Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
— Орисько, перестань плакати… Люди на нас дивляться! Ще поліція вчепиться!
Ориська наче заспокоїлася. Не плакала, тільки схлипувала глибоко.
— Це ще не все, Дарцю, ти ще не все знаєш… Я носила йому зошити на квартиру. Адже не раз таке бувало. Він іноді частував мене чаєм… Можеш уявити собі, яким щастям це для мене було… аж коли я останній раз віднесла зошити, він…
Дарка урвала крок. Схопила Ориську руками за голову і з силою притягнула її обличчя до себе, аж очі їхні майже діткнулися віями.
— Не може бути! Орисько, бійся бога, що ти плетеш!
Дарка тремтіла. Ориська, налякана, звільнилася від її рук.
— Це не те, Дарцю, що ти маєш на думці… Він, ти подумай тільки, він… почав намовляти мене, щоб я слідкувала за подругами, що говоритимеш ти, Оріховська, Сидір… Ти знаєш, що він навіть дозволив мені намовляти на нього перед вами, щоб тільки я могла від вас більше витягнути. А я не Іуда, їй-богу, не Іуда… О-о-о!.. — істерично заплакала Ориська.
Дарка притулила своє холодне обличчя до її розпаленого і почала водити губами по ньому. Ця близькість заспокоїла Ориську.
— Я піду собі геть з нашої гімназії… розповім усе таткові, і татко забере мене звідси… З Мігалаке в одній школі я не буду… Я досить гризла для нього румунську… Досить! Можу тепер і до румунської школи піти… Так, до румунської або до єврейської школи піду, а з ним разом не буду… Але ти мусиш мені все простити, все забути. Добре, Дарцю?
— Добре, вже добре. Я не гніваюся, Орисько… я теж за те, щоб між нами все було так, як колись…
Говорила, щоб заспокоїти її, може, і сама щиро прагнула, щоб між ними було так, як колись, але в глибині серця вже не вірила в це.
Орисьчине каяття не зовсім виправдувало її в очах Дарки. В цей гарячий час, коли учні діляться на два різних табори, непричетність теж може вважатися гріхом.
— Бачиш, — напав знову плач на Ориську, — бачиш, я не хотіла б з тяжким серцем відходити з нашої школи… Зроби так, Дарцю, щоб і подруги наші були інші до мене…
Дарка втішала Ориську, не задумуючися над тим, що говорить. Вона тепер ламала собі голову над одним: чи щирість Ориськи досить високої проби, щоб нею можна було купити в подруг пробачення?
— Ти коли їдеш, Дарцю?
— В суботу.
— Я зайду за тобою з нашим Стефком, і поїдемо разом на вокзал. Добре?
Дарка притакнула:
— Очевидно. Як же ж тепер може бути інакше? Хіба ми не їхали разом до школи?
— Так, але тоді до школи їхав з нами і Данко.
Дарка звернула розмову на інше:
— Я вже мушу йти, Орисько. Пані може справді розсердитися з-за тієї вечері.
— Як ти не гніваєшся на мене, як ти… дійсно мене любиш, то поцілуй мене, Дарцю.
Дарка взяла Орисьчину голову в свої руки й поцілувала її кілька разів так, як старші цілують чужих дітей. Дарка відчула, що немає сили, яка відновила б між ними давню сердечність. В душі в неї зародився сумнів до всього, що розповідала Ориська. Чи правда все це? А може, й це — добре зіграна роль для того, щоб повернути її дружбу, влізти в довір'я товаришок, а тоді відносити все Мігалаке? А як же можна любити, коли не віриш тому, кого любиш?
XIV
Майже перед самим від'їздом надходить лист від мами і тата. Тато писав, що надсилають одночасно з листом гроші за квартиру і на поїзд, що з дому вже ніхто не приїде цього місяця, бо й так Дарка за кілька днів буде дома. Дарка нехай довідається, коли їдуть Ориська і Стефко («Татко добрий, — думає Дарка — дуже добрий, але він нічого не розуміє. Мама, напевно, додала б до Стефка й Ориськи ще й Данка!»), і нехай їде разом з ними. Найкраще дати заздалегідь Стефкові гроші на квиток. Нехай купить він Дарці квиток і переховує в себе. В Дарчиній голові має бути тільки валізка. В поїзді краще не відчиняти вікна. Можуть натопити у вагонах, а тоді неважко дістати й нежить. Нехай діти не забудуть купити собі свічки на дорогу, бо це дуже неприємно — їздити в сутінках. На станції у Веренчанці напевно буде хтось з дому чекати на Дарку.
