Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
Розбиваю свою журбу тим, що й наш Іван Франко, як розповідав мені один чоловік з нашого села, теж за правду сидів у тюрмі.
«Нічого, — підтримую сама себе, — якщо попаду поміж таких людей, як Іван Франко, то вже й не так страшно буде».
Та ба! Не поміж чесних людей кинули вони мене, а поміж злодійок. Були там різні: і такі ситі та вгодовані, як, пробачте на слові, свині. Вони й у тюрмі трималися, наче у себе в хаті. Понамальовувались, напудрились та й тільки знали, що на картах розважати себе — любить чи не любить. Але були поміж ними й іншої породи. Особливо одна жінка запала мені в пам'ять: худа, мовчазна, блискучими від гарячки очима завжди дивилася в одне місце.
Одного разу нам з нею випало прибирати камеру. Я насмілилася й озвалася до неї:
— А за що вас посадили сюди?
Вона подивилася на мене, наче хотіла переконатися, чи варта я того, щоб починати зі мною розмову. Видно, збудила я якесь довір'я в неї, бо за хвилину відповіла голосом, в якому не було ні крихітки ніяковості, а навпаки, наче гордість прозвучала в ньому:
— За крадіж посадили мене. Аякже, за крадіж!.. А ви думали, що я політична? Ні, я звичайна злодійка. Діти третій день не мали хліба в руках, і от я потягнула з прилавка буханець хліба… А що б ви зробили на моєму місці? — запитала мене і вп'яла в мене свої очі, як два мечі. А що я не спішила з відповіддю, вона вдруге запитала: — Що б зробили ви, коли б ваші діти третій день не мали ані крихти хліба в устах?
— Я… зробила б те саме.
— Сестро, — шепнула мені, — сестро, згадаєш моє слово: настануть інші дні на цій землі…
Коли її перевели в іншу камеру, я довго не могла заспокоїтись.
Сиджу ото я, а думки мої все про дітей та про той день, коли нашу перемогу на виборах проголошували. Ох, і досадно було! Саме той урочистий день мусила я просидіти в цій вонючій камері.
«Напевно, — так думаю собі, — люди розповіли вже нашому послові, як заступалася я за його кандидатуру. Може (звісно, материнське серце!), він з вдячності і про дітей моїх трохи попіклувався!»
Ледве-ледве дочекалася я тієї години, коли мене випустили на волю. Вийшла я на вулицю і бачу: на світі нічого не змінилося, все по-старому. Все точнісінько так, як було тому два тижні. Як і раніше, так і тепер стоїть поліцай на перехресті. Як два тижні тому, так і сьогодні та сама перекупка продає яблука в підвалі. Як тоді, так і тепер сновигають вулицями безробітні. Їздить машинами панство. Нічого й не змінилося.
«А що мало змінитися?» — запитую сама себе. Та як не розсміюся вголос! Дурна, дурна! Таж зміни прийдуть пізніше. Почекай, хай зберуться посли на засідання сейму, почуєш, як усе по-інакшому піде!
Заспокоїлася я трохи та почала думати, як би мені чимскоріше до дітей у село дістатися. Сюди пани відвезли з гонором на державний кошт, а звідси треба самій діставатись.
Вийшла я за місто, бачу, не видно фіри, і пустилася пішечки додому.
Не знаю, як довго йшла, знаю тільки те, що як ступила на поріг хати, то мої ноги так опухли, що пальців не було видно. Заходжу в хату, а мій чоловік сидить край стола та латає дитячу сорочину при каганці.
— Діти здорові? — перше моє слово до нього.
— Та здорові, — відповідає, а сам чорний як рілля.
— А як там вибори? — друге моє запитання. — Вітали вже нашого посла з перемогою?
Він подивився на мене, а потім на землю, а потім знову на мене та й знову на землю.
Я відразу зрозуміла, що тут щось не так.
— Чого мовчиш? — питаю, а в самої душа в п'ятах. — Настрашилися люди мого арешту та й пішли за паном? Чи жінки бюлетені переплутали?
— Ні, — каже, — жінки в нас, по собі знаєш, з кмітливих.
— Ну, а що ж, до біса? — вже не втерпіла я.
— А те, — відповідає мій чоловік, — що за ніч «миші» відгризли цифру «9», і на всіх бюлетенях залишилася тільки «1». А коли панська комісія вранці відчинила урну, то поміж бюлетенями було тільки сім голосів за народного кандидата.
— А по інших селах? — спитала я — не голосом, а самими губами.
