Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Оце «знає чи не знає» поставило перед Дарчиними очима, наче живого, Мігалаке. Він саме й стояв за спиною Мірчука й директора, смикаючи за шнурочки ці дерев'яні фігурки клоунів. Вони мають рацію: якби Мігалаке був наважився, то вліпив би їй двійку з румунської, і тоді — прощай, шостий клас! Так, вони мають рацію. Власне кажучи, коли з цього боку дивиться на справу, то Дарці й не завдано великої кривди. Відбувся звичайний обмін речей: її три чи чотири «дуже добре» виміняли на «посередньо» з румунської мови й літератури. Формально — все гаразд.
А все ж таки це ганьба: приносити додому свідоцтво з самими «цісарськими» оцінками. Хто їде лише на трійках? Цілковитий нездара або найбільший лінюх, а Дарка ні одне, ні друге. До цього дня ніхто ні в їхній родині, ні в родині Поповичів (тут небагато було грамотних, треба сказати), а тим більше в роді Скобельських, по матері, не приносив такого свідоцтва. І за це вона повинна ще бути вдячна? А дзуськи!
Дарка навмисне зробила зухвале лице, наскільки вистачало в неї мімічних здібностей, але однаково професор не звертав більше уваги на неї.
Настала черга Оріховської. До Наталки він заговорив зовсім іншим голосом. Сердечно. Так сердечно, що хто б його не знав, то впіймався б на цю вудочку. Він почав жалкувати, що така до цього часу зразкова учениця, можна сказати — гордість всієї жіночої гімназії, так з'їхала в цьому році. За всі роки, що Оріховська ходить до гімназії, вона не мала жодної четвірки навіть за чверть, а тепер (з глибоким смутком стверджує професор) учениця одержує трійку в річному табелі з такого важливого предмета, як румунська мова. А коли в учениці знижена оцінка з румунської мови, то цілком логічно, що їй треба було знизити бал і з історії та географії, тобто з предметів, які викладаються цією мовою. І от вам картина: кругла відмінниця одержує табель з однією трійкою і двома четвірками. Куди ж це годиться?
— Погано, Оріховська! Не тільки погано, але й дуже погано! Оріховській треба серйозно подумати над своїм становищем. Дирекція дає Оріховській змогу продовжувати освіту й тим самим виправити, панно Оріховська, деякі свої фальшиві політичні погляди. Оріховська повинна знати, що дирекції відомо про те, який вплив має учениця на деяких своїх малостійких товаришок. І тому Оріховська морально відповідає не лише за себе саму. Од відмінниці дирекція чекає, щоб вона була зразком для своїх товаришок. А що ми маємо на ділі?.. Оріховська так само, як і Поповіч, як Романовська, Сидір і ще дехто, повинна використати канікули на вправи з румунської мови. Так, на вправи з румунської мови. Ну що ж, ученице Оріховська, війна чи мир?
— Мир! Мир! — кричало кілька голосів у класі. Сама Оріховська стояла випростана, наче вирізана з дерева, без краплинки крові на обличчі. Здавалося, вона навіть перестала дихати.
Коли Мірчук скінчив, вона рівним кроком підійшла до нього, взяла з його рук свідоцтво і, не ворухнувши повіками, без слова, пішла назад до парти.
До кінця було недалеко, і нічого цікавого вже не сталося. Дарка себе так погано почувала, що найрадше пішла б з школи прямо на вокзал і там чекала б на поїзд. Та з станції треба було забрати валізку, зимове пальто й клунок з подушкою.
— А навіщо вам, панно Дарусю, зимове пальто? Все одно у вересні вам доведеться знову везти його сюди, а в мене від молі є дуже добра скриня… Я закину його туди, й воно пролежить собі там до осені… І все!
«Повертатися в це кубло розбійників? Ні, ні за які скарби світу!»
— Ні, я таки мушу взяти пальто, бо воно на мене вже коротке. Мама доточить його трохи…
— А, це інша справа! А подушку можете залишити. Хіба дома не знайдеться для вас подушки, панно Дарусю?
Звичайно, що подушка знайдеться, але Дарка не хоче залишати жодного завдатку, бо ні за які гроші не хоче тут жити після канікул. Зрозуміло, що пані Дуткова хоче таким способом забезпечити собі квартиранта на черговий шкільний рік, але це Дарці байдужісінько. Хай вона називає собі Дарку невихованою, хай собі думає про Дарку, що їй завгодно, а подушки Дарка все ж таки не залишить.