«Мама! Як же ж мама добре знає, що для дитини на станції найважливіше».
Мама дуже радіє, що побачить свою доню. Таж мама вже шостий місяць не бачила своєї панни. Напевно, Дарка змарніла за цей час. Мама така стара, а закреслює дні в календарі до п'ятого січня, мов школяр.
Хоч через того малого ціпендрика вся хата пішла догори дном. Може (якби тільки Славочка дозволила це!), мама навіть на станцію вийде. Нехай доня, коли буде їхати додому, одягне гімназичну шапочку (хіба б дуже великий мороз був, тоді треба натягти на вуха білу, вовняну), щоб у селі всі бачили, що то не хто-небудь, а гімназистка з п’ятого класу приїхала на святки додому. Чи Дарчик знає, що ще півроку — і Дарка буде у вищій гімназії?
Ну, але мрії на потім. Тепер треба вважати, щоб не забути забрати всі літні панчішки, трусики і літні сукенки. Мама дома гарно все випере, поштопає, випрасує, і навесні Дарка все як знайде.
«Навесні», — здригається Дарка. Вона вже тоді не ходитиме до школи. Мама ще пише про якийсь гіркий мигдаль і про ще щось, що Дарка має купити й привезти додому, але Дарка не дочитує вже маминого листа. Ховає його в якусь книжку, щоб тільки якнайдальше прогнати від себе думку про те, що вона навесні не ходитиме до гімназії.
Про все інше думати, всім іншим займатися — тільки цю думку не допускати до себе. Бодай на час свят.
Тепер вона міркує, яким чином їй зустрітися з Данком. Не хоче думати про те, що її серце вже звугліло від туги за ним. Не хоче про себе думати. Коли б так можна було, то хотіла б на якийсь час забути, що вона взагалі живе. Тепер їй треба зустрітися з Данком тому, що так наказав Циганюк (не думати… не думати про цю зустріч біля музичного інституту!).
І Дарка після останнього уроку навмисне довго одягає шапочку, навмисне не може зібрати своїх книжок, щоб тільки Лідці набридло чекати на неї.
І Лідці набридає (від кого Дарка чула таке порівняння — «терплячий, як дзеркало»?) чекати. Ну, ось. Дарка кидається вниз (треба знати, що вже два тижні, як дівчата ходять до школи в першу зміну, як і хлопці) і біля виходу чекає на Данка. Ось і він. Його широкі плечі просуваються поміж синіми плащами і барвистими дівочими шапочками. Починаючи з шостого класу, з хлопцями ходять разом і дівчата-приватистки. Їм не хочеться носити обов'язкових мундирів, і вони скидаються на кольорові ліхтарики на фоні цього темно-синього моря.
У вхідній брамі Дарка мало не губить Данка, але на вулиці знову відшукує його. Та Данко не сам, а з двома товаришами. Дарка безсоромно біжить за ним: може… оглянеться він, запримітить її і відлучиться якось від тих хлопчиськів. Але вони йдуть разом і сміються так, як тільки хлопці вміють сміятися на порозі свого дозрівання. Після сміху штовхають себе для кращого порозуміння в лікті і дальше йдуть. І знову Дарка біжить за ними. Раптом хтось зупиняє її.
— Ти куди біжиш?
— Орисько, я мушу з Данком про щось поговорити… конче…
Чернівці зробили з Ориськи справжню даму:
— То чого ж не попросиш його?
І, не допитуючись Дарчиної згоди, вона енергійно ступає кілька кроків і вже стоїть коло Данка. Данко зразу ж прощається з хлопцями. По його лицю можна пізнати, що йому приємна ця зачіпка. Ориська про щось повідомляє його, махає рукою — «до побачення» — і відходить. Тепер Данко залишається сам на сам з Даркою.
— А ти… ти що? — в його голосі стільки розчарування, що Дарка готова повернутися без слова. Але хіба ж вона оце для себе зачепила його?
Надворі знялася раптом така хуга, що з ніг валить.
Від цього морозного вітру Данкове обличчя якось стяглося, ніс набряк від фіолетової поволоки. Данкове прекрасне лице стало жалісним, але ще ріднішим для Дарки.
— Це ти? — немов усвідомлює собі своє розчарування Данко, але в ту саму мить перемагає в ньому добре вихований хлопець. — Ти знаєш, я думав десь цими днями сам зайти до тебе. Хотів тебе запитати, коли ти додому їдеш? В суботу ввечері чи, може, ранковим недільним? Наша вся братія (Дарка не знає, хто тепер в нього «наші») їде в суботу… Їдь і ти…
