Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗

— Порожня миска не вабить писка, — відповів хлопчина. I рвонувся далі: — Ходімо, неню! — і рушив. Але так незграбно, від збентеження, що зачепив ногою якусь полив'яну гладишку й ненароком її настоптав.

Матінка ахнула.

Хлопець спинився.

Наче знову впав у рівчак.

Наче знову розбив собі носа.

Збентежений, Михайлик мацав по кишенях, хоч там давно вже не було ні шеляга: платити за розбитий горщик, звісна річ, було нічим.

Гончарівна ж ніби й не помітила того розтоптаного гладунця.

Аж Явдоха образилась:

— Чи ти не бачиш: мій хлопець тобі шкоди наробив!

— Не бачу, — посміхнулась Лукія.

— Чому ж не бачиш?! — і з гідністю сказала: — Ми заплатимо.

~ — Сьогодні ж! — переконано докинув Михайлик.

— Сьогодні? — здивовано прохопилось у матінки.

— Сьогодні, — повторив Михайлик. — Чи ж ви забули, мамо, про циганку?

— Дитина! — кивнула мати до Лукії, не дуже й молодшої за неї саму, бо ж гончарівна давно вже ходила в старих дівках.

— Ходімо, неню! — знову рвонувся синок.

— Черепки від шкоди позбирав би, — не без докору звеліла синові Явдоха.

I наш Кохайлик, червоніючи, мусив збирати череп'я з ненароком розтоптаного глека і, не знаючи, куди все подіти, ховав собі в пусту кишеню.

А Лукія обережно запросила матінку:

— Сідайте-но, тітко, сюди, під воза, в холодок.

I паніматка, смертельно стомлена, таки присіла біля дівчини.

— Пополуднуймо разом, — ще обережніше запрошувала гончарівна.

Проте Михайлик ще впертіше тяг зморену матінку далі:

— Нумо ж!

— Куди це ви так поспішаєте? — запитала Лукія.

— Нема куди нам поспішати, — зітхнула Явдоха.

— Без притулку тиняєтесь? — просто спитала гончарівна.

— Без прихилища, — кивнула неня. — Війна ж, бач… I матінка, сівши під возом у холодку, задумалась. Над долею своєю.

Над долею рідного краю.

I такий же сум, терпкий і тихий, оповив їй чоло, що, на матір глянувши, хто простіший — зітхнув би: «не жур мене, моя мамо», а хто одукованіший, бурсак який-небудь, згадав би щось таке із Святого письма, з євангеліста Марка: «тяжко. сумна душа моя», а Лукія, щоб так не журилась наша паніматка, намагалась розговорити її та втішити.

— Роботи шукаєте? — допитувалась стара дівиця.

— Роботи.

— Ти коваль?1 — звідалась вона в Михайлика.

— Звідки ти знаєш? — зачудовано спитав той.

— Руки твої бачу.

— А-а… Але чого це ти до мене причепилась?

— Чи я ж тебе не вчила чемності?! — охнула паніматка.

— Он там, у вишгороді, — повела рукою гончарівна, — над містом, бачиш, на горі — чорні руїни монастиря? Бачиш?

— Бачу, — сердито кивнув Михайлик.

— Отією вулицею як підете, прямісінько в монастир…

— Навіщо він мені? — здивувався Михайлик.

— Там, попід мурами, кузня.

— Та й що?

— Прийшлий москаль ковалює. Ковальському цехові платить чималий чинш, чи як там тая плата зветься. Ковалеве ймення — Іванище… Сходіть-но!

— Чого? — спитав Михайлик.

— Попросись на роботу. Скажи, що Лукія до нього спровадила. 3 моїм батеньком вони в побратимстві. Еге ж!

— Спасибі, сердита дівчино, — подякувала Явдоха, підводячись. — Вклонись-но, синку!

Михайлик, як годилося, вклонився.

— Ходім, — і неня знову взяла сина за руку, і вони рушили.

— Куди притьмом? — спитала гончарівна.

— Як то куди? — здивувався Михайлик.

— Роботи питати, — додала й матінка.

— Пополуднуймо ж! — нагадала дівчина, про що можна було й не нагадувати, так їм хотілось їсти.

Але Явдоха сказала:

— Ми ж оце тільки поснідали, — і, вклонившись Лукії, спитала: — А де ж тебе шукати, дочко? — і, ніяковіючи, зашарілась, як дівчинка: — Заборгували ж ми тобі за розтоптаний глечик. А куди принести?

— Коло церкви спитаєте: де живе гончар Саливон Глек?

— Дочка?

— Наймичка не наймичка, дочка не дочка, а він кращий мені за рідного батька! — і запросила: — Приходьте-но, ненько, ночувати сьогодні, якщо в тій кузні вам не пощастить.

