Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Звісно, в тому, що сталося вночі, ніхто особливо не розбирався. Нас по черзі допитали під протокол, і я чомусь вирішив не називати «кумові» Саву Зубка. Ні з ким про це не домовлявся — рішення випливло з небажання всіх інших учасників сутички називати взагалі хоч когось. Загальне «не знаю», повна несознанка бандерівців передалася мені, тож я тиснув та інше: випадково потрапив у цю кашу. У принципі такі ситуації відповідали дійсності. Навряд чи я міг ввійти в якусь змову із націоналістами, та й Бородін із Абрамовим добре вивчили мене і, відповідно, моє небажання влазити в чужі розбірки з доброї волі.
Згодом я зрозумів небажання бандерівців переповідати в оперативній частині табору справжній розвиток подій. По-перше, це означало співпрацю з адміністрцією, з комуністами, чого Червоний та інші дозволити собі не могли. По-друге, вони зробили висновки, і результати цього не лише я, а вся зона побачила досить скоро. Поки ж ми лежали на ліжках поруч. Так і почалося наше тісніше знайомство.
І хоча ми з бандерівцем билися пліч-о-пліч у темряві, мені однаково не хотілося вступати з ним у тісніший контакт. Червоний почав першим, запитавши наступного ж дня коли мене відпустили з допиту в лікарняну палату.
—Тебе як звати?
—Віктор, — відповів здивовано, бо чомусь вважав — Данилові моє ім’я вже відоме.
—Звідки сам?
—Ленінград.
—За що тут? — Це вже скидалося на допит.
—Тобі яке діло? — мимоволі огризнувся я.
—Все ж таки?
—У танку горів, — промовив, трошки подумавши. Мені самому не хотілося зайвий раз згадувати свою печальну історію.
—Не згорів, виходить...
—Як бачиш... Навіть не обгорів.
—Далі що? За те, що не обгорів, сюди потрапив? Чому політична стаття?
—Коли наш танк підпалили, німці саме прорвалися. Півтори доби був у ворожому тилу. У лісі пересидів... Потім наші знову захопили цей рубіж. Ну, я вийшов до своїх.
—Ага. Свої ж тебе і посадили.
—Це помилка! — вирвалося в мене.
І одразу ж пошкодував через свою нестриманість — Червоний, справжній ворог радянського народу, тепер може вирішити, що я теж маю певні претензії до влади.
—Помилка, — легко погодився він. — А в чому помилка?
Я зітхнув. Мабуть, таки доведеться йому пояснити.
—Екіпаж розстріляли, коли підбитий танк загорівся. Мені, вважай, пощастило — ані опіку, ані подряпини. Про це мене потім особісти питали: чому весь екіпаж загинув у бою, а механік-водій навіть не постраждав? Що робив у ворожому тилу тридцять чотири години? Куди подівся планшет командира танку? Ну звідки я знаю, куди подівся його планшет! — Раптом я завівся. — Ну, слово за слово — пішло звинувачення в зраді батьківщини. Мовляв, чому я не застрелився, коли опинився в оточенні... А німці мене не помітили навіть! Там же війна кругом! Говорить особіст: вас, сержанте Гуров, устигли перевербувати, бо ви віддали фашистам планшет свого командира, а там були стратегічно важливі карти... Не було там стратегічно важливих карт!
—Ти звідки знаєш? — Червоний усміхнувся кутиками губ.
—О! Точно так мене питали в особливому відділі фронту! Звідки сержант може знати, що тримає у своєму планшеті старший лейтенант? Таки потягнув за собою і навіть зазирав... Аби ще мене хоча б поранили... Ну хоч якась подряпина...
—Бач, як буває: цілий — і не слава Богу. Краще, якби вбили. — Попри серйозність ситуації Червоний знов усміхався.
Наче думки мої читав: часом мені таке спадало на думку, та я гнав це від себе. Далі відчував десь глибоко у свідомості — не повинен я ось так запросто, наче рівному собі, ніби як... не знаю... сповідатися цьому зраднику... Хай навіть не сповідатися, навіть говорити з ним про подібні речі. Та зупинитися вже не міг: за весь час ніхто — від фронтового вгодованого особіста до зека на сусідніх нарах — не цікавився моєю сумною історією з такої неприхованою щирістю.
