Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Міці Коляска, так, як було передбачено, повертається до школи через тиждень після учительської конференції. Приходить тиха, сумирна і покаяна. Клас вітає її щонайменше як героя, який переможно повернувся з бою.
— Ур-ра! Слава! Ур-ра!
— Ти будеш його перепрошувати? — питається Косован, яка любить, коли в класі щось стається, і відразу подає звістку: — Дівчата! Слухайте, дівчата, вона буде його перепрошувати!
Міці мусить їх розчарувати:
— Ви так радієте, аж мені прикро, що я мушу вас розчарувати. Нічого з цього не вийде. Татко вже перепросив його за мене… Але… Дітоньки, тихо! Я вас прошу… Він сказав, що все ж я повинна попросити в нього пробачення перед класом… Умовлено вже, що він мене зараз же прожене, але так треба… Добре, що прожене, бо якби довелося мені говорити якусь промову, то я не знаю… Я або задихнулася б від сміху, або його апоплексія вдарила б…
Вистава вдається знаменито. Коляска ледве розкриває рот: «Я дуже перепрошую, па…», як Мірчук з такою скаженістю гонить її від себе, що Коляска аж ніс морщить: мовляв, поволі, цього у програмі не було.
Тільки Мірчук вийшов з класу (аж посинів від злості), Коляска стала на його місце на підвищенні, піднімаючи вгору обидві руки:
— Слава богу! Тепер я маю знову вільні руки… до чергової конференції…
Дарці доводиться хіба школу покинути через ті страшні німі очі Оріховської. Зморшка між бровами у цієї дівчини вирисовується зовсім чітко. Таємниця, так ретельно бережена, так недоступно захована в цих вузьких, безкровних вустах, продирається тепер зовсім явно через оту рисочку між бровами. Дарка не може голови повернути, щоб її очі не наразилися на очі-ножі Оріховської. Та вже не чекає, а вимагає відповіді.
Дарка проситься в неї очима:
«Я скажу «так», напевно, я це зроблю. Хіба я можу інакше? Але дайте мені ще трохи часу. Нехай я звикну, нехай зживуся з цією небезпекою. Нехай ще часом, хоч би у сні, мені здається, що нічого не загрожує ні йому, ні мені. Я прошу тебе, не дивись так на мене… я у ваших руках і скажу та зроблю так, як ви хочете, але ще… ще… тільки до завтра».
Те відкладене «завтра» повторюється кілька разів і наче зупиняється. Еге ж. Оріховська перестає різати її очима.
Потім приходить четвер, і Дарки ніхто не запрошує на зібрання. Тепер Дарка шукає очей Оріховської, але вони не дивляться на Дарку, а як погляне часом на неї Наталка, то як на малоцікавий предмет. Стефа повертає своєю гарною голівкою, мов соняшник. З тією різницею, що соняшник повертається за сонцем, а Стефа крутить головою, щоб не зустрітися з очима Дарки.
Дарку кидає в новий жар:
«Господи, за кого вони мене мають! Таж прийдіть, накажіть — я піду з вами, тільки не давайте так самій вирішувати ці важливі справи. Хай хоч моїй бідній мамі здається, що це ви втягли мене туди, але ж ви знаєте, що я добровільно піду за вами і з вами…»
Але вони не приходять. Минає день, два, тиждень, другий, третій, а вони не наближаються. Тим часом час летить, як безголовий їздець.
Дарка та, мабуть, і весь клас незчулися, як опиняються перед новим календарним роком — перед новими кованими воротами, куди можна дістатися через дуже небезпечну кладку: останню кваліфікаційну конференцію.
Ах, це страшний час у школі. Навіть ті, що давно вже закінчили школу, не згадують цей час майже ніколи, і ось так знічев'я прокидається віра у свою щасливу зірку. Учитель української мови Івасюк, коли заходить мова про піврічні свідоцтва, каже про Дарку:
— Бачите, перший рік у школі, а як гарно дає собі раду. — Потім ще додає звичайно: — Можете взяти собі Попович за приклад, Підгірська (або Коляска, залежно від настрою).
Дарці не тільки приємно слухати такі похвали. Вона черпає з них бадьорість, яка потрібна їй тепер більше ніж будь-коли.
Оріховська, коли Івасюк починає вихваляти Дарку, робить один беззвучний порух устами, і Дарка читає з нього виразно: «Дурні тільки радіють таким дешевим похвалам».
