Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Чому ж? — спитали кілька голосів.
— Ось чому! — і хвацький панок потряс шаблюкою, проте не виймаючи її з цяцькованих золотом піхов, але зразу ж був кинувся геть, щоб відійти од гріха, бо ж юрба на майдані стояла аж надто густо, а це йому було не дуже до вподоби.
— Забив: як ведмедя жолудь! — засокотів кудлатий, ловлячи опуки, що все літали над головами глядачів. — Красне пір'я на одуді, а сам смердить. Зразу видно: не нашого пір'я птах!
— Авжеж не вашого, — бундючно відмовив пишний панок, а всі вже до нього пильніше придивлялися, бо раніше в Мирославі такого не бачили, а той чепурій знову рвонувся був геть, але пробитися крізь щільне коло глядачів уже не міг, і йому було б непереливки, тому вродливому панкові, коли б, бозна-звідки взявшись, не з'явився з гайдуками пан Демид Пампушка-Стародупський, котрий, бачивши, що криком чи панськими грубощами пожару не згасиш, чемненько спитав:
— А чого це ви до чоловіка причепились?
— Не до тебе п'ють, не кажи здоров! — недбало відмовив штукар.
Хтось із гайдуків пирснув, але зразу ж йому серце замліло від погляду обозного, котрий прибув сюди, щоб розігнати нахабних лицедіїв (як вони того й чекали, кимось попереджені), щоб розігнати збіговисько глядачів, котрі полюбляли кумедію більше від божої служби, щоб перепинити виставу, а зовсім не для того, щоб ви ручати з халепи чепурненького панка, хоч тепер уже можна було й збагнути: обозному треба того панка мерщій вивести з юрби не тільки живим, а й здоровим.
От чому пан Купа не горлав і не гримав, як завжди, а вельми дивував усіх своєю чемністю.
— Цей пан прибув у гості до владики, — сказав обозний.
— Диви! — зненацька мовив голосно до матінки Михайлик. — Наче той самий пан Купа, а потрапив між люди, то по-людському й забалакав! Ач! Диви, диви! Кланяється! Просить!
— Знов ти, голоколіннику!? — стиха визвірився на нього Пампушка. — А геть!
— Знову геть? — так гостро спитав Михайлик, аж панові обозному заціпило, коли побачив, як прислухається натовп, що став зненацька мовчазним і настороженим, як мирославці раптом замовкли й дожидають, може, ще якогось бундючного панського слова.
Наче ввесь майдан принишк, і не літали вже в руках кудлатого штукаря опуки, брилі й смолоскипи.
Мирославці німо дивились на тих шляхтичів, своїх же рідних українських панів, що мовчуна стояли, на час пиху свою гамуючи, в щільному й мовчазному колі простого люду, що реготав так добродушно перед тим, а тепер чогось лиховісно замовк.
Наче нічого й не сталось, але… настрій юрби часом змінюється й несподівано, наче й без видимих причин, наче й без приводу, і чепурненький шляхтич уже збагнув, що не треба людям заважати в час розваги, бо розсердяться, та ще в такім великім гурті, як ось тут.
Та й гайдуки стояли непорушно, бо ж тут було їх надто мало супроти такої тьми люду, стояли й стояли, не зважуючись і пальцем кивнути за свого пихатого володаря, за пана Купу, оцього хамулу гидосвітного, який давно вже звик людей простих вважати за ніщо.
47
У страха, як кажуть, очі по яблуку, і пан Пампушка, не мовлячи ні слова, схопив за руку чепурненького панка, що вскочив у халепу, мов курка в борщ, і потаскав геть, але пробитися в юрбі вже змоги не було.
Потягла в другий бік свого синочка й матінка, бо той рвонувся був до пана Пампушки: відчуття польоту ще тривало, і хлопець ще й сам не знав, чого може накоїти спрожогу, і треба було одвести од гріха, і матінці ще дужче засвербіло хутчіш ви4братися з цього небезпечного й повного всякими несподіванками людського моря, яке зветься базаром.
Та проходу вже не було.
Люди, що кілька хвилин тому веселились тут гучно та буйно, стояли німою стіною, насуплені та наїжені, і кожен зрозумів: ще одне слово зневаги, сказане обозним цьому обшарпаному парубкові чи кому в юрбі, і шляхтичам буде непереливки, бо й завсігди ж, воюючи з ворогом зовнішнім, люди прості — легше чосу дають і внутрішнім своїм ворогам, панам і підпанкам.