Поки, правда, я не міг розібратися, що ж так тішить Червоного в моїх поневіряннях, але тоді вирішив: десь у глибині душі бандерівець знущається з колишнього сержанта червоної армії. Не через ненависть до мене особисто — адже тоді, під час кривавої бійки в бараку, Данило, чесно сказати, врятував мені життя чи принаймні вберіг від тяжкого поранення. Просто у них це в крові — не любити нас: так я тоді думав. Та почавши розповідь чи сповідь, уже не міг зупинитися.
—Не знаю, що краще... Тільки потім мені, вважай, підфартило. Приїхав за тиждень якийсь серйозний чоловік із військової прокуратури, вивчив усі, на його думку, суперечливі справи. Дійшло до моєї. І вирішив так: з мене досить трьох місяців штрафної роти та розжалування в рядові. Ну, хай так — рядовий, штрафник, зате живий. Там теж люди воюють. Тільки далі я сам, напевне, винен...
—Тобто, ти сам не знаєш точно, винен чи ні? — З того моменту я відчував певний тиск з боку співбесідника.
—Ну... Я міг би стриматися...
—Від чого?
Я зітхнув.
—Нас послали в атаку, на прорив... Штрафників завжди кидають уперед, коли треба прорвати лінію оборони на важкій ділянці...
—Гарматне м’ясо — відомий прийом, — кивнув Червоний. — І що далі?
—Нічого! — несподівано для себе огризнувся я. — Багато ти знаєш! Ми воювали! На війні! На передку, в окопах! Із німцями, твою мать!
—Ми теж воювали, — спокійно промовив Червоний. — І з німцями теж.
—Мовчав би! Ми воювали за батьківщину!
—І за Сталіна, — нагадав він.
—За Сталіна! — Тепер я говорив із викликом. — За Сталіна! За батьківщину і за Сталіна бійці піднімалися в атаку та йшли з гвинтівками на танки! І таких, як ви, на фронті без суду — до стінки! Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік!
—Справді, іменем вашого совіцького союзу, — Червоний саме так, зумисне перекручено, вимовив назву країни, — наших вояків та простих людей, українців, розстріляли ваші за десять років багато. — Він тримався спокійно, як людина, впевнена у своїй правоті. — Ось ти сидиш у таборі, тебе засудив радянський суд. І однаково вимагаєш стріляти таких, як ми. Як я, — бандерівець ткнув себе пальцем у груди. — Навіть без суду. Так?
—А хоч би й так, — поки я не вповні розумів, до чого веде бандерівець, хоча підозрював — заганяє у якусь пастку.
—Скажи... ну, ось а сам — стріляв би? За наказом, без наказу, просто так — стріляв би?
—Стріляв, — уперто гнув я свою лінію.
—За що?
Останню фразу він не проказав — виплюнув. Мені раптом захотілося бути схожим на Червоного в оцій його впевненості. Тому відповів, мимоволі переймаючи його інтонації:
—За зраду! Зрадників навіть у мирний час розстрілюють!
—Зрадників чого? Чи кого? Кого ми зрадили, Вікторе? Я, зокрема, що, по-твоєму, зрадив?
—Батьківщину.
—Яку? Вікторе, свою батьківщину, — він знову ткнув себе вказівним пальцем у груди, — свою, розумієш, свою я не зраджував. І ніхто з моїх хлопців: вбитих, замордованих, загнаних до ваших таборів, за колючий дріт, у ваші шахти та копальні, на ваші глиняні кар’єри та рудники, навіть ті, хто на волі досі продовжує боротьбу, — ніхто, жоден із нас не зрадив батьківщину. Ми готові померти за неї. І за неї, Вікторе, ми помираємо від ворожих куль.
—Не ліпи мені тут горбатого, Червоний! Ти воював проти Радянського Союзу, проти своєї батьківщини...
—А ваш Радянський Союз, Вікторе, не моя батьківщина! — різко перебив мене Червоний, подавшись уперед, і в його очах я вгледів не бачений раніше блиск. — Моя Батьківщина — це Україна. Не оця, придумана вами Українська Радянська Республіка, а вільна країна. Де нема ні радянської влади зі Сталіним та Кагановичем, ні польської шляхти з Пілсудським, ані німецького рейху з Гітлером та його намісником Кохом20. Навіть царська Росія та Австро-Угорська монархія — теж не наше.
—Але революція скинула царя та звільнила народи! А товариш Сталін цю справу довершив...
—Більшовики не дали волі Україні. Вони перебрали владу над моєю країною спочатку в російського царя, потім у поляків, а тепер ось у німців. Мій народ комуністи далі тримають у неволі. Тобі важко це зрозуміти, але так є, хлопче.
