Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
— Гаразд, — приймає вона цю готовність пані і виходить до своєї кімнати.
Вже їй досить плачу Гиневої мами. Вже того всього навіть більше слухати не може! Зразу було якось смішно, коли ця доросла жінка скаржилася, що ноги свої сходила, а потім… а потім щось стукнуло в серце: таж це Гинева мама плаче! У Веренчанці є ще одна мама, яку те саме чекає! Чи теж буде смішно, коли та, з Веренчанки, мама товктиме головою об стінку?
Досить! Досить!
XXIV
Вночі з п'ятниці на суботу в Дарчине ліжко ніяк не приходить сон. Дарка перекидається з боку на бік. Лягає горілиць і хоче уявити собі, що пливе на поверхні води. Десь з віддалі чути шум водопаду. Цей рівномірний, дрімотний шум вмить заколише її. Та й ця примара не приносить сну. Дарка перекладає подушку під ноги. Нічого не допомагає. Сон, як заворожений злою відьмою, не може потрапити в Дарчине ліжко.
Засинає далеко за північ, але незабаром прокидається. Мусить засвітити світло. Снилося їй зовсім виразно, що мама приїхала з Веренчанки. Такий близький до дійсності сон, що аж моторошно. Гасить лампу.
Лідка починає бурчати, що не дають їй спати. Дарка в темряві ховає голову під подушку: «Завжди з'являєшся, мамо, у вирішальні хвилини мого життя. Завжди, коли моє серце не може знайти спокою, ти уві сні чи несподіваним листом даєш знати, що ти зі мною. Чи тепер хочеш перестерегти мене, чи допомогти мені? Я знаю, знаю, знаю, мамо, як це дуже болітиме тобі, але я не можу, ти повинна зрозуміти, не можу відцуратися від того, що татусь і ти сама вчили мене любити. Чому ти нічого не говориш, мамо? Мамо!»
Згодом мамина постать розпливається, залишається тільки біла хмаринка.
Вранці пані не може добудитися Дарки:
— Бійтеся бога, панно Дарусю! Таж то вже десята доходить. Ми були вже перелякалися, що ви так спите і розбудити вас не можна…
Дарка не зразу усвідомлює, що сьогодні за день і чого від неї хочуть. Помічає і те, що пані не виходить з кімнати, як звичайно, збудивши Дарку. Пані тепер чекає, поки вона на її очах одягнеться, з'їсть вже зовсім холодний сніданок, зодягне шапку, сховає гроші і піде до гімназії.
— Панно Дарусю, ви вважайте, не візьміть собі за приклад Гиня… Я вам кажу: ідіть запишіться і повертайтеся щасливо додому.
— Гаразд, — на все згоджується Дарка.
Але коли Лідка, помітивши виразне підморгування маминого ока, пропонує Дарці своє товариство, в Дарки бунтується щось, і вона рішуче і досить неввічливо відмовляється:
— Я піду сама… Я тебе, Лідко, не водила і сама не хочу водія…
— Вважайте, що робите, панно Дарусю! — ще раз перестерігає пані.
— Гаразд, — відповідає таким самим тоном Дарка.
На балконі першого поверху — двоє дітей у білому, мов двоє полярних ведмедиків. Чіпляються лапками за грати балкона і мружать очі від сонця. На Дарку надходить те розкішне безвілля, яке може дати тільки весняний по коліна в сонці, ранок. Їй нікуди не хочеться йти, не хочеться про щось думати, з кимсь вступати у розмову. Хочеться стояти тут, на тротуарі, моргати до сонця, як ті двоє білих ведмедиків, що на балконі. Але на вулиці не можна стояти нерухомо та без діла.
І Дарка вирішує: піду туди, куди мене ноги понесуть.
Ноги, привчені до однієї і тієї ж дороги, заводять Дарку під гімназію. На перехресті двох тротуарів стоять два учні. Здалека палає руда Гинева чуприна.
«Це, певно, з тих, що не хочуть поступати», — здогадується Дарка. Її серце відчуває стільки сердечної теплоти до них, що вона починає думати, чи не підійти до них і не гукнути:
— Гаразд, товариші! Я теж з вами!
Але саме тому обминає їх та йде просто до гімназії. Тоді хтось кричить за нею товстим басом:
— Щасливої дороги!
«Господи, їм здається, що я піду поступати», — паленіє Дарка.
— Ах, ти тут! — налітає на Дарку просто з гімназії Наталка Оріховська. — Я по всій школі розшукую тебе. Добре, що зустріла! Ти записалася?
— Що ти? Що ти, Наталко? — міниться на обличчі Дарка від самого підозріння. — За кого ти мене маєш?