Та як же тут не радіти, коли вчитель Порхавка собі:
— Ой голубонько, небагато бракувало, щоб я своє «дуже добре» замінив був тобі на погану оцінку. Фе! Фе! Попович! Така здібна учениця і говорить: пес належить до копитних!
І знову спалахує віра в серці в її щасливу зірку.
А тут ще й Данко. Чогось була певна, що він зараз, на другий день після тої невідбутої зустрічі біля музичного інституту, прийде до Дарки і скаже, як своїй дівчині:
«Я мусив учора проводити Джорджеску додому. Чи ти вважаєш це поганим? Чи не гніваєшся на мене за це?»
Данко не показувався. Чи чекав Дарчиного першого кроку?
Замість Данка прийшла остання година румунської перед кінцем півріччя. Було зовсім як на полі битви: падали трупи, були важче і легше поранені. Були такі, що їх захищав протигарматний панцир протекції, а були й такі, що здобували золоті медалі тільки завдяки своїй хоробрості (в школі вона носила дві назви: розум і старанність). Оріховська завдяки цій двоіменній хоробрості одержала тільки бронзову медаль.
Мігалаке викликає учениць за алфавітом. Коли приходить черга до Дарки, вона витирає долоні він поту, поправляє волосся, хапається за край парти, щоб підвестися, коли її визовуть, і раптом чує «р» замість «п», — учитель пропустив Дарчине прізвище. Запитливо, якось ніяково дивиться Дарка по класу, наче чекає, що товаришки підкажуть їй, як далі бути, що робити. Стояти отак, аж доки Равлюк скінчить відповідати, чи сідати? Чи з боку Мігалаке помилка, чи він навмисне пропустив Дарчине прізвище? І що має означати цей лиховісний шепіт за її плечима?
— Дарко, що тепер буде?
— Дарко, ти знаєш, що ти вже запечатана?
— Ого, Попович?
Кожне таке слово — наче штовханець під ребра. Подуріли, чи що? І, не чекаючи, доки Равлюк скінчить, виступає Дарка сміливо з-за парти і, певна своїх прав, питає просто по-українському:
— Прошу пана професора, чому мене не питаєте під час цієї конференції?
Учитель морщить лоб — як це, що хтось насмілюється порушувати порядок уроку? Потім дивиться здивовано на Дарку, наче щойно помітив її.
— Ах, домнішора Поповіч! Прошу повторити ще раз свої домагання, але по-людському, так, як говорять люди… щоб і я міг зрозуміти.
По-людському — значить по-румунському. Дарка оглядається безпорадно: що тепер робити? Чи він дійсно не розуміє ані слова по-українському? І чи годиться їй запитати тепер по-румунському?
Та класу нема в таких випадках. Тоді Дарка ще раз, на власну вже відповідальність, питається знову по-українському:
— Я не знаю, чому мене не питали?
— По-якому вона говорить? Чого вона хоче? — питається вчитель таким образливим тоном, що якби дівчата були інші, то жодна з них не обізвалася б.
Равлюк перша виривається і пояснює йому не дуже-то плавною румунською мовою, чого хоче Попович.
— Як же ж я можу дати панні добру оцінку, коли панна не вміє по-румунському два слова склеїти? А може… не хоче по-румунському говорити?
— Мене ні разу не питали, — держиться Дарка вперто рідної мови.
— І не будеш питана! — відповідає учитель уже без перекладача, що свідчить, що він добре розуміє по-українському. — Амінь! Розумієш? — і робить Дарці хрест на чолі своїми до гидоти виплеканими пальцями. — Амінь!
Дарка, отуманена, принижена, стримує сльози.
— Попович, перепроси, чуєш, перепроси, чуєш? — сичить хтось так голосно, що це, мабуть, почув і Мігалаке. Він ніби справді чекає на ці перепросини. Всуває обидві руки в кишені і дивиться на бідну Дарку з посмішкою, за яку можна тільки… в обличчя плюнути.
— Чи ти маєш мені щось сказати? — запитує ще, мов на глум.
— Перепроси… проси! — гуде клас уже двома чи трьома голосами.
І Дарці стає зрозуміло, що від класу може тільки така допомога прийти, тільки оце «проси». Раптом в неї таке враження, немов хтось узяв її за чуб і повернув голову вбік. Її очі зустрічаються з огнистим, проникливим до самих кісток поглядом Оріховської. Тепер Дарка, пробита цим поглядом, обертається в нестямі обличчям до класу і кричить голосніше за свій плач, голосніше за сичання тих кількох голосів:
