Повстанці - Підмогильний Валер'ян Петрович (книги регистрация онлайн txt) 📗
— Хлопці! — гукає він до натовпу. — Чули, що сказав батько? Ходімте!
* * *
На хвилину хата порожніє. Видко, як у кутку хлопець, що його шлик, перекинений через плече ііа груди, лягає аж до пояса, ладнає мандоліну. Круг нього стоять трос, глузуючи з його нездатності. Згодом хата знову заповнюється козаками. Приходять подивитись, що робить батько, вітаються й мовчки стоять біля столу.
— Де він? — чути біля дверей.
- Повернувся вже? Ану, пустіть, подивлюся.
Крізь натовп проштовхується козак із круглим обличчям і широкою посмішкою. Він здіймає шапку.
— Добридень, батьку, — каже.
— Добрий, — відповідає отаман. — Уже повернувся?
— Як бачиш.
Козак посміхається, цілком удоволений з того, що побалакав із батьком. Але він помічає на столі недоїджену картоплю і спиняється вражений.
— Еге, — мимрить він задумливо, — це погано, що ти, батьку, картоплі не добрав... Жінка ряба буде... Ану! — гукає він до натовпу. — Йдіть картоплю добирати, щоб часом у батька рябої жінки не було!
Хата вже набита до краю. До столу надходять козаки, стоять кілька хвилин мовчки й одступають назад, даючи місце іншим. Отаман сидить і ссе люльку.
— Де він! — знову галасує хтось коло дверей. — Ведіть мене до його!
Серед козаків регіт і глузування. До столу протискується нова постать — висока людина в синьому козацькому вбранні, з червоним шликом і рябим од віспи обличчям. Це начальник постачання Омслько Гарнага.
— Ага! — гукає Омелько. — Осьдечки... Здоров, батьку... Ану, посунься, я сяду... Так... Ти не думай, що я п'яний. Хіба від четвертини самогону Омелько впивався коли? Я стомився, бо все ходжу, шукаю, хто б мене змалював... І не знайду! Я сьогодні волосного писаря попав та пістоля йому в груди — змалюй мене, вражий сину! Добре, що чвертку самогону поставив, а то був би вбив... Дуже мені хочеться свій партрет де-небудь повісити...
— А ось піймають тебе та й повісять на гілляці. От і буде партрет, — озивається з натовпу.
— Бодай тобі повилазило, як бачиш мене повішеним, — спокійно відмовляє Омелько.
— Та твій партрет давно вже в церкві висить, — не вгаває з натовпу. — Святий Микола там жене такого... чорненького, з ріжками...
Регіт. Омелько помутнілими очима дивиться на натовп.
— Дурний, як бабина запаска, — зневажливо каже він. — Сам ти анциболот! Сукині сини! А чи забули ви, що, як зранили мене в ногу, та поклали одужувати, так я півдня не вилежав. Порачкував до коня, та й хода! Ех!
— Та то тобі приснилось, мабуть, як ти заснув із перепою...
Під регіт Омелько ще раз дивиться на натовп, що не розуміє його чуття, й каже отаманові:
— Не хочу з ними балакати. А добра самогонка в Палажки! Та й молодиця чепурненька... Треба буде її вбити...
Він поклав шапку на стіл, закинув оселедець за вухо і схилився спати.
* * *
Два козаки підвели до отамана молодого хлопця в селянській одежі.
— Оце, — промовив один хлопцеві, показуючи очима на отамана.
— До нас? — запитав отаман, оглянувши хлопця.
— Еге ж, — несміливо прошепотів той.— А чого ти йдеш до нас? — суворо запитав далі отаман.
Хлопець поволі підвів голову, глянув лицем на отамана і знову схилив її.
— Хочу, — тихо відповів.
— Добре, — сказав отаман, — чом же ти голову хилиш? Дивись на мене.
Хлопець підвів свої чорні великі очі й напружено дивився на отамана. Той оглядав його безвусе обличчя з рівними виточеними рисами, прямим носом і високим чолом, над яким кучерявилось пухливе волосся.
— Так, — сказав далі отаман, любуючись з його краси.
— А чи знаєш ти, що ми повісимо тебе, як ти вкрадеш що в козака чи селянина?
Ввесь натовп у хаті стояв нерухомо й тихо. Всі слухали, що каже отаман, і дивились на ніжно, незапорошене негодами обличчя хлопця. Важко лягали на нього зосереджені погляди, й він почув, що зовсім голий стоїть перед людьми.
— Знаю, — відповів він голосніше.