— Храни бог тебе, серденько, — поблагословила Явдоха і потягла синочка далі, бо тепер уже мали вони куди спішити, треба ж було мерщій знайти будь-який заробіток, бо ж над їхнім сумлінням висів тепер — який не який, а борг. — Бувай здорова, доню!

Але дівчина вже не чула того, бо перед нею знову став, десь покинувши свого лисого бузівка, той самий опецькуватий дядечко, схожий на пана Пампушку, і знову почав розглядати макотерті.

43

Розлючена його поверненням, Лукія знову була схопилась за якесь горнятко, щоб жбурнути в нахабу, хоч уже й роздивилася, що це — не мужик, хоч не був він і паном, — вона вже й замірилась тим горнятком, коли дядько хутенько вклонився дівчині й спитав:

— Скільки правиш за макітерку? Ось гроші! — і виклав на цяцькований таріль два подвійні динари.

Лукія повернула решти один шаг і навіть не глянула на покупця, поки той, вибравши макітру, самотужки всаджував її п прездоровий лантух і, ледве піднявши, попер пріч, але спинився, бо зустрів якогось височенного й вельми вусатого (навіть поміж вусанями тих часів) молодика видатної вроди.

— А що? — спитав той.

— Макітру, — ледве буркнув товстий дядечко.

— А де?

— Ось тут, — кивнув той на Лукію та й рушив далі, бо тримати череп'яну озіяку, видно, було нелегко. — Піду… — буркнув товстун, відходячи.

— 3 богом!

— Скоро й початок кумедії.

— А скоро.

I вони розійшлись.

Той, з макітрою, посунув далі.

А молодик спинився біля Лукії.

— Сестро, — покликав він.

— Це ти? — зраділа дівчина. I на всі боки озирнулась.

— Тато не веліли з тобою й розмовляти, — сказала вона хутко і тихо.

— Аж так? — і, прикро вражений, молодик уже ступив, щоб одійти.

— Тимоше?! — скинулась за ним Лукія. — Постривай, Тимоше! Підожди-но.

— Та батько ж не велів! — буркнув Тиміш, але спинився. Ось так вони й стояли мовчки, названі брат і сестра. Вона дивилась крізь сльози.

А він посмикував свої вуса, що виросли до пояса, і сердився на себе, що знову прийшов, хоч не прийти й не міг, бо щиро любив оцю сердиту сестру, бо вона ж його вигляділа по смерті матері, та й тепер він добре бачив, же Лукія вболіває за ним — навіть батьковій волі всупереч, важачись навіть розгнівати старого аж-аж… Він же, він, оцей синок, Тиміш, наймолодший, осоромив гончаря Саливона Юренка-Глека на цілий світ, бо посилав же старий і цього сина, як і двох старших, учитися до київської Академії, а він таке встругнув, що й не дай бог нікому: приїхав до Мирослава на вакації разом із мартоплясами, став мандрівним лицедієм, блазнював на базарі перед усією громадою…

— Батько знову згадував мене сьогодні? — спитав Тиміш у дівчини. — Що ж він казав?

— Не питай…

— Я мушу знати, сестро.

— Казали тато… воювати, мовляв, не хоче, ледащо. Війна ж, а він, бач…

— По три вистави кожен день.

— Батенько ж кажуть: пусте! Або воюй, або працюй, або вертайся в Київ, до науки.

— Я й вернусь, сестрице.

— Коли ж?

— Ось-ось… за день, за два.

— Це добре: батенько ж казали, що привселюдної ганьби такої довго не переживуть. А тут іще й Омелько…

— Що з ним?

— Рушає цієї ночі… за Миколою вслід. До Москви!

— Скажи, що я прийду вночі до нього… попрощатись.

— Скажу, Тимоше.

— Прощавай! Пора… починати виставу.

— Гріх тобі, братіку. Всі ж воюють, а ти…

— Який же я воїн! — сумно посміхнувся Тиміш. — Все, що я мене може вийти: піп чи мартопляс.

— Та був же ти сміливим хлопцем!

— Був… — зітхнув Тиміш Юренко. — Воно, правду сказати, й тепер… сміливості не позичаю. Але моя сміливість більше скидається на відвагу цилюрника, того, що бриє божевільних…

Лукія, звісна річ, його не зрозуміла.

Брат, кивнувши їй, мерщій подався до роботи, бо вже й справді була пора починати чергову виставу, що поглянути на неї десь там уже сходився чи не ввесь мирославський базар.

Лукія сумно дивилася вслід, бо ж, брата жаліючи, певна-певнісінька була, що в тому ділі правда твердо стоїть по батьковім боці.