Оріховська бере її під руку і відводить убік од вхідних дверей гімназичного будинку. З якогось підвалу, незважаючи, що надворі тільки весна, доноситься запах свіжих яблук.
— Дарко, нам треба записуватись.
Дарка поволі відступає від Наталки. Біль від образи за недовір'я заставляє Дарку тремтіти всю. Тільки очі дивляться з викликом:
— Зі мною так не треба, Наталко.
— А я серйозно, Дарко!
— Та що ти говориш? Ще вчора говорила мені Стефа Сидір!..
Наталка намагається дістати через штахети галузку глоду, який розцвів раніше, ніж покрився листям.
— То було вчора, а цієї ночі вирішили інакше. Всі ми записуємося, хіба б дирекція сама не прийняла кого. Будемо вчитися і, — Наталка через плече оглянулася, — непомітно робити свою роботу.
— Мені все це якось в голову не вкладається, — нічого не розуміє Дарка. — Таж вчора тітка Іванчукова трохи з розуму не зійшла, що Гиньо не хотів іти записуватися.
— А він і сьогодні не йде…
Дарка рвучко повернула голову до Наталки: чи не вчулося їй часом?
— Не йде, — підтвердила з іронією Наталка. — Думає, що для народного трибуна, яким вважає себе Гиньо, освіта — зайва річ. Чого ж ти завагалася? Будь певна, що коли б Орест був серед нас, він теж записався б… Пішли, Дарко! — бере її за руку, але біля самого будинку гімназії відпускає. Дарка повинна сама увійти в браму поміж двома шеренгами хлопчиськів, від яких невідомо чого можна чекати. Здається, було так, що хтось з гурту глузливо свиснув. Дарка непевно оглянулася на подружку, тоді почула Наталчині слова:
— Іди вперед, не оглядайся!
І вона пішла, не звертаючи уваги на те, що довкола діялося. Так Дарка вже звикла не тільки вірити всьому, що скаже Наталка, але й навчилася не розпитувати. Зрозуміла нарешті, що в організації так і повинно бути. Хтось один не лише вирішує остаточно за всіх, але й бере на себе відповідальність за всіх.
Та тепер була не відповідна хвилина для роздумувань. Ішла до директора, й страх, що його відчувала, породжував неприємну реакцію. Проте все сталося далеко простіше, ніж Дарка уявляла собі. Була впевнена, що їй доведеться пройти крізь чергову полосу допитів, а тим часом обійшлося зовсім без цього. Єдине, про що помічник директора запитав, це її прізвище, клас і рік народження. Правда, підсунули їй підписати ще й якусь заяву, яку Дарка могла не читати, раз в гуртку вирішили підписувати цей папірець.
Коли Дарка вийшла з гімназичного будинку, на неї чекала вже Наталка з гілкою глоду.
Вона на обличчі Дарчиному прочитала, як їй у цю хвилину потрібна підтримка, бо відразу подала знак, щоб Дарка пішла за нею.
— Так ось, — заговорила Наталка, коли залишилися сам на сам, — з цим покінчено. У школу будуть всі прийняті. Можеш написати додому, що все гаразд.
— Наталко, я хочу запитати…
Але Наталка стримала її суворим виразом обличчя:
— Не треба. Іди! І так уже задовго стирчимо на очах у всіх, — і тут же недбало обернулася та пішла до гурту дівчат, що були в сквері перед гімназією.
Дарка подалася на Руську вулицю.
Її мучило одне питання: звідки раптом така терпимість з боку шкільних властей і сигуранци? Невже ж вони стомилися в боротьбі з бунтарями й захотіли перепочити? Невже й справді можна вірити, що директор та Мігалаке по-батьківському пробачили учням усі їхні гріхи?
Ні, не може бути! Напевно, що це не так. Проте факт залишається фактом: в обох гімназіях знову починається нормальне навчання.
Дома (тобто на квартирі у Дутків), навіть не переодягнувшись в домашнє плаття, Дарка сіла писати мамі листа.
Адже на цей лист там чекали, як на дощ у посуху! Від змісту цього Дарчиного листа залежить усміх або хмара на маминому лиці, від нього залежатиме, чи татко ходитиме ритмічним, бадьорим кроком, чи човгатиме ногами. Ах, як багато залежатиме там, у Веренчанці, від цього клаптика паперу!
Дарка повідомляла своїх, що сталося так, як мама передбачала: все пішло добре. Всіх прийняли у школу знову (тут Дарка повірила Наталці сліпо на слово, бо записування фактично ще не закінчилося), нікому не загрожує втрата шкільного року, одним словом, краще й не могла закінчиться ця неприємна історія.
