Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Знітившись під поглядом Мелхиседека (бо ж не забув і недавньої своєї підлості проти Мамая), Пампушка хотів був сказати владиці щось примирливе, але з-за вікна зненацька пролунав досить гучно низький жіночий голос:
— Тату!
— Чого тобі? — озвався на цей поклик гончар Саливон Глек і сердито обернувся до широкого середнього вікна, за яким виникла челядниця Лукія, що зросла в домі старого гончаря й завше звала його татом.
Це була ставна й висока, носата й досить уже пристаркувата дівчина — з важкою русозлотною косою на плечі, з суворим поглядом сірих очей і з такою в них стурбованістю, що старий Саливон, цехмайстер гончарського цеху, аж підвівся збентежений.
— Тату, підійдіть-но! — знову покликала дівчина.
— Хіба не бачиш: тут — рада!
— Не люблю, коли зайве балакають, — суворо сказала дівчина, і Глек поспішив до вікна.
— Що сталось? — спитав гончар, підходячи.
— Двері, тату, вкрадено, — голосно сказала дівчина.
— Які там двері? — здивувався гончар.
— Що з хати — в сіни. Знято з завісі — і дівка раптом розсердилась: — От не люблю ж! Коли б ви тут не розбалакували, коли б дома діло робили, то й двері були б цілі, тату!
— Кому ж вони потрібні, ваші двері? — спитав обозний.
— I у вас двері вкрадено? — стурбовано звернувся до Лукії отець Мелхиседек.
— А що хіба?
— По всьому місту крадуть двері! 3 поличчями Козака Мамая…
— Дивна річ, — буркнув Пампушка, ховаючи погляд.
— Та щось таке і я чув, — сказав сивий олійник Біда. — Щось таке за три дні вкрало в городі десятки хатніх дверей.
— Чи не яка нечиста сила? — заклопотано озвався хтось од вікна.
— Але ж навіщо тій нечистій силі хатні двері? Кому потрібні?
— Однокрилівцям, — упевнено відмовив пан Пампушка.
— Та навіщо ж?
— Щоб налякати впертих мирославців! — впевнено кинув пан Купа. — Наші листи щось переймає! 3 гармат стріляє! А якась нечиста сила викрадає хатні двері! Тра подумати б…
— Ми ще не впоралися з листом до царя, — неприязно сказав Мелхиседек, і очі йому сяйнули чорною блискавкою.
9
— Дітей пожаліли б! — стиха просурмив сотник Хівря. — Яких дітей? — спитав єпіскоп.
— Чиїх? — хрипким басом спитав і старий гончар Саливон.
— Наших дітей, — відповів сотник Хівря. — Ми ж чотирьох найкращих хлопців одіслали з листами до Москви? Та й на Січ! Та й до Полтави! В Гадяч! До Чернігова! А де вони, ті хлопці? Де? Загинули? Ніхто ж не знає… Та й ті четверо? Чи дійшли до Москви?
— Тому ми й ухвалили послати п'ятого, — кинув гончар.
— Дітей, бач, наших не жалієте!
— Та в тебе ж їх ніколи й не було.
— Хіба ж я — про своїх?
— Ну, то й помовч! — і глухим та пригаслим голосом гончар заговорив: — Це ж мій син, мій, а не твій, Микола мій з одним із тих листів подався до Москви… Мій син! — аж скрикнув старий. — А чи дійшов? Чи його схопили й десь катують? Чи в однокрилівців давно сконав на палі? Чи, може, десь в руках святої інквізиції? Не знаю! Та… коли треба буде, пошлю сьогодні й другого, Омелька, пошлю ще й мого третього, Тимоша, і сам піду, якщо звелить громада — нести в Москву десятого, двадцятого листа, аби б тільки прийшла до нас підмога в нашій скруті…
— Як і в ті рази, — сказав владика, — нести листа повинен найдостойніший… Подумаймо!
I рада вся, задумавшись, мовчала.
— Потрібен хлопець дужий і сміливий.
Аж раптом з-за вікна в непевній щирості почувсь жіночий голос:
— Візьміть мого хлопчика… Це сказала Явдоха.
I аж сама перелякалась своїх слів, несподіваних для неї самої.
Вони, з Михайликом удвох, стояли, звично побравшись за руки, за крайнім вікном, слухали, що там говорять на раді.
