Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Та Михайлик, уже ступивши кілька кроків до голубого ридвана, щоб витягти звідтіль прездорову перину, раптом спинився.
— Да й перебий ти її гарненько! — лагідно покрикував пан Купа.
— Молотом, пане? — служивши в пана ковалем, а не постільничим, несподівано спалахнув Михайлик.
— А ручками перебити не здужаєш? — єхидкувато спитав пан Демид.
— Ручки в мене — задля перинки надто репані, пане.
— Роби, що велено, — собакувато визвірився обозний, шкірячи свої щербаті зуби.
— Я, пане, коваль! — гоноровито відмовив парубок.
— Ми ж ковалі-таки, — ствердно кивнула й матінка.
— Без молота — ні маху! — поважно, без тіні усмішки, бо ж він був несміюн, додав синок і, круто обернувшись, подався геть від груші, до якої вже його чи вабила чи й не вабила тая сила, що є, кажуть, дужча від многих сил на світі.
Демид Пампушка був роззявив рота, щоб на неповажливого ковалиська гримнути, але…
9
Зненацька в нього за спиною розітнувся тонкий жіночий зойк:
— Гадюка!
— Це я — гадюка?! — притьмом обернувшись ображено спитав обозний у дружини, але тут же побачив, як по килимку — до заголеного рожевого стегенця переляканої пані Роксолани повзе, звиваючись, якась руда зміючка.
— Ой, рятуйте ж! — лементувала пані. Але ніхто й не ворухнувся.
Пан обозний і завжди торопів перед будь-якою небезпекою. Явдоха… реготала. А Михайлик, з неприхованою цікавістю, дивився, що ж буде далі.
— Пробі! — гвалтувала пані.
— Та це ж — не гадюка, — пирснула татарка Патиме.
— То — жовтобрюх, пані, — сказала й Михайликова мама, ступила до зміючки й спокійно взяла її понижче золотої голови.
Але пані зарепетувала ще дужче й прожогом кинулась до Михайлика.
— Та він же не вкусить, пані, — був спробував мовити й парубок, але в ту ж мить Роксолана знов опинилась на його руках.
Хлопця аж захитало.
— Боюсь, боюсь! — волала пані.
— Жовтобрюх зовсім не страшний, — намагався вгамувати її Михайлик.
— А яке в нього кругленьке око! — і ковалева мама піднесла руду зміючку до самісінького носика пані Роксолани і так настрахала її, що коверзуха заверещала зовсім несамовито.
— Злазьте, пані, — суворо наказала Явдоха.
— Ой, не злізу!
— Злазь, кажу тобі! — втрачаючи рештки хлопської поваги, гарикнула наймичка на свою пані.
— Ой, боюсь!
— Злазь, хвойдо, бо вкину гадину тобі за пазуху!
— Кидайте, — зовсім інакшим голоском, спокійно і аж начебто знову сонно сказала Роксолана. — Не злізу все одно.
— Тобто як? — повертаючись після переляку до тями, здивовано поспитав і пан Пампушка-Купа-Стародупський.
— А так. Ось тут і буду.
— Доки?
— Поки не перестану боятись.
— Коли ж ти перестанеш?
— Хіба ж я знаю. Може, ввечері. А може…
— Роксонько, люба, отямся.
— Невже ж ти, Діомиде, не розумієш: твоїй квітоньці страшно.
— Але ж я тут.
— Ти ж не хочеш мене взяти, щоб до ранку носить на руках.
— Але ж, Лано!
— Не хочеш ластівочку свою попоносити? Ось бачиш, яка я, візьми! — і пані вихилялася в Михайлика на руках, і щось там, тепло хитнувшись, визирнуло з-під розхристаної запаски, і хлопець, коли б він був поетом, обов'язково подумав би в ту мить про стиглу суничку, — не про полуницю, а про дрібну лісову суничку, бо ж пані Роксолана ще не мала й не годувала дітей, — але Михайлик не був поетом, і він подумав лише про хиткий біло цвітний кетяг калини з несподівано дозрілою червоною ягідкою на вершині опуклості, — їй-богу ж, саме так і подумав, бо ж не сподівався, простосердий, що ми з вами, читачу, солодкі його мислі підслухаємо й висловимо вголос перед усіма.
Пан Купа мерщій кинувся, щоб перебрати дружину до власних рук, бо вона й сама вже ніби прагнула його. Але тут же попередила:
— Не злізу з твоїх рук до ранку, Діомиде.
— Треба ж їхати далі. Я мушу квапитись…
— Тоді я лишаюсь тут, — і пані Роксолана почала якнайвигідніше вмощуватись на тремтячих руках Михайлика, лукаво й звабно блимаючи на нього знизу. — Попоноси хоч ти мене, Кохайлику, чи як там тебе звуть…
— Його звуть Михайликом, — сказала мама.