— А чи знаєш ти, — поволі провадив отаман, ніби вкладаючи слова просто хлопцеві в душу, — що як спіймають вороги, то ласки не буде. Розстріляють, а може, ще й мордуватимуть попереду. А ти муситимеш мовчати, коли розпитуватимуть про нас... Ти зиаєш це? Ти не боїшся цього?
Хлопець мовчав, і було видно, як розтурбувались його великі очі й засмикались губи. А за мить затверділи його риси, випростались губи і червоність зникла з обличчя. Він струснув головою.
— Знаю й не боюся! — голосно й погордо відповів.
Тепер він прямо й рішуче дивився на отамана, й відвагою палали його глибокі очі. Отаман тішився з його зміцнілої краси.
— Добре, хлопче, — промовив він урешті. — Відведіть його до сотника п'ятої сотні.
Натовп загомонів і заворушився. Отаман устав. Козаки розступились і дали йому дорогу.
3. ПЕРЕД НАСТУПОМ
Ніч була близька, як мрія. Далекий обрій, до якого ввесь день тяглося було сонце, щоб там спинитись і спочити, зрадливо проковтнув його й поглинув його світло. Ніч ішла по килимі зір і браталася з землею. Сотник Книш зліз з коня, похапцем прив'язав його до клямки вагона й подумав:
— Сто чортів, як спати хочеться!
Книш зайшов у вагон і розплився серед хмар тютюнового диму й гудіння балачки.
— Хто там увійшов? — гукнув отаман, не підводячи голови від рушниці, яку лагодив.
— Сотник Книш, — озвався сотник, простуючи навмання до лави.
— Вам з півсотнею кінноти йти ліворуч залізниці поза Калюжним Яром.
Сотник Книш став прохати полковника Бігуна, щоб той поступився своїм місцем на лаві:
— Так хочеться спати, ніби я місяць носив на собі землю. Полковник Бігун неохоче підвівся.
— Лягайте, — сказав він, — але через годину маємо наступати.
— Хоч хвилину заснути.
І вмить сотник Книш уже спав, скоцюрбившись на малій лаві. Полковник насолопив шапку і штовхонув рукою свого товариша Леваду.
— Що за холера? — гукнув той.
— Дай закурити. Левада кинув Бігунові пачку цигарок.
— От пройдисвіт! Ніколи не має закурити, — злісно пробурмотів він. Левада був у поганому гуморі.
Вдень його козаки добули газету з ворожого табору, й він прочитав, що за його голову обіцяно нагороду — двадцять п'ять тисяч карбованців, — тим часом як голову полковника Задуми оцінювано в тридцять п'ять тисяч.
— Така дурна голова, а коштує дорожче за мою, — сердився Левада, і його настрій зіпсувався.
Він постановив цієї ночі піднести ціну на свою голову. Він піде обходом. Він покаже! Ого-го, як покаже! Полковник Бігун запалив цигарку й вийшов а вагона.
— Еге, — буркнув він, — уже ніч.
Він пішов здовж потягу, пильнуючи, щоб не перечепитись через рельсу. Потім він спинився й оглянувсь навкруги. Так, справді була ніч.
Олекса Стельмах був вартовий. Він сидів на східцях вагона, опершись рукою на рушницю. Небо привабило його погляди й зачудувало їх. Стельмахові здавалось, що він не повстанець, а зірка в небі, сяйлива, золота зірка. Така, як ота, що бачиться йому перед очима. Тіло Олекси ставало міцне й напружувалось, щоб дати більше блиску і гри.
— Хто? — запитав Стельмах, беручи рушницю.
— Кінь, — шепнуло збоку.
Постать пройшла мимо, як надія. Стельмах прихилився до вагона. «Ні, я не хочу бути зіркою, в далекому блиску зір захована безодня суму. Зорі — то небесні сльози. Важко плакати, а слізьми бути ще важче». Вартовий водив очима по деревах, землі й вагонах... Він не знав, чим саме хотів би бути. Тоді він пустив ніч собі в серце, й воно защеміло від її тихого дотику. Воно стало велике, й тяжко було терпіти його великий бій. «Ні, я не хочу бути зіркою, я не покину тебе, земле... Хай житиму я, закутий тугою, хай гнітить мене воля твоя — я носитиму, земле, твої пута...» Ще більшало серце повстанця, і страшно ставало, що воно й далі ростиме. Знову чулися кроки й одноманітно проходили мимо~' темні, невідомі надії. Кожній з них вартовий оддавав шматок свого серця, й порожньо ставало йому в грудях, як у вирубаному лісі.
