюся.
—Друже Остап, разом з усіма ми випустимо бандитів. — Із тону Лютого я зрозумів — така суперечка триває між ними давно.
—Нема ради, — розвів руками Червоний. — У блатних інакша мета, ніж у нас. Вони зіб’ються у зграю.
—А... ми?
—Ми — не зграя, — Червоний говорив до мене терпляче, мов люблячий батько до сина-непослуха. — Ми — чота, озброєний підрозділ УПА — Української повстанської армії. Різницю розумієш?
—Всі ми станемо біглими зеками. — Тут уже я вперся.
—Вони — зеки, Вікторе Гуров. Ми — в’язні. Полонені. Навіть, якщо так краще зрозумієш, — військовополонені. Вони грабуватимуть, аби прогодуватися, й однаково скоро перегризуться між собою. Ми бачимо перед собою абсолютно інші цілі. їх так чи інакше зловлять та повернуть назад, бо тюрма для них — другий дім. Ми маємо намір почати бойові дії на ворожій території.
—Стратегія, — додав одноокий Томас.
—Ось чоловік діло каже — до всього ще й стратегія.
—Ви про що?
—Коли на волю з бараків вийде відразу, вважай, понад тисяча людей, почнеться хаос, — зауважив Червоний. — Охорона розгубиться — але так само розгубляться в’язні. Адже тут ти, Гуров, дуже правильно підмітив: волю всі вони матимуть раптово. Не здобудуть її — затюканим та переляканим в’язням свободу подарують. Ми подаруємо. А вони не знатимуть попервах, що з нею робити. Навіть блатних це стосується. А ми тим часом у цій загальній колотнечі справді знатимемо, що і як треба робити. Бо, кажу ж тобі, маємо мету, розробили стратегію та знаємо правила тактики.
—Я не згоден, — гнув своє Лютий. — Але ти — командир, друже Остап. Ти поведеш, тобі вирішувати.
—Отже, тут домовилися. Що тобі ще не зрозуміло, Вікторе Гуров?
—У Воркуті, напевне, є військовий гарнізон. Не лише війська МВД, як у селищі. Армійський підрозділ. Нам не дадуть прорватися до вокзалу.
—Іншого шляху на волю я не бачу. — Тут Червоний був категоричним. — Якщо не вийде діяти стрімко — діятимемо за обставинами. Не зможеш запустити паровоз, не вдасться захопити нікого, хто вміє це робити чи здатен тобі показати — підемо пішки. Тут, у цьому пеклі, я не лишуся. Треба — поповзу на свободу.
Слова його не видавалися мітинговими гаслами. Данило Червоний справді так думав, говорив спокійно, без надриву, навіть трошки соромлячись того, що доводиться озвучувати такі прекрасні потаємні думки. Головне — я раптом зрозумів: так, він правду каже. Готовий відповісти за свої слова — ручаюся, що навіть останній табірний здохляк потай мріяв вийти за периметр колючого дроту.
Найкраще — коли ранок зажевріє, пора року значення не має, хоча на волю особливо чомусь тягне навесні. Та Бог із нею, з весною: коли б не настав час свободи, всякий хоче вийти на битий шлях за табірні ворота і піти на схід сонця — чим далі, тим впевненіше карбуючи крок. Не важливо, доведеться йти промерзлою землею чи місити багнюку пізньої воркутинської весни — адже з кожним новим кроком бараки, колючка та вартові з автоматами залишатимуться позаду...
А чим довше говорили ми з Червоним, тим ясніше відчувалося наближення омріяної волі: нехай на день, годину, коротший час, але таки хочеться відчути себе на свободі, вдихнути її п’янкого повітря... Думаю, годі пояснювати, чому рішення прийшло до мене саме і я не надто йому опирався.
13
Зі своєю командою, фронтовиками, я говорив обережно, ніби рухався тонким льодом. Та даремно боявся: Морозов, Свистун, а надто Марат Дорохов, здається, швидше за мене відчули близьке дихання волі. Довго вмовляти їх не довелося, особливо Марата: той взагалі хотів, вирвавшись, пробиратися з Воркути сам, готовий був голодувати, тільки б відшукати того, хто написав на нього донос. Після того, сказав Сапер, можна або назад у табір, або... Не договорив тоді Дорохов, що мав на увазі, ми й самі здогадалися, не мали бажання уточнювати.
Єдине, в чому наша думка виявилася спільною — не стрілятимемо у своїх, тобто в солдатів та офіцерів, навіть заволодівши зброєю. Бо розуміли, що бандерівці та інші, кому вдасться заволодіти зброєю, почнуть стрілянину та різанину. Так, ми ставали співучасниками вбивства радянських військовослужбовців, але на жодному з нас не буде хоча б крові своїх. Нехай навіть, як переконував Червоний, вони нас убили б без докорів сумління. Утім, як визнав Марат, вони виконують наказ — навіть майор Абрамов підкоряється наказам вищих інстанцій.
Бандерівці з цим не погодилися. Хоча визнали наше право не вбивати радянських вояків. Узагалі домовленість між фронтовиками та рештою заколотників звелася до такого: я, маючи певні навички, спробую повести паровоз і, якщо в мене це виходить, на станції Воркута, куди нас приведе вузькоколійка, залишаюся з бандерівцями та «лісовими братами». Решта ж наших далі дає собі раду сама. Дорохова влаштовував саме такий варіант, Свистун пристав до нього, а Морозов взагалі подумував, чи не прибитися йому до націоналістів — однаково втікачеві нема чого втрачати.