Переночувавши кілька ночей попідтинню, бо ж не мали ще в Мирославі ні роботи, ні притулку, пошарпані бойовиськом, яке спостигло їх кілька днів тому в степу, вони прийшли сюди, бо ж сунуло на Соборний майдан чи не все місто, і тепер, після необачного вигуку нені, коли всі обернулись до них, син і матінка, соромлячись свого бурлацького вигляду, мало не згоріли від загальної до себе уваги.
Та робити було нічого, і матінка сказала знов:
— Пошліть до Москви мого хлопчика.
— Я сам скажу, мамо, я сам! — з досадою смикнув її за рукав, зашарівшись, спітнівши й спаленівши, бідолашний Михайлик. — Я сам…
— А звідки ви взялись тут? — підозріло спитав у нені сотник Хівря, поглядаючи на них крізь вікно.
— Із Стародупки, паночку, — чемно вклонилась Явдоха.
— Хочеш сина послати на певну смерть?
— Е-е, ні, — сказала матінка. — Він дійде. Живий!
— Він хіба знає дорогу?
— Та я ж сама піду з ним, пане.
— А ти? Хіба ти знаєш дорогу до самої Москви?
— Розпитаю.
— А син письменний?
— Ані гич!
— А як же він балакатиме до самого царя?
— Як ось я, пане, до вас.
— Цар, бач, тільки по-вченому тямить.
— Як же воно буде? — збентежено спитала неня.
— Аніяк! — тоненько засміявся Хівря.
Явдоха похилила голову, а синок її, від ніяковості ладний у землю запастись, рвонувся геть од вікна, але матінка тримала його за руку, бо ж їй цікаво було знати, що буде далі.
Пан Пампушка, впізнавши Явдоху з Михайликом, хотів був наказати челядникам, щоби злапали їх, але в цю мить владика знову запитав:
— Хто ж понесе листа?
Тоді старий цехмайстер гончарів, Саливон Глек, сказав громаді:
— Мій другий син, Омелько. Він понесе листа.
10
Напружене мовчання зустріло ці слова.
Ніхто ж цього не сподівався!
Бо ж перший Глеків син, Микола, козак освічений, що дослужився до хорунжого, вийшов недавно з таким же листом до Москви.
Дали в дорогу йому голуба й веліли, коли дійде, пустити його з Москви з листом, щоб мирославці знали, що скаже цар на їхнє прохання о поміч.
Але вчора голуб повернувся. Без листа.
Щось, видно, скоїлось лихе…
А от сьогодні, зараз гончар старий сказав, що й нового листа до Москви понесе його другий син, Омелько Глек.
Це було несподівано. I громада мовчала…
У Саливона Глека, крім Омелька й Миколи, був іще й третій, наймолодший, Тиміш, спудей київської Академії, що вельми прикро засмутив старого, прибувши цієї весни до Мирослава з мандрівними лицедіями. Він тепер оце десь на базарі, зганьбивши свого батенька, показував кумедні штуки, і про того дурного мартопляса, що його вже знали мирославські глядачі під іменням Прудивуса, Саливон і чути не хотів і всім казав тепер, що синів у нього — не три, а два: Микола, що подався до Москви, і другий, Омелян, співак, улюбленець і гордість цілого міста Мирослава, що його шалений батенько посилав оце тепер також на певну смерть.
Провчившись, скільки треба, в Академії, в Києві, Омелько Глек співав який там рік на криласі в Святій Софії, і на відправи з усього міста збігались люди послухати мирославського гончаренка, 6о ж голосу такого досі не чували, — дивувалися й чужинці з його співу, а московити, що прибували до Киева, спитувались перенадити чудового співака до Успенського собору в Кремлі, але всі ті спроби були марні, бо, проживши з рік у Відні та Мілані, де він учився на начального співця й музикотворця, Омелько Глек не схотів ані в Києві лишатись, ані до Москви їхати, а повернувся до свого рідного Мирослава з хорошою славою «мужа благоговейна и словеснейша», як казали тоді по-церковнослов'янському, дидаскала й витії, співака й протопсальта (тобто хорового регента), людини, що володіла «художного елліногрецького язика умінням та мистецтвом».
Омеляна Глека сильно тут полюбили, в Мирославі, добрі люди — за його хист, за могутній голос неземної краси, за пісні, які він складав, за розум, що дозволяв йому ніколи своєю вченістю не хизуватись перед людьми простими, за лагідну та людяну вдачу, за козацьку відвагу, яку він встиг проявити на Січі і в морському поході.
I ось тепер, коли батько сказав те, що він сказав, ніхто старому не відповів.
Усі мовчали.
Бо ж нікому не хотілося занапащати Омелька.
