Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗

— Дарцю, ходи сюди, до батька!

Ця фраза збереглася з тих часів, коли Дарці було півтора року. Пізніше це саме «ходи до батька» означало приходити до таткового ліжка з псом Циганом в неділю та в свята, ставати навколішки, поклавши голову на таткові груди (а Циган обов'язково повинен був теж сидіти в чемній позі біля ліжка). Потім Циган постарів, а Дарка підросла. Вона стала тепер ледача і спала у святки найдовше за всіх.

І тепер, хоч час давно замів дрібненькі дитячі сліди, ця фраза якимсь теплим відгомоном вдарила в Дарчине серце.

— Ходи, донечко, до тата і розкажи, як тобі в школі… Як твої подружки…

Дарка думає:

«Коли б ти знав правду, то ти не питав би з таким легким серцем, тату».

— Мені там добре, татусю, але приватно вчитися було краще…

Татко гладить поблажливо Дарку по лиці:

— Що ти говориш, дитино! Ти ще не звикла до школи, тому тобі так здається… Чекай, колись згадаєш мої слова: шкільні часи будуть найкращі в твоєму житті… Гай… гай!.. А може, тепер інший дух панує поміж гімназичною молоддю?

Татко задумується.

— Татусю, прошу мені сказати… як це було за таткових часів у школі?

— Подай мені коробку з тютюном. Там, Дарцю, на етажерці… на верхній полиці… там… там… під рами». — Тато крутить цигарку, потім затягується димом: — По-перше, я ходив ще до німецької гімназії…

Дарка робить великі очі:

— То татко ходив до гімназії?

— А ти не знала цього? А звідки б татко знав усі кон'югації і деклінації з латинської граматики? Як же ж інакше міг би я тебе латині вчити?

Дарка чекає. Не зважується запитати батька, чому він не закінчив гімназії. Вважає таке питання непристойним.

— Це так, ми були тоді у восьмому класі, перед самісінькою матурою, — говорить тато за себе і своїх далеких товаришів. — Саме тоді йшли вибори до віденського парламенту… Так, рік дев'ятсот перший. Нас попросили галицькі товариші, щоб ми допомогли їм поагітувати по селах за народного кандидата… Бо тоді, — мушу я тобі сказати, — страшенно баламутили народ оті всякі пани та підпанки… Треба було роз'яснювати народові… еге ж… просто наочно доказувати йому, хто його ворог, а хто — друг… Отож роздобули нам селянський одяг, переодягли нас і порозвозили по селах… Гай… гай!.. Коли б ти чула, як твій татко говорив! Капелюхи підкидали вгору ті, що слухали мене… Та, донечко, це були інші часи… І знаєш, що мене зрадило?

Дарка затримує віддих.

— Руки. Я мав панські, дуже випещені для селянина руки, хоч сам з мужиків. Це впало жандармові в очі, і так… нитки до клубочка… аж мене і сімох моїх товаришів вигнали з гімназії. Мусиш знати, що тоді учень у восьмому класі був уже парубок під вусом… У нас були вже такі, яких з п'ятого класу до війська брали! Гай… гай!.. Наше покоління вміло жити і жертвувати для ідеї…

Дарка пильно слухала, чи не озоветься де хоч нотка жалю, хоч відгук каяття за погублену кар'єру? Може, тепер, з відстані в двадцять років, тато прийме той свій порив за солом'яний вогонь?

— Так, донечко, так, колись у нас молодь жила!

Це не тільки не каяття, а навіть гордість. Ні, це ще щось більше: це докір сучасній молоді, отій, що до неї належить і Дарка. Докір, що сучасна молодь не вміє жити тим, чим вони колись жили.

— Татусь… мій коханий… дорогий… єдиний…

Дарка в нестямі від великого захоплення і сердечної, з самого серця, вдячності обціловує таткове здивоване обличчя, руки, навіть шию.

Таж сьогодні оцією татковою сповіддю спливло на неї велике визволення! Освітило її, мов сонце, і очистило від усіх провин. Хіба ж тато сам не сказав, що діти повинні наслідувати кращі вчинки своїх батьків?

Мама буде битися головою об стіну з горя, що її дитина не кінчатиме школи, що дитині цій не суджено йти все вище і вище по драбині кар'єри й добробуту.

А хіба матері тих сімох таткових товаришів не робили те саме?

— Яка я вдячна таткові… Яка я вдячна!

