Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Вони були давніми побратимами, Козак Мамай і колишній запорозький полковник Микола Гармаш, на Січі прозваний Голоблею і висвячений потім, — чи, бува, не за хоробрість? — в архиреї.
Побратими давно не бачились, і ось тепер, тікаючи від цікавих очей, щоб побалакати на самоті — і про старе товариство, і про війну, і про сьогоднішній напад, що заревти примусив мирославські гармати, і про нахабство жовтожупанників, котрі з татарами знов нині спитувались живосилом прорвати оборону Долини, — їм треба було зараз побалакати сам на сам, і друзяки поспішили до господи єпіскопа, а юрба на базарі, — люди всякого плоду й заводу, — повернулись до своїх житейських справ, тим паче — війна їм поки що не так і дуже ще давалася взнаки, а однокрилівці десь принишкли.
32
Одні там поспішали на базарі до своїх возів, до коней, до худоби, приведеної й привезеної сюди на продаж, до всякого краму та збіжжя.
Інші — подались базарувати між ятками й палубами, між гарбами й рундуками, серед усякого дрібязку, розташованого для продажу просто на землі.
Ще інші кинулись крушити на дрізки три шибениці, що біля них, доконуючи службовий обов'язок, усе ще німжився Оникій Бевзь.
Він, голісінький, спробував був захистити знаряддя свого ремесла, але відстояти не міг, бо гайдуки порозбігались, а Оникій, заробивши кілька синців і втративши в бійці останню шматину кармазинового жупана, якою він старанно прикривав усе те грішне, що. йому дав бог, потяг, сердега, до шинку чарівної Насті-Дарини, де він наймав собі закапелок, бо ж йому вже нічого й не лишалось після того, як, під навалою юрби, дві шибениці, по-качиному крякнувши, зламались, та й третю мекала б та сама доля, коли б сам кат не накивав п'ятами, після чого добрі люди вгамувались і розбрелись од шибениці — хто куди.
Хто був щиріший, той потяг урятованих од дурної смерті слов'ян, досить-таки похмурих і вже, ясна річ, недовірливих, до шинку Насті-Дарини, і охочих пригостити цих сторонських вояків, скривджених запопадливістю пана Пампушки, охочих ставало все більше та більше, і, чималим гуртом, оточивши Романюка з його товаришами, вони вже пливли на той берег бурхливого базарного моря, і всі з повагою обходили якогось п'яного козарлюгу, що спав на дорозі, бо ж перед п'яним зверта навіть сам господь-бог.
Почимчикував за всіма й наш Михайлик з матінкою, не зводячи залюблених очей з того сивого та мудрого гуцула, бо щиро коваль прикипів до нього парубоцьким серцем і тепер старався не відстати в велелюдному місті від свого доброго рятівника… У мандри за ним — то й у мандри! Світ за очі — то й світ за очі!
До пекла — то й до пекла! До шинку — то й до шинку!
I коваль Михайлик, серед людського тиску, тяг та й тяг уперед свою матінку.
Аж мати раптом спинилась.
— Хіба ти маєш гроші? — з підступом спитала вона.
— Навіщо вони мені зараз? — здивувався Михайлик.
— У нас же їх — як у жаби пір'я. А до шинку — без грошей…
Але Михайлик, щоб не відстати від Романюка, тяг Явдоху далі та й далі.
— Ти ж не схочеш, щоб тебе частував хтось чужий? — прикро напосідала мати.
— Нічого я не хочу, мамо.
— За горілку ж треба платити!
— Не хочу я горілки!
— До шинку ж ходять, щоб напитись!
— Не хочу я пити.
— До шинку ходять, щоб наїстись!
— Не хочу я їсти!
— Не хочеш? — здивувалась мати, бо ж після вчорашнього сніданку обоє не мали в роті ні ріски. — Не хочеш їсти?!
— Хочу, — понуро признався Михайлик, бо матері брехати ще не вмів та й живота затягло йому аж-аж. — Чорта печеного з'їв би!
Він зітхнув. I на мить спинився.
Ось так вони й відстали від галасливої юрби, що тягла галичанина з його скривдженими товаришами до шинку веселої Насті.
Так рони й стояли серед буйних хвиль городського базару, звично побравшись за руки.
33
Вільною рукою Михайлик хотів був пригладити розкошлану в недавнім чубінні з гайдуками шорстку від шляхової куряви чуприну, але зненацька за ту руку хтось його схопив.
Це була молоденька циганочка, ворожбитка, вельми чорнява, дуже смаглява, з горющими зорями замість очей, аж такими великими, що займали вони добру третину її маленького обличчя.
