Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Насправді питання складне для мене на той момент. Хоча Кримінальний кодекс передбачав для нас із бандерівцями одну статтю, нехай і різні пункти, між нами я не бачив нічого спільного. Більше того: такі, як Червоний, на моє переконання, служили фашистам, потім американцям, тобто ворогам радянської влади. У мене ж, наприклад, була зовсім інша історія та до справжньої зради батьківщини я не мав жодного стосунку.
До того ж існувала ще одна причина триматися подалі від бандерівців: тоді я вважав, що вони ненавидять росіян, вони навіть між собою говорили українською, хоча російську добре розуміли. Узагалі ця група в’язнів від самого початку видавалася досить організованою, закритою, вони самі не надто шукали з іншими мешканцями бараку контактів ближчих, аніж того вимагали правила співжиття під одним дахом.
—Та... Не дуже...
—Доведеться законтачити. Хто у них старший?
Думаю, Коля Тайга це знав. Відповідно, володів інформацією і Шарик. Але я залишив свої думки при собі і коротко відповів:
—Є там такий... Червоний. Данило, здається.
—Кликуха?
—Прізвище. Ти ж знаєш, у нас без прізвиськ...
—То у вас... Танкісте! — Злодій криво посміхнувся, хоча очі не випромінювали веселощів. — Значить, так. Даси йому знати: хай сьогодні вночі він та його корєша не сплять. Запитає, чому, скажеш — від Колі Тайги маячок. Зовсім тиснутиме, говори: жити хочуть — хай слухаються. Усе, більше нічого для тебе нема. — Уже зібравшись іти, Шарик раптом знову повернувся до мене, глянув просто в очі. — Своїх теж підкрути. Гаряче вночі буде. Теж бережіться, попечетеся...
4
Не хочу тепер казати, що зовсім не зрозумів натяків блатаря.
Але для чого злодіям попереджати «політиків», та ще й бандерівців, про якусь загрозу? Якби загроза йшла від в’язнів, керованих Тайгою, звісно жодних застережень Червоному не передавали б. Хіба злодії надумали удатися до однієї зі своїх улюблених складних ігор, на які були мастаками завжди, а в табірних умовах і поготів. Ось тільки досвід підказував: «законникам» із націоналістами нема чого ділити. Припустімо, Коля Тайга пронюхав — адміністрація збирається пресувати бандерівців. Але тут хоч попереджай, хоч ні — це однаково станеться, і опиратися насильству безглуздо.
Отже, лишається одне джерело реальної загрози для бандерівців — суки.
Вони мали претензії на статус третьої табірної влади. За чутками, окремі зони вже потроху «червоніли». І відбувалося це завдяки активності зсучених, котрі, як я вже казав, іноді користувалися мовчазною підтримкою табірної адміністрації та навіть позначали себе, вдягаючи на рукави червоні пов’язки. Проте наш особливий табір номер шість досі тримався на злодійській більшості, тобто вважався «чорним»: Коля Тайга і такі, як він, вважали себе «чорною мастю». Кримінальний табель про ранги взагалі поділяв не лише злочинний, а й весь світ на масті, як у картах. Чорне, червоне, королі, тузи, шістки... Ну, розумієте, мабуть, бо по телевізору фільми відповідні показують.
Ось тільки мене все не обходило. Принаймні, я сам так хотів.
Але роки, проведені у Воркуті, помножені на те, через що мені довелося пройти до таборів, добряче вплинули на мої, як то кажуть, життєві настанови. Найперша з них — на відміну від того ж доцента Шліхта чи інших засуджених із вищою освітою, ще на етапі я зрозумів, що змінити нічого не вдасться — доведеться терпіти, і я змирився.
Вірте, не вірте... Не дай вам, звісно, Бог опинитися в подібній ситуації, хоча і тепер усе можливе... Словом, не хочу, аби ви на власній шкурі переконалися, як воно: після надриву та зламу ось тут, усередині, плисти за течією, мов тріска у брудному струмочку на тротуарі після дощу. Навіть те, що майор Абрамов звернув на мене увагу та своєю владою перевів у похоронну команду, подалі від повільної смерті у вугільній шахті, я сприймав як вищу подяку за упокорення долі. Хоч я і підтримував — знову ж таки через обставини — контакти з кримінальниками, не вважав, що чимось зобов’язаний таким, як Коля Тайга. І тим більше, не мав жодного бажання хоч якимось боком вписуватися в їхні розбірки з суками. Та й взагалі єдина надія, яку я собі залишив: тихенько досидіти свій термін, вийти й непомітно десь осісти.
Якщо порівнювати злодіїв із тими, кого вони іменували «зсученими», то насправді моє ставлення саме до сук могло б бути інакшим. Адже мені довелося побути штрафником: повоювати з колишніми кримінальниками пліч-о-пліч і поспати з ними в одному окопі. І хоч частина з них після війни знову взялися за старе, я та інші фронтовики, котрі потрапили в один табірний барак, сприймали їх як товаришів та навіть симпатизували. Особливо коли згадувати, що саме штрафників кидали вперед, на найважчі ділянки фронту, і вони, часто навіть не озброєні, таки проривалися, рвали німців мало не зубами і міцно закріплювалися на захоплених рубежах.
Проте саме тутешнім, воркутинським сукам, розраховувати на підтримку інших фронтовиків без кримінального минулого не випадало. Бо верховодив «сучим бараком» Сава Зубанов, він же Зубок, заарештований і засуджений за мародерство.
Таких у військах не любили — незалежно від того, штрафник він чи воює в загальновійськовій частині. Як я дізнався, Зубка захопили та привели в комендатуру жінки в щойно звільненому від німців білоруському містечку. Він та ще троє його подільників оббирали загиблих і не лише: на них поскаржилася зґвалтована цим кагалом дівчина-підліток, у якої під час боїв за містечко осколком снаряда вбило маму. На слідстві Зубок кричав, що ця дівчинка, як і більшість молодих жінок міста, служили німецьким окупантам, були підстилками гітлерівців, а він лише перевіряв сигнал, намагаючись затримати підозрювану та доставити в комендатуру. Звісно ж, йому ніхто не повірив: зґвалтування долучилося до фактів мародерства, і Сава Зубанов, побувавши на багатьох пересилках, врешті-решт опинився в нашому таборі. І тут оточив себе такими, як сам.
Очевидно, майору Абрамову такі, як Зубок, були вигідні. Відселені в окремий барак тамтешні суки, які мали не надто помітні, проте відчутні попуски з боку адміністрації, утворили зграю таких рідкісних покидьків, що порівняно з ними злодії, підпорядковані Колі Тайзі, справді видавалися аристократією злочинного світу. А наша невеличка група фронтовиків однозначно відмовилася визнавати Зубанова та інших «зсучених» рівними собі.
Адресоване Червоному попередження Тайги так чи інакше стосувалося складних стосунків між кримінальниками всередині табору, з одного боку, та суками й адміністрацією, з іншого. Та Коля Тайга навряд чи врахував, що до бандерівців і зокрема до Данила Червоного я сам тоді мав ставлення не надто краще, аніж до типів, подібних Саві Зубанову. І якщо смотрящий натякав на те, що бандерівцям слід стерегтися якогось виверту від табірних сук, то я міг би цю інформацію адресатові не і іередавати. Тайга цього ніяк не перевірить, бо бандерівці в таборі принципово ні з ким не сходилися, трималися окремим гуртом, навіть спілкувалися між собою виключно українською.
Тоді навіть здалося, що українці тримаються зверхньо, ніби не сидять з нами в одному бараку та не сьорбають одну баланду. Тож якби мова була не про Зубка, я, напевне, так і зробив би: хай «зсучені» з’ясовують стосунки і бандерівцями і рвуть одне одного на шматки, і від цього якось легше на душі. Ось тільки підігравати таким, як Зубанов, я не міг собі дозволити навіть у таборі.
Тож, дочекавшись, коли мешканці нашого бараку повернуться зі зміни та безсило попадають на нари, аби знайти хай невеличке полегшення у короткому табірному сні, вибрав момент та наблизився до Червоного.
Не сів біля нього. Не заговорив. Бо не мав такого наміру У вас може скластися неправильне враження про те, як саме жив «політичний» барак. Лише здається, що всі ми там — товариші у нещасті й пов’язані міцною чоловічою дружбою. Насправді тут не зібрання благородних людей. Оперативна частина табору і навіть особисто «кум» — капітан Бородін, повинні бути в курсі того, як і чим живуть засуджені «вороги народу». І стукачів серед тих, кого посадили за п’ятдесят восьмою статтею, вистачало, як у інших бараках та взагалі у табірному середовищі.