Татко підводиться на лікті. Дарка бачить по його піднесених вгору бровах і опущених кутиках вуст, що він побоюється за Дарчину психічну рівновагу. Спадає на думку стурбоване таткове слово в день Дарчиного приїзду про надмірну її вразливість, і тепер вона думає з сміхом: «Татко готовий подумати, що зі мною справді щось не в порядку!»

Дарці замало лише самого священного докору за її безідейність. Їй хочеться ще батьківського благословення на цю справу.

— Татусю… а коли б я зробила щось таке, що всьому нашому народові принесло б честь, але за те мали б мене зі школи вигнати… ти сердився б на мене?

Дарчині очі горять, як у лихоманці.

Тато не звик ще приймати Дарчині слова всерйоз. Все ж таки йому мила така Дарчина мова, бо він пригортає Дарку до своїх грудей:

— Та що ж ти маєш, кришечко, зробити? Що ми тут усі можемо і значимо?

Та ще того самого ранку переконується Дарка, що не тільки вона одна нічого не може.

Дарка вже було зібралася йти на ковзанку, коли в хату ввійшов її колишній учитель румунської мови пан Локуіца.

Учитель надійшов городами, через садок, засніжений по коліна, начебто не хотів, щоб його хто бачив у Поповичів у цей час.

Молдавська з ясного смушка шапка була різким контрастом до його смуглого обличчя з товстим носом і чорними очима.

Пан Локуіца майже не змінився за ці півроку. Хоч і був в одних роках з татком, хоч на обличчі розтовстів значно, однак здавався ще стрункішим.

І хоч він привітав Дарку з галасом та спитав весело «як си май маєш», хоч пожартував, що Дарка стала «панею», вона відчула, що добрий настрій у пана Локуіци — це тільки напоказ. Він був чимсь глибоко стурбований.

Дарка не помилилася. Доки пан Локуіца скинув з себе пальто, сказав таткові:

— Гадаю, драгуцуле [29] що нам з тобою прийдеться розстатися…

— Ти що, в регат [30] збираєшся? — спитав татко з щирим смутком. — А я гадав, що ти звик до людей… до нас… Ми ж з тобою збиралися недавно виноград заводити…

— До людей-то я звик, але бачу, що чесному румунові нічого шукати тут… Це тобі Локуіца говорить… Тут так: або пропадай, бідолахо, або йди виконуй найпідлішу роботу… А я на це нездатний. Ади, такий я вже вродився, таким буду. Чи як кажеш, Николаю?

Татко поки що мовчить. Татко чекає, що пан Локуіца дальше говоритиме, бо з цього, що досі він сказав, якось не зовсім ясно, в чому річ.

— Я раніше не хотів тобі нічого говорити, але тепер скажу, щоб ти знав… Я румун, а ти українець, я «свій», а ти «большевик»… Проте мені здається, що мене не менше тягали до сигуранци, як тебе…

— Тебе — до сигуранци? — аж свиснув татко.

— А ти як гадав? Спершу добиралися до мене легесенько: «Може, ти, Локуіцо, щось протидержавне помітив серед учителів… може, серед учнів вищих класів?» Локуіца нічого не помітив, бо Локуіца прийшов сюди дітей грамоти навчати, а не займатися таємною службою. А вчора… — він для чогось оглянувся по хаті, — вчора вже дали мені готовий донос: підпиши, Локуіцо, що ти бачив, як Попович давав читати дітям заборонені книжки… Підпиши, Локуіцо, що ти на власні очі бачив, як Попович кривився іронічно під час виконування королівського гімна… Підпиши, Локуіцо, що ти чув на власні вуха, як Попович називав королівську армію постолаками… Ти чуєш, фратруле? Тут просять, а тут уже тобі перо в руки тичуть… А ти знаєш, я людина нервова… Як схопив за те перо, то відразу тріснуло надвоє поміж пальцями… А вони до мене. «Тепер, — кажуть, — ми знаємо, хто ти такий, гоцуле… Це, — кажуть, — ми збираємо проти тебе самого матеріали та хотіли тебе випробувати… Тепер уже нам ясно, хто в селі людей більшовизує…» Мені тепер теж ясно, що вже дальше нема чого шукати тут, у Веренчанці…

— Та не може бути, — заговорив палко тато, немов щойно тепер дійшли до його свідомості слова пана Локуіци, — та не може бути! Та ти ж у своїй державі, чоловіче, ти, як румун, маєш право добиватися…

Пан Локуіца схопив татка за руку і притягнув його до себе: