Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
Аж мама мусила відповісти за тата:
— Дай спокій батькові, синку. Чого знову присікався? Один з них з облвоєнкомату, а другий інструктор обкому партії.
— А чого це вони до нас?
— Ой господи, — забідкалася не знати чого мама, — який же ти надокучливий, Дмитре! Не жив би, якби всього не знав. Нашому татові треба їхати у Москву… Героя отримувати…
А я як запищу не своїм голосом:
— Якого Героя, мамо?!
В одну мить мені видалося, що я сплю або… зійшов з розуму.
Напевно, дуже й на обличчі змінився я, коли сам батько взяв мене на руки, притиснув до грудей і… заридав сам. Ой, як страшно, коли плачуть дорослі мужчини! Більше не можу писати сьогодні, не можу…
Через кілька днів.
Ми з Грицьком дістали дьогтю і хотіли написати на хаті: «Наше дело правое — мы победили!»
Тільки навели на стіні букву «Н», коли мама підняла такий крик, що ми мусили втікати, аби не попало.
Найгірше, що в кущах загубили мазницю, а вона позичена в дядька Данила (а то так, що він і не знав про те). Але я пропустив найважливіше, за що саме мій тато дістав Героя. Правда, я вже стільки про це нарозповідався нашим хлопцям і тим, з Дренівки, що вже й неохота записувати у щоденник. Та хоч про мого батька було у всіх газетах, та я все ж таки запишу для історії нашого роду.
Було це так. Наші війська мали брати Дністер недалеко міста Ходорова, в селі, що зветься Підвістрани.
(Тато казав, що навесні поїдемо туди з Грицьком).
На одному березі були наші, а на другому фашисти. Наші наступали, фріци відступали. На «своєму» березі німці спалили село дощенту. Їх війська вже подалися в тил, і їм треба було притримати наших бійців. І що ж вони зробили? У підвалі однієї такої спаленої хати вставили кулемет і давай строчити по наших бійцях, які пускалися перепливати ріку. Зразу каші не знали, де той кулемет прихований. Вкінці кулеметники здогадалися, де міститься вогнева точка. (Дулю Славко знає, що таке вогнева точка!). Як кулеметники довідалися, так відразу і доклали командирові: так, мовляв, і так. В тих румовищах приховується кулемет у підвалі. Командир скликав бійців і каже:
«Хлопці! Нам треба знищити вогневу точку ворога, інакше ми не зможемо наздогнати фашистів і розгромити їх, як належиться. Ви бачите, що то за клята вогнева точка, не дає нам перебратися через Дністер? Заки ми дочекаємося, як вони вистрочать всі кулі, фашисти втечуть. Треба комусь з нас що б там не було перебратися на другий берег, а потім зайти ззаду і гранатами розгромити тих у пивниці. Завдання, — ще сказав командир, — нелегке. Хто зголошується виконати його?»
Зголосилося декілька бійців, але командир вибрав нашого татка. А татко наш хитрий, не бійся! Чого це він буде перепливати Дністер на очах у фашистів? Він пішов собі далі ген-ген понад Дністром, перебрів у мілкому місці на кущуватий берег, а коли посутеніло, закрався до сховку ворога і… виконав завдання. Коли кулемет втих, бійці відразу ж переправились на другий берег і давай наздоганяти фашистів.
Коли батько доповів командирові, що завдання виконано, той відразу ж представив тата до нагороди. А тут — в наказі перекрутили прізвище батька. І треба ж було, щоб така притичка трапилася якраз з моїм батьком! Замість «Підлісний» було написано «Підліжний». Одна-однісінька буква замінена, а яку вона силу мала. Прийшло з головного штабу, чи звідки там, що нагороджують Підліжного Золотою Зіркою, а такого немає у частині. Ага, я ще забув додати, що згодом тата перевели в іншу частину. То було саме тоді, коли я думав, що він служить танкістом.
Шукають, питають за Підліжним, а батько не знає, що то про нього мова, та й мовчить. Ну, звичайно, якби так на мене, то дзуськи мовчав би. Але в мого батька такий вже характер. І треба було стільки часу, щоб нарешті доглупатися, що тоді зайшла помилка. От і наш тато! От і характер!
І так я став сином Героя!