10
— Кохайлик, Кохайлик, — шепотіла Роксолана, припадаючи до його широких і твердих грудей, де так сильно калатало серце. — Неси мене, неси!
I Михайло поніс. її, сам не тямлячи — куди.
— Аж до тої тополі!
I парубок звернув у траву, до тополі.
— Та хутчіше ж! — наполягала мила пані, вздрівши, що Явдоха, Патиме-татарочка та й сам пан Пампушка-Купа-Стародупський намагаються од них не відстати, щоб, бува, чого не сталось.
I Михайлик наддавав ходи.
— Тобі ж важко, синочку мій, — гукала мама йому вслід. — Ось я тобі допоможу.
— Я сам, мамо, я сам! — відмахнувся Михайлик і аж побіг, бо ж пані Роксолана саме хотіла його про те попросити, і парубок відчув її наказ, як поштовх — уперед!
Роксолана знизу дивилась на обличчя Михайликове, від сонця чорне, як халява, на винозорі соколині очі, на вперту складку біля нижньої губи, і їй вельми приємна була ця гра, бо ж добре бачила вона, як починає лютувати її муж, бо ж чула всім тілом, що Михайлик уже сам не свій.
— Стій! — дедалі більше відстаючи, горлав обозний.
— Швидше, ой, швидше, — підганяла Роксолана, обіймаючи його за шию і, поки їх наздоганяв десь там пан Купа, поки за буйними заростями трав поблизу нікого ще не було видно, цілуючи ошалілого хлопця куди здря. — Ой, мерщій! Ой, прудкіш! Ой, борзіш! — шепотіла йому в ухо анахтемська пані обозна.
Але хлопець зненацька спинився, сам навіть не знаючи — чому. Побоявся пана обозного?
Ні. Цей велетень на ту пору про пана й не думав, мовби Купи й на світі не було.
Долинув здаля до хлопця тривожний крик матінки?
Але й голосу матінки він не чув.
Зупинився він, мабуть, сприйнявши тривожний крик перестороги — в самому собі.
Він зупинився і, не обертаючись до обозного, ждав, поки той підтюпцем здалеку дотрюхає до них.
— Бевзь! — солодко видихнула в вухо Михайликові, яріючи від люті на нього, пані Роксолана.
— Злізь на землю! — волав до неї десь там пан Стародупський.
Та Роксолана не відповіла і, обпікаючи Михайлика жарким диханням, прошепотіла знов: — Колода! — і поцілувала десь там, нижче вуха. — Жеребчику мій чалий!
— Облиш, бо кину! — аж задрижав Михайлик.
— Дурнило! — стиха простогнала Рокса й цмокнула його знов.
— Так і брязну об землю! — перестеріг Михайлик, пригортаючи спітніле тіло, аж їй захрускотіли кісточки.
— Бовдур! — і вона впилась губами в нього ще раз.
— їй-богу ж, гепну!
— Йолоп! — невгавала пані і лизала його знов та й знов.
— Якщо ти насмілишся знову… — з погрозою, але вже знемагаючи, мовив Михайлик. — Так і брязну!
— Ідоляка! — аж зойкнула Роксолана і вкусила парубка в вухо.
Він затремтів, але… не кинув.
— Бажанчику ти мій, — вуркотіла Рокса. — Жаданчику ти мій!
Але Михайлик об землю її не кидав, не гепав, не брязкав. Він тільки обернувся до пана обозного, який уже підбігав до них, — і ждав.
— Злізай! — і пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський владно схопив її за голу ніжку.
— Тільки до тебе, мій коханий кнурику, — защебетала пані і так легко перескочила на руки обозному, мовби в ній було не п ять пудів, а два. — Носитимеш свою солодку пташку — день до вечора, ніч, аж до ранку, — і вона, збиткуючися з мужа, лоскотливо зареготала. — Швидше, хутчіше, лебедику! Вперед і вперед!
А Михайлик покірно поплентав за мамою. Явдоха вела його за руку і говорила так, немов ніяка материнська тривога зараз оце не шарпала їй серця:
— Чого, синку, захекався?.Але Михайлик мовчав.
— Трудна робота, синку? Та Михайлик мовби й не чув.
— Ми — ковалі, — провадила мама. — А коваль — до всякого діла зугарен.
— Не до всякого, мамо.
— А ти перепочинь, ведмедику. Лягай ось тут. Спочинь, спочинь.
11
— Віддихай, моє лисеньке сонечко, коли стомився, — казала й Роксолана чоловікові, налягаючи на найсолодші низи свого, як ми тепер сказали б, контральто. — Постій ось тут, проти голого неба, постій, нехай бог бачить!