Коли мирославці на хвилину принишкли, наїжившись проти пана обозного, вони знов почули далеке гупання гармат, але ніхто не зважив, бо ж ні зараз, у Клечальну суботу, ні завтра бою значнішого не чекали: всі вірили, що не зважиться пан Однокрил напасти на людей православних у дні Зелених свят.
Гармати, й справді, замовкли.
I в цю хвилину тиші, коли юрба ще знову не загомоніла, як і належить юрбі, на кону з'явився, поряд з рухляром Іваном Покиваном, сухорлявий, предовгий і вусатий парубійко, вже знайомий нам Тиміш Юренко, названий брат Лукії, син Саливона Глека, отой самий, який, пішовши в мартопляси, соромом укрив сиву голову цехмайстра, і в тиші тій, ставши на помості, він страшенним басюрою загукав на ввесь майдан такі слова:
— Сілентіум! Сілентіум! Увага!
На базарі тихо стало, хоч мак сій, бо починалось диво-дивнеє, про існування якого на світі Михайлик досі й не чув, ота чародія, оте чаклування, що зветься кумедією.
— Гиля, гуси, до ставу: починаємо сумну виставу! — гримів ще дужче бас Тимоша.
— Чому це сумну? — спитали з юрби.
— А тому, — відмовив Тиміш Юренко, — же пан обозний сюди прибув, щоб нашу кумедію зараз розігнати.
— Не розжене! — сказав таким же дужим басюрою Михайлик.
Аж пан обозний знову був рвонувся, щоб видертися з тиску юрби, але, не спромігшись, принишк.
— Ще й тому лицедійство наше буде нині сумне, що, нарешті, вмерти мусить Климко…
— Не дамо! — загукали з юрби.
— Така його доля, — посміхнувся Тиміш. I знову взяв на повний голос, бо ще десь віддалік базар жив своїм галасливим життям: — Сілентіум! Сілентіум! Ми, спудеї славної київської Академії, алчні, жаждні пити, починаємо вдавать кумедію, щоб добре заробити! Заробити всього потроху: крупів і солі, пшона й гороху, пів'яйця, пуд сальця й мідний шеляг, і все те, на що буде ласка ваша, люди добрі… коли, звісно, вистава таки сподобається, і ви замість грошей не накладете нам по потилиці, подякувавши не за те, що добре грали, а за те, що перестали… Гей, гей! Ставайте ближче! — і той вусань просив притомних глядачів присунутись до кону (бо так тоді й казали на Вкраїні — глядачів «притомних», еж вони були «при тому»). — Гей, гей! — зазивав той вусань. — Починаємо! — і голос його легко розлягався над майданом, повершуючи останні вже базарні шуми.
— Оце так басюра! — захоплено ахнув Михайлик, і спудей, почувши теє, бо стояли вони з матінкою при самім помості, скоса блимнув на хлопця, а тому здалося навіть, буцім кумедник аж вусом підморгнув. — Оце так прудивус! — чи не занадто вже голосно мовив до матінки Михайлик.
Той вусатий спудей, Тиміш Юренко, Глеків син, горуючи над юрбою, глибоченним басом озвався вже до простодушного селюка:
— Мене так люди й звуть: Прудивус!
— I справді-таки — Прудивус! — посміхнулась Явдоха і, відчуваючи марність зусиль, востаннє повторила свій заклик: — Ходімо ж, лебедику!
— Куди вже нам, — відказав Михайлик, — коли й сам пан Купа з гайдуками не може звідси вирватись! — і тут же, обернувшись до кону, забув про все на світі, бо лицедій саме в ту мить ворухнув вусами, і вони, піднявшися вгору, розпушились, мов у кота.
— Сам не с перст и усы — на семь верст! — зареготав біля Михайлика ставний і гожий москаль, білявий, прездоровий, з важенними ручищами, наче в якого-небудь каменяра або теслі.
— Усы, как у осы! — погодилася з білявим велетнем і його, видно, жіночка, теж білявенька, аж трохи руденька, гарна, як вогонь, невисока й струнка, але ставна та дужа, з великими (сильними руками й маленькими ніжками в голубих сап'янцях, з пухнастим волоссям, що легковажно вибивалося неслухняними пасмами з-під блакитного шовкового повойника. — Усы, как у осы! — повторила вона і так прозоро засміялася, що озирнулось кілька парубків, пильно поглянув і Прудивус, бо здавалося, що зграбна росіяночка хлюпощеться в реготі.
— Не заважай! — сердито кивнув гарненькій московочці Михайлик, бо, хоч на кону ще нічого й не відбувалося, а вже він одлетів кудись далеко, задивившись на лицедія, зазираючи в його мерехтячі очі, мов кіт у каганець.