— Те саме…
Він це казав, а я почуваю, що як у ту ж хвилину не сяду чи не зіпрусь об щось, то впаду. Такий туман закрив мені очі.
Мусила я, певно, страшно виглядати, якщо мій чоловік кинувся аж по воду.
— Не бери собі так до серця, — одною рукою поїть мене водою, а другою гладить по голові, як дитину, — ми не програли, а виграли…
— Як це «виграли»?
— А так, — каже він, — по-перше, виграли тим, що народ нарешті на власні очі переконався в тому, які брехуни й шахраї всі пани до одного. Далі виграли ми ще й тому, що нарешті зрозуміли, що мирним шляхом нічого від панів не доб'ємося. А по-третє, виграли тому, що народ згуртувався воєдино…
— Це правда, — не могла я не визнати його правоти, — шкода тільки, що ті «ковбасники» тепер глузують з нас.
— Ну… ну, — усміхнувся вперше за вечір мій чоловік, — не дуже-то й глузують. Ти знаєш, яку їм штуку втяв пан? Недарма кажуть, що панська ласка на скорому коні їде. Пан відрікся від того, ніби він на свої кошти частував людей, і з його намови орендар твердив, буцімто він давав ковбасу та горілку людям у борг. Тепер орендар ходить по селу, стягає з «ковбасників» гроші та ще й поліцією погрожує…
От що колись діялось у нашому селі. А історія нашого села — це шматок нашої з вами. Чи не так?
1947
ОЛЬГА БОРИСЮКОВА
Але що правда, то правда. Хустина, як писанка. Ольга приміряє її перед дзеркалом, а одним оком все поглядає на маму, що місить тісто в діжі.
Мама поки нічого не говорить, тільки гатить кулаком по тісту, мов праником по шматтю, а це не віщує нічого доброго. А хустина, наче хто наврочив. То ріжки з'їжились, то голова сплющилась, немов плесканка сира, то знову квітка, як навмисне, не виходить посередині чола.
Мама й далі мовчить, але тепер б'є долонею по тісту, як по живому.
Ольга розуміє, що мама терпіти не може, коли дівка, та ще в будень, задовго перед дзеркалом вистоює. Вона, дай тільки привід, зараз почне своє: дівки за моїх часів були такі та он які… По шлюбі чоловікам викали, а вже щоб при газдах рота розтулити… Це мама ніби до того, що тепер, відколи колгосп у селі, взялись і дівки собі на зборах виступати. Дарма, що передовики, мама цього не хоче розуміти. Їй дівка — то дівка.
Тихо, зараз щось буде, бо мама витерла чоло об рукав і випросталась.
— Доки ти, дівко, будеш витанцьовувати перед дзеркалом? Біда чиста з дівкою. Наче вперше себе побачила та й надивитись не може. Агі та агі!
— Йой, та щось хустина не хоче зав'язатись добре… А знаєте, мені в село потрібно…
— А ти погонись (навіщо, скажіть самі, таке дурне слово «погонись»?), дівко, в село і пропадь. А сьогодні, як чую, мають до тебе ті з газети приїхати… Знову треба буде по тебе посланця слати… Щоб хто на сміх приїхав, то ніколи тебе дома не застане.
Це вже щоб уколоти. А все через те, що Ольга задовго перед дзеркалом танцює, бо мама добре знає, що Ольга не ходить в село гуляти, а все якісь справи виганяють її з хати. То мануфактуру привезли до крамниці… то понад два тижні приміщення клубу приводили до людського вигляду… А газетчики, щоб їх Ольга та дуже любила — не сказати. Якийсь такий дурний народ. Бігме. Приїде, все хоче знати, до всього цікавий, про все розпитує…
— Ай, як приїдуть, то зачекають. Корона їм з голови не злетить…
Агі, що то сьогодні з хустиною? Чи тепер якісь нові матеріали виробляють, що хустина до голови пристати не хоче? А може, людоньки, це тому, що хустина шовкова?
Мама неначе вгадала Ольжині думки:
— Та чи ти, дівко, на весілля йдеш просити, що в будень у шовкову хустину нарядилась? Ще візьмуть люди в зуби, то буде і тобі, і мені…
Мамина правда, що не пасує в будній день парадувати в шовковій хустині. Але й Ольжина правда, що треба декому тою хустиною носа втерти! Еге! Були навіть такі, що нишком ляпали язиком по селу, ніби буряки, мовляв, поїдуть до цукроварні, аж засвистить, а знатній ланковій за її солоний труд буде тільки й нагороди, що бурякова гичка на силос. І хіба це так сталося?