Як і під час зимових канікул, так і тепер приїхав по Дарку Стефко Підгірський. Галантно виніс Дарчину валізку (клунки Дарка зносила вже сама, вважаючи, що вони не зовсім пасують мужчині), посадив Дарку з правого боку; візник цмокнув на коня, і поїхали на вокзал.
Дарка вирішила ні про що не розпитувати в Стефка, але всю дорогу до вокзалу була в напруженні: їде з ними Данко чи не їде?
Коли під'їжджали до вокзалу, Дарчине серце забилося нерівним, швидким стуком. Стефко щось запитав, але язик її від хвилювання заплутався, і вона не могла відповісти йому до ладу.
Чекальний зал на вокзалі роївся від учнів і учениць з валізками та клунками. Проте якби Данко був у цій юрбі, Дарка відразу помітила б його. Не тільки тому, що він вищий за всіх ростом. Ох, не тільки тому!
У вагоні Стефко раптом став дуже говірким. Примостився він якраз біля Дарки, так що їм було зручно розмовляти напівшепотом.
Стефко розповідав: Орися затрималася тому, що у шурина виникли якісь додаткові екзамени. Десь за тиждень приїдуть уже всі троє. Данко, лукавий, теж запізниться. Має ще тут у Чернівцях якийсь концерт на користь бідних дітей.
«Де концерт, там і Лучіка, — шкребе Дарку по серцю, але що вона може? Може заборонити йому брати участь у концерті? І взагалі, що вона ще може по відношенню до Данка?
Празький і Костик приїхали ще минулого тижня і вже десь гасають веренчанськими луками та полями.
— Як ти думаєш, Дарко, чи й цього літа буде так весело, як минулого?
Дарка добре знає, про що хоче запитати Стефко: він сумнівається у прихильності Лялі до себе й хоче, щоб Дарка заперечила йому, розвіяла його сумніви… А хто розвіє Дарчині сумніви — про це Стефко зовсім не турбується. Він тільки дивиться на Дарку своїми голубими, безпорадними очима і чекає збоку відповіді, яка б влила надію в його серце.
«Який він все ж таки не схожий на мужчину, — з досадою думає Дарка, — і вродливий, і такий коректний у поведінці, а я не могла б такого любити. Та його слимакова покірність відштовхує від нього. Молодчина Ляля, що не відповідає йому на листи. Молодчина! Так і треба цьому слимакові безхребетному!»
Не діждавшись відповіді, Стефко починає торочити про Лялю. Смішно! Він розповідає про те, що було, а вголос мріє про те, що, може, буде, і тому кожна його думка обумовлена слівцем «може».
Може, Ляля запишеться до вищої музичної школи у Чернівцях і не поїде більше до Відня. А може, не схоче вчитись, а буде давати приватні уроки музики. У всякому разі, вона повинна залишитися на Буковині.
Дарка слухала, слухала його теревені, а далі повернулася до нього спиною і стала роздивлятися краєвиди, що пропливали за вікном.
Що за егоїст поганий! І не припускає навіть, що і в Дарки можуть бути свої справи, про які їй потрібно бодай спокійно подумати. Для себе Дарка в ці канікули не очікує веселого.
Та зразу ж дорікає собі: добре так, як є, а то з нею могло б бути куди гірше! Сигуранца могла нагнати татка з роботи. Мігалаке міг не допустити її в шостий клас, взагалі могла навіть у цей час в тюрмі сидіти, коли б Орест був слабкого характеру. А якщо всі ці нещастя обминули її, то хіба це не досить поважна причина для радості? Невже ж обов'язково треба радіти тільки тоді, коли успіх золотим дощем спадає нам на голову!? А може, ще більше треба радіти від того, що нас минуло нещастя?
Хай буде так, що Данко заради Лучіки затримується в Чернівцях. Хай! Хай за весь час канікул не чекає її жодне, хоч би зовсім маленьке, щастя. Хай! А все ж таки перед нею щось, чого у неї ніхто не відбере: шістдесят вільних від навчання і страху перед Мігалаке днів! Шістдесят днів у колі своїх рідних! Шістдесят ранків: прокинувшись, вона замість чужого балкона бачитиме у вікні зелень саду.
Хіба цього мало, щоб відчути легкість на серці без особливої для цього причини?
А втім, якби хто стільки пережив, як Дарка останнім часом, то для нього щастям був би вже один спокій.