Вона так зазирнула в саму душу молодому ковалеві, що той, ізроду буцім полохливий, аж відсахнувся від неї та й випустив мамину руку.
Сахнулась і Явдоха: вона таки боялась циган.
— Пусти! — смикнула вона до себе Михайликову руку, але вирлоока циганочка тримала міцно.
— Поворожу, соколику! — і циганочка любо посміхнулась.
— Нема грошей, — дешево куплений дівочою посмішкою, грайливо одвітував молодий бурлака.
— Розплатишся, коли трішки розбагатієш.
— Я й так багатий! — кивнув Михайлик, бо почуття польоту, яке не облишало його потому, як заорав сьогодні носом у рівчак, було заразом і почуттям безмежного багатства, приділеного йому долею, почуттям, що від нього хотілось співати.
— Оце такий багатий! — зайшлася сміхом циганочка, смикнула хлопця за сорочку й іще більше розірвала її на животі. — Розплатишся, коли трішки розбагатієш! — повторила вона з таємничою посмішкою, неначе знала щось таке, що могло подіяти на дальшу долю Михайлика.
— Коли ж я розбагатію? — ніби вступаючи в цікаву гру, зовсім по-хлоп'ячому звідався Михайлик.
— Сьогодні, — пильно вдивляючись у ковальську шкарубку долоню і мовби щось пильно читаючи там, якимось низьким і чужим голосом поважно мовила циганочка.
— Сьогодні? — вражений її раптовою поважністю, перепитав парубок.
— Зараз! — пройнята дрожем натхнення, потвердила циганочка, але руки не відпустила.
— Не збудеться, — сердито чмихнула Явдоха, бо так воно ведеться: хто бере дитину за руку, той бере маму за серце. — Не збудеться, ні!
— Чому ж не збудеться? — спитала циганочка.
— Коли за ворожіння зразу ж не платять, нічого не збувається, голубко.
— Мені вже заплатили, — потуплюючи зір, прошепотіла смаглявка.
— Чим заплатили? — стурбовано підскочила Явдоха.
I циганочка, прихилившись до вуха матінки, видихнула ледве чутно:
— За руку ж подержала такого сокола! — і зненацька зникла в натовпі.
— Цур тобі! — перехрестилась Явдоха. Циган вона таки боялася.
I аж морозом їй по спині шарпонуло, аж приском припекло, коли циганочка, знову на мить вихопившися з юрби, ще раз вергнула гарячим оком на Кохайлика:
— Я ще й не все тобі сказала!
— То скажи ж. — Нехай потім.
— Коли ж? — сміливішаючи, озвався Михайлик.
— Коли ти будеш сам-один! Без мами!
— Без мами?! — жахнувся парубок.
— Без ріднесенької! — задерикувато блиснула очима та зубами ворожка. — А сьогодні… згадаєш мене… ще не раз! А вже тоді забудеш, як розбагатієш? Га? Чи, може, згадаєш Мар'яну й тоді?
Та й метнула барвистим запацьореним подолом по базарній пилюзі, аж вихор за нею встав, і вона в тій куряві й зникла, розвіявшись, як мана, а перед тим тицьнувши йому в руку мочене яблуко.
— Відьма єгипетська! — сплюнула Явдоха, але половинку яблучка, коли син простяг їй, все-таки взяла.
34
Вони пішли собі далі, і Михайлик-Кохайлик не бачив, як нишком зоріла вслід циганочка. а вже роздивлявся на базарні дива, неуважно й розгублено, наче й справді прудко летів кудись над людським розбурханим морем, у хмарах страшенної куряви, яка вставала над майданом.
— Забудь! — кивнула вслід Мар'яні матінка.
Аж Кохайлик того не міг…
Чого ж вона йому ще не сказала? Не доворожила?
I чому серце калатає, мов хвіст у теляти? I що за відьомські зіньки в того анахтемського дівчиська?
Та й коли ж він розбагатіє? Коли ж?!
I Кохайлик… чекав.
Але чого ж?
Чекав і чекав: хіба ж мало що могло йому лучитися в такому велелюдстві!
Поміж ятками, луб'ям критими, тинялись там усякі: пани й сірома, дуки-срібляники й босі челядники, попи й спудеї, дальні люди й ближні.
Походжали там і чванькуваті чужоземці — з такими пиками, начебто їм ось тут усе смерділо, і наче боялись вони, — мовби в них своїх не водилося! — боялись набратися бліх у гомінливій юрбі гречкосіїв, рудокопів, козацької голоти, наймитів ремісницьких, дрантивих школярів, — і вони тримались за кишені в глибині каптанів, оті чужинці, бо ж і не відали вони, що голих та голодних була там сила превелика, а злодіїв на Вкраїні ще либонь не знавали.