28 листопада
Я ще хочу розповісти, як то було, коли батько повернувся з Москви з Золотою Зіркою на грудях.
Коли батько мав приїхати київським поїздом, то на станції в нашому селі зібралося людей, наче проводи в армію. Не встиг тато зіскочити з сходинки вагона, як відразу чоловіки підхопили його на руки, наче на футбольному полі. Надворі морозно, а вони розпинають йому пальто, аби всім була видна Золота Зірка. Мені аж жаль стало, що всі хапають тата, а я, його рідний син, дотиснутися не можу до нього. А батько то наш, виходить, і Золота Зірка наша, Підлісних.
В хаті стало ще тісніше. Але я таки зумів якось пропхатися до тата. Мусив аж в ногу щипнути тата, щоб він мене помітив.
Тоді тато взяв мене при всіх на руки, підніс угору і спитав:
— Що ж, синку, тепер вже не соромно тобі за свого батька?
А мені й справді стало соромно, але цим разом за… себе. Та, на моє щастя, я не розгубився і голосно відповів, щоб всі чули:
— А чого це ви так питаєте, тату? Аби діло було зроблене. Хіба справа в одній нагороді?
А народ довкола так і зашумів:
— Ач, яке мале, а як правильно зміркувало!
А я сховав лице в батька на грудях і не дивився на людей. Перед Грицьком ніяково.
Адже він добре знає, що я не свої слова сказав, а повторив те, що від тата чув.
1964
ДОВІРА
Дивно, як це могло статись, що всі ми: сонце, сніг, морозець, дві пари лиж, Ти і я зустрілися випадково в одному місці і в один час?
А взагалі, то це була вже наша третя зустріч. Правда, ми обидвоє після цієї зустрічі вже напевно знали, що будемо одружуватися, хоч формально розмови поміж нами з цього приводу ще не було…
«О молодосте, — напише Ірина Вільде кілька років пізніше, — які в тебе короткозорі очі, а як далеко ними бачиш».
Того морозистого пополудня ми з Тобою вирішили одне кардинальне питання: що саме є найбільш вагомим компонентом у так званому щасливому подружжі?
— Довіра! — сказали ми в один голос.
Глибока.
Беззастережна.
Сліпа, а водночас всевидюча довіра.
І хоч в народі ходить думка, що довголітні заручини не призводять до добра, ми з Тобою становили, мабуть, щасливий вийняток.
Дотримуючись обраного нами принципу, я на самому початку нашої дружби призналася, що в Румунії, у Чернівцях, куди мені як дочці політичного емігранта була на той час дорога закрита, проживає моє перше дитяче кохання чи, як говорили на Буковині, «кіндерлібе».
Ти вислухав мене з увагою (ніякої дивини в цьому немає, адже Ти майже на рік старший від мене!) і промовив статечно:
— Кажеш, тобі було тоді п'ятнадцять років. Гм, йому теж стільки… А ти знаєш, що воно з часом минає…
Бісик ускочив у мене, і я запитала лукаво:
— А що буде, як не мине?
Ти знову подумав, а потім мовив розсудливо:
— А навіть коли б і були прояви рецидиву, то я певний у тому, що… вони будуть настільки незначні, що… ну, що не закаламутять гармонії нашого з тобою життя. Час — найкращий лікар, переконаєшся сама…
— Так, — це вже напевно рогатий з мене заговорив, — але я чула, що час не тільки чудовий лікар, а ще й неабиякий художник. Кажуть, що він уміє навіть сірі спогади перефарбувати в золотий колір.
Ти розсміявся. А сміявся Ти дуже щиро, як здорова, з чистою совістю людина.
— Ах, що варте оте «позолочування»! Таж то позлітка, яка й близько коло золота не стояла. З часом облітає, ледь торкнися її… Мали б ми з тобою чим журитись…
А все ж таки моя сповідь мусила залишити якийсь слід у Твоїй пам'яті, а може, і серця торкнулась, коли за кілька тижнів до нашого шлюбу Ти піддав ідею: чи не добре було б, мовляв, щоб я поїхала в Чернівці, зустрілась там зі своїм дитячим «захопленням» і, придивившись до нього з перспективи часу, остаточно переконалася, що мрії і дійсність не завжди ходять у парі…